Портрет Доріана Грея - Сторінка 13

Вона лиш на рік старша за нього, але куди більше знає про життя!.. Зрозуміла річ, він повинен також писати їй з кожною поштою і щовечора молитись перед сном. Бог дуже добрий, він берегтиме його. А вона теж молитиметься за нього, і через кілька років він повернеться додому страх який багатий і дуже щасливий...

Хлопець слухав її насуплено й мовчки. Близька розлука з домівкою краяла йому серце.

Але не це одне хмурило й гнітило Джеймса. Хоч який він був недосвідчений, а проте сильно відчував небезпеку в становищі Сібіл. Залицяння цього світського джиґуна не віщувало їй нічого доброго. Він був аристократ, і Джеймс ненавидів його за це, ненавидів тим дужче, що й сам не здавав собі справи в тому дивному расовому інстинкті, якому скорявся. Він усвідомлював також поверховість та марнославність материної вдачі, і в цьому бачив величезну загрозу для Сібіл, для її щастя. Діти завжди починають з любові до батьків; дійшовши своїх літ, вони судять їх і часом — прощають.

Мати! Він давно мав на думці дещо поспитати в неї — довгі місяці воно не дає йому спокою. Слово, ненароком почуте в театрі, глузливий шепіт, що долинув до його вух одного вечора, коли він стояв біля входу за лаштунки, розбурхали цілий ланцюг пекучих здогадів. Тоді воно було немов удар батогом в обличчя. І зараз, на згадку про те, його брови стяглись, аж глибока зморшка пролягла між ними. Здригнувшися з болю, він конвульсійно прикусив нижню губу.

— Ти зовсім не слухаєш мене, Джіме! — скрикнула нараз дівчина. — А я сную для тебе такі захопливі плани на майбутнє! Скажи-бо хоч що-небудь.

— Що ж тобі сказати?..

— Ну, що ти будеш гарним хлопчиком і не забуватимеш нас, — мовила Сібіл, усміхаючись до брата.

Він здвигнув плечима.

— Ти, Сібіл, мабуть, скорше забудеш мене, ніж я тебе.

Вона зашарілася.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Адже я чув, у тебе є новий знайомий? Хто він такий? Чому ти не розповіси мені про нього? Це знайомство не обіцяє тобі нічого доброго.

— Джіме, облиш! — вигукнула вона. — Ти не повинен зле говорити про нього! Я його кохаю!

— Але ж ти навіть імені його не знаєш! — заперечив Джеймс. — Що він за один? Я маю право знати.

— Його звуть Чарівний Принц. Хіба тобі не подобається таке ім'я? Ох ти, мій дурнику! Ти повинен це ім'я запам'ятати. Якби ти тільки побачив його, ти повірив би, що кращого за нього немає в цілісінькім світі! Ось коли ти повернешся з Австралії і познайомишся з ним, він тобі ще й як сподобається, Джіме! Він усім подобається, ну, а я... я кохаю його. Я б так хотіла, щоб ти був сьогодні в театрі! Приїде він, а я гратиму Джульєтту. О, як я її зіграю! Лишень уяви собі, Джіме, — бути закоханою і грати Джульєтту! Коли він сидить перед тобою! Грати для його насолоди! Я навіть боюся, щоб не налякати всіх у залі, — так, я їх або налякаю, або зачарую! Бути закоханою — це піднестися над самою собою. Цей бідолашний бридун, містер Айзекс, знову правитиме перед своїми завсідниками у буфеті, що я "геній". Досі він тільки вірив у мене, а сьогодні він проголосить мене одкровенням. Я відчуваю це. І все це лише завдяки йому, моєму Чарівному Принцові, моєму прекрасному коханому, моєму богові краси! Але я така бідна проти нього... Бідна! Ну то й що? Коли злидні вповзають у двері, кохання влітає у вікно! Ось так має звучати прислів'я — їх треба усі поперероблювати. Їх придумували взимку, а тепер літо... Ні, для мене тепер весняна пора — справжній танець квітів під блакитним небом!

— Він аристократ, — похмуро мовив Джеймс.

— Він — Принц! — наспівом протягла Сібіл. — Чого ще тобі треба?

— Він хоче зробити тебе рабою!

— Я здригаюся від думки про волю.

— Ти повинна стерегтись його, Сібіл.

— Бачити його — це його обожнювати, а знати його — це вірити йому.

— Сібіл, ти просто збожеволіла перед ним! Дівчина засміялась і взяла брата за руку.

— Ох ти, мій Джіме, в тебе думки — як у столітнього діда! От зажди, колись ти й сам закохаєшся, тоді зрозумієш, що це таке. Ну не дивись так набурмосено! Тобі б радіти, що хоч ти й від'їжджаєш, а сестра твоя така щаслива, як ніколи! Нам обом жилося важко, дуже важко й невесело. Але тепер усе буде інакше. Ти їдеш до нового світу, а я свій знайшла тут... Ось два місця, сядьмо, Джіме, — подивимось, як гуляє гарно виряджена публіка.

Вони усілися серед юрми відпочивальників. Тюльпани на клумбах по той бік алеї пломеніли тремтливими вогнистими язичками. У повітрі трепетною хмаркою духовитої пудри зависав білий порох. Мов якісь величезні метелики, пурхали й колихались барвисті парасольки квітів.

Сібіл усе пробувала розворушити брата, розпитуючи, що він гадає робити, які має сподіванки. Джеймс відповідав звільна і неохоче. Вони перекидалися словами, як гравці обмінюються фішками. Сібіл чулася пригніченою, що не зуміла запалити брата своєю радістю. Слабка усмішка на його понурому обличчі — ото й усе, чого вона домоглася.

Дівчина замовкла. Раптом у погляд їй упало злотисте волосся й усміхнені уста: повз них у відкритому екіпажі проїхав з двома дамами Доріан Ґрей.

Сібіл скочила на ноги.

— Он він!

— Хто? — спитав Джім Вейн.

— Чарівний Принц, — відповіла вона, проводжаючи поглядом екіпаж.

Хлопець, і собі схопившись, міцно стиснув її руку.

— Де? Покажи мені! Де він? Мені треба його побачити! — вигукував він. Але в цю мить той екіпаж заслонила запряжена четвіркою карета герцога Бервіка; коли ж вона проїхала, його вже зовсім не було видно.

— Уже зник, — сумовито прошепотіла Сібіл, — а я так хотіла, щоб ти його побачив...

— І я хотів. Бо коли він скривдить тебе, я знайду його й уб'ю. Це так само певно, як те, що Бог є на небі!

Сібіл жахно глянула на брата. Він ще раз повторив свої слова. Вони розітнули повітря, мов кинджал. На Джеймса почали озиратися люди; якась пані, що стояла поблизу дівчини, пирснула сміхом.

— Ходім звідси, Джіме, ходім! — стиха мовила Сібіл. Вона стала пробиратися крізь юрбу, а брат слухняно рушив за нею, радий, що нарешті розважив душу.

Коли вони дійшли до статуї Ахілла, дівчина обернулась і подивилася на брата. Жаль стояв їй в очах, а вуста — усміхались. Вона докірливо похитала головою;

— Ти зовсім здурів, Джіме, ну геть-чисто здурів! Ти просто хлопчисько-сердюк, та й годі. Ну де ж можна говорити такі бридкі речі? Ти сам не розумієш, що кажеш. Ти просто ревнивий і злющий!.. Ой, як я хотіла б, щоб ти закохався! Любов робить людей добрими, а твої слова такі злі...

— Мені вже шістнадцять років, — заперечив Джеймс, — і я знаю, що кажу. Мати не зарадить тобі. Вона не зможе про тебе подбати... Тепер я взагалі шкодую, що виладнався до Австралії. Мені треба було б плюнути на все і лишитися з тобою. Я б так і зробив, якби не підписав уже контракту.

— О, не треба так, Джіме. Ти поводишся, як герої тих безглуздих мелодрам, що в них так залюбки грала мама. Але я не хочу сваритися з тобою. Я ж тільки-но бачила його, а бачити його — це справжнє щастя! Ми не будемо сваритись. Я певна, ти ніколи не образиш того, кого я кохаю, — правда, Джіме?

— Мабуть — доки ти кохатимеш його, — була понура відповідь.

— Я кохатиму його повік! — вигукнула вона.

— А він тебе?

— І він теж!

— А ні — то хай начувається!

Вона аж відсахнулась, вражена братовим тоном, тоді засміялася і поклала руку йому на плече. Адже брат її — всього лишень хлопчисько!

Біля Мармурової арки вони сіли в омнібус, що довіз їх під самий їхній обшарпаний будинок на Юстон-род. Було вже за п'яту, і Сібіл мала лягти відпочити яку часину перед виставою. На цьому наполіг Джеймс, сказавши, що він радніше попрощається з нею, поки мати ще внизу. А то мати неодмінно встругне яку препротивну сцену!

І вони попрощались у кімнатинці Сібіл. Джеймсові душу пекли ревнощі й люта ворожість до незнайомця, котрий, як здавалося йому, став поміж ним і сестрою. Та коли її руки обвили його шию, її пальці пестливо торкнулись його волосся, хлопцеві одлягло від серця, і він поцілував Сібіл щиро й ніжно. А коли спускався сходами, на очах у нього бриніли сльози.

Внизу на хлопця чекала мати. Вона докірливо буркнула щось за спізнення, але він не відповів, мовчки беручись до злиденного обіду. Круг столу дзижчали й повзали по брудній скатертині мухи. Крізь гуркіт омнібусів і екіпажів на вулиці до хлопця доходив туркотливий голос, що пожирав останні його хвилини вдома.

Попоївши, він відсунув тарілку і спер голову на руки. Хлопець відчував, що має право знати. Якщо все було так, як він підозрював, мати давно мусила б сказати йому. Крижаніючи зі страху, місіс Вейн стежила за сином. Слова механічно спадали з її губ, пальці нервово бгали подерту мереживну хусточку. Коли дзиґарі вибили шосту, Джеймс підвівся і рушив до дверей. Потім нараз обернувся і глянув на матір. Погляди їхні зустрілись. В її очах він прочитав ревне благання милосердя. Це тільки скріпило його рішучість.

— Мамо, я мушу запитати щось у тебе, — почав він. Її очі непевно забігали по кімнаті. Вона мовчала.

— Скажи мені правду, я маю право знати! Ти була одружена з моїм батьком?

Мати полегшено зітхнула. Моторошна мить, якої вона перестрашено чекала й удень і вночі протягом довгих місяців, — ця мить нарешті прийшла, а проте не нагнала на неї жаху. Це навіть трохи розчарувало її. Різка прямота запитання вимагала такої ж прямої відповіді. До цієї сцени годилося б поступово підійти, тоді вона не скидалася б в її очах на погану репетицію.

— Ні, — відповіла мати, вражена суворою простотою життя.

— Отже, мій батько — негідник! — вигукнув хлопець, стискаючи кулаки.

Місіс Вейн похитала головою.

— Ні, сину. Я знала, що він не був вільний. Але ми дуже любилися між собою. Якби він був живий, він забезпечив би нас. Не май серця на нього, сину, він же твій батько, і він порядна людина. Справді-бо, він був з вищого товариства...

Проклін зірвався юнакові з уст.

— Мені байдуже за себе, — скрикнув він, — але не допусти, щоб із Сібіл!.. Він теж порядна людина, отой, що закоханий в неї чи прикидається закоханим? І теж, мабуть, з вищого товариства!

На мить місіс Вейн охопило принизливе почуття сорому, голова її похнюпилась. Тремтячими руками вона витерла сльози.

— Сібіл має матір, — пробурмотіла вона, — а я не мала.

Сина це зворушило. Він підійшов до матері і, нахилившись, поцілував її.

— Прости мені, мамо, що я завдав тобі болю, питаючи про батька, — мовив він.