Портрет Доріана Грея - Сторінка 18

Один з них був від лорда Генрі, принесений щойно вранці. Доріан повагався хвильку, а потім відклав його вбік. Інші листи він розпечатував байдуже. Тут було звичайне зібрання візитівок, запрошень на обіди, квитків на приватні виставки, програм добродійних концертів тощо — словом, усе те, що кожного ранку протягом лондонського сезону зливою звалюється на світську молоду людину. Був тут також доволі поважний рахунок за туалетне приладця з гравійованого срібла у стилі Луї XV — Доріан і досі не наважився послати цей рахунок своїм опікунам: вони були люди вкрай старомодні і ніяк не могли взяти втямки, що в нашу добу людина потребує лише непотрібних речей. Було тут і кілька пропозицій лихварів із Джермін-стріт, що вельми ґречно висловлювали готовність позичити будь-яку суму на першу ж вимогу і за найскромніших відсотків.

Хвилин через десять Доріан устав і, накинувши роз— шитий шовком кашеміровий халат, пройшов у ванну, об— личковану оніксом. Холодна вода просвіжила його після довгого спання. П]х> пережите вчора він, здавалося, вже всє забув. Раз чи двічі йому, щоправда, спливало на пам'я— ті неясне відчуття своєї причетності до якоїсь дивної тра— гедії, але згадувалося це немовби крізь сон.

Одягнувшись, він пройшов у бібліотеку і сів за круглий столик проти відчиненого вікна, де йому звичайно подавали легкий французький сніданок. День випав чудовий. Тепле повітря прянко пахтіло. До кімнати влетіла бджола і, бринячи, покружляла над синьою китайською вазою з жовтуватими трояндами, що стояла перед Доріаном. Юнак почував себе без міри щасливим.

Раптом його погляд упав на ширму, що заслоняла портрет, і він здригнувся.

— Мсьє холодно? — спитав служник, ставлячи на столик яєчню. — Може, я зачиню вікно?

Доріан похитав головою.

— Ні, мені не холодно.

...Чи тому таки правда? Невже портрет справді змінився? Чи то просто його розладнаній уяві привидівся злостивий усміх там, де була усмішка радощів? Бо де ж може намальована картина змінюватись! Це безглуздя! Ото буде колись що розповісти Безілеві — та й розсмішити його!

А проте як виразно відтворювала все пам'ять! Спершу в тьмяних сутінках, а відтак при яскравому вранішньому світлі побачив він складку жорстокості, що скривила уста. І зараз він трохи не з ляком думав про ту хвилину, коли камердинер вийде з кімнати. Він знав, що на самоті неодмінно огляне портрет. А певність страхала його.

Коли, подавши каву й цигарки, служник повернувся до дверей, Доріан на превелику силу стримався, щоб не зупинити його. І зрештою таки покликав назад, як Віктор уже причиняв за собою двері. Служник зупинився, чекаючи наказу. Доріан кілька секунд дивився на нього мовчки, а потім сказав, зітхнувши:

— Вікторе, хто б не приходив, мене немає вдома.

Служник уклонився і вийшов.

Доріан Ґрей підвівся з-за столу, запалив цигарку і зручно вмостився на розкішних подушках канапи, що стояла якраз напроти ширми. Ширма була старовинна, з позолоченої іспанської шкіри, щедро змальована візерунками в стилі Луї XIV. Доріан зацікавлено приглядався до неї, запитуючи себе, чи доводилось їй коли-небудь раніше крити секрет людського життя?

Та чи й треба йому кінець кінцем відсувати ширму? Чого б її так і не полишити? Що йому прибуде від знаття? Коли цьому правда — це жахливо. А коли ні, то нічого цим і журитися... Але що, як примхою фатального випадку чиїсь чужі очі підгледять страшну зміну в портреті? Що він робитиме, коли прийде Безіл Голворд і схоче подивитись на свій твір? Певно, що Безіл захоче... Ні, в усьому цьому треба розібратись і чим хутчіш. Будь-що легше, ніж моторошна непевність.

Вставши, Доріан замкнув обоє дверей. Принаймні він буде сам, коли дивитиметься на вияв своєї ганьби! Тоді відсунув ширму і побачив себе лице в лице. Так, це було ясно як день: портрет змінився.

Доріан часто пригадував згодом і щоразу з немалим подивом, що в перші хвилини він сприймав портрет із чисто дослідницьким інтересом. Неймовірно, щоб така зміна могла зайти, а проте це був факт... Невже існує якась потайна спорідненість між хімічними атомами, що виображуються у форму й колір на полотні, і його власною душею? Тобто, що через ці атоми проступають на видноті всі порухи душі, її думки та мрії? Чи, може, тут прихована інша, ще страховитіша причина?.. Доріан здригнувся, пронизаний жахом. Повернувшись до канапи, він знову ліг, все не відриваючи моторошного погляду від портрета.

Одне лише надавало йому втіхи — що портрет уже дечого навчив його. Завдяки портретові він усвідомив, як несправедливо, як жорстоко повівся із Сібіл Вейн. Але ще не пізно виправитись. Вона стане йому дружиною. Його себелюбне й трохи надумане кохання скориться вищому впливові, перетвориться у шляхетніше почуття, і портрет, що намалював Безіл, стане для нього мовби провідником і вчителем у житті — тим, чим доброчесність є для одних, совість для інших, страх перед Богом для всіх нас... Докори сумління можна заглушити опієм, моральні збудники приспати наркотиками. Але тут перед ним — видимий символ деградації, спричиненої гріховністю. І до самого скону свого матиме він перед собою цей доказ руїни, що її людина може накликати на власну душу.

Годинник вибив третю, і четверту, і ще півгодини, а Доріан Ґрей усе сидів непорушно. Він намагався зібрати докупи ясно-червоні волоконця життя і зіткати з них якийсь візерунок, знайти собі шлях у багряному лабіринті пристрастей, де він блукав. Доріан не знав, що чинити, що думати. Врешті він підійшов до столу і заходився писати палкого листа до коханої дівчини, благаючи її простити його і звинувачуючи себе у божевіллі. Сторінку за сторінкою він вкривав виразами пристрасного каяття і ще пристраснішого болю. Самоосуд нам дарує незрівнянну насолоду: коли ми ганимо самі себе, то відчуваємо, що ніхто інший не має права ганити нас. Відпущення гріхів дає нам не священик, а сама сповідь. Закінчивши листа, Доріан відчув себе вже прощеним.

Раптом у двері постукали і почувся голос лорда Генрі:

— Мій любий, я конче мушу вас бачити. Мерщій впустіть мене! Що це ви сидите так, замкнувшись?

Доріан спершу не відповідав, усе не рушаючи з місця. Але стукіт у двері не припинявся, а ставав дедалі гучніший. То, мабуть, краще впустити лорда Генрі, пояснити йому, що він збирається почати нове життя, — він навіть посвариться, якщо інакше не обійдеться, або й взагалі порве з ним, коли вже це виявиться неминучим. Він скочив на ноги, квапливо заслонив портрет ширмою і відімкнув двері.

— Дуже прикро, Доріане, що воно так сталося, — ввійшовши, сказав лорд Генрі, — але вам не слід багато про це думати.

— Ви про Сібіл Вейн? — спитав Доріан.

— Атож, — відповів лорд Генрі, сівши в крісло і повільно стягуючи жовті рукавички. — Це жахливо, як з одного боку подивитись, але ж ви не винні... Скажіть-но, а після вистави заходили ви до неї за куліси?

— Аякже!

— Ну певно, певно. І ви посварилися?

— Я був неможливий, Гаррі! Просто неможливий! Але тепер уже все гаразд. Я не жалкую за цим усім — воно навчило мене краще розуміти самого себе.

— Ах, Доріане, я дуже радий, що ви так поставились до цього! Я боявся, щоб ви не мучили себе докорами сумління і не рвали в розпачі свої гарні кучері.

— Я вже пройшов через усе це, — мовив Доріан, усміхнено киваючи головою. — І зараз я безміру щасливий. Хоча б тим, що я пізнав, що таке совість. Це не те, що ви мені казали. Ні, це найбожественніше в нас! Більше не глузуйте з неї, Гаррі, — принаймні переді мною. Я хочу бути доброчесним. Я не можу й думки припустити, щоб моя душа стала потворною.

— Поздоровляю вас, Доріане, це чарівна мистецька підстава для етики! А чим же ви гадаєте почати?

— Одруженням із Сібіл Вейн.

— Одруженням із Сібіл Вейн! — скрикнув лорд Генрі, підводячись і спантеличено дивлячись на Доріана. — Але ж, мій любий Доріане...

— А так, одруженням. Я знаю, що ви хочете сказати — якусь неподобу про шлюб. Не треба! І взагалі ніколи більше не кажіть мені таких речей. Два дні тому я просив Сібіл одружитись зі мною. І я не збираюся порушувати свого слова. Вона буде моєю дружиною.

— Вашою дружиною?! Доріане!.. Так ви не одержали мого листа? Я написав вам записку сьогодні вранці і переслав через свого служника.

— Вашого листа? А-а, пригадую... Я, Гаррі, ще не читав його. Я боявся знайти там що-небудь мені неприємне. Своїми епіграмами ви роздираєте життя на шматки!

— Отже, ви нічого не знаєте?

— Що ви маєте на увазі?

Підійшовши до Доріана, лорд Генрі сів і міцно стис його руки.

— Доріане, — сказав він, — у своєму листі... не лякайтесь... я написав вам, що Сібіл Вейн померла.

Болісний зойк розітнув юнакові уста. Він схопився з місця, вирвавши руки.

— Померла? Сібіл померла? Це неправда! Це підла брехня! Як ви смієте так говорити!

— Це щира правда, Доріане, — серйозно сказав лорд Генрі. — Про це сповіщають усі ранкові газети. Я написав вам, щоб ви ні з ким не бачились, доки я прийду. Очевидно, буде слідство, отже, треба подбати, щоб вас туди не вплутали. Такі справи прославляють людину в Парижі, але в нас у Лондоні публіка ще надто забобонна. Тут ніяк не годиться починати кар'єру скандалом. Краще ним призапастися на пізніше — на схилку віку скандали надають людині більшої пікантності. Сподіваюсь, у театрі не знають вашого імені? Якщо ні, то все гаразд. А хто-небудь бачив, як ви заходили до кімнати Сібіл? Це дуже важливий момент.

Приголомшений жахливою новиною, Доріан кілька хвилин не міг ані слова вимовити. Нарешті, затинаючись, він пробелькотів придушеним голосом:

— Гаррі, ви кажете — слідство? Що це значить? Що Сібіл... О Гаррі, я цього не переживу!.. Кажіть-бо швидше! Хай уже я взнаю все, як є.

— Я не маю жодних сумнівів, Доріане, що це не звичайний нещасливий випадок, хоч саме в такому вигляді треба цю подію піднести публіці. А справа виглядала приблизно так: коли вони вдвох із матір'ю виходили з театру десь о пів на першу ночі, дівчина сказала, що забула щось нагорі. Її чекають, але вона не повертається. Кінець кінцем її знаходять мертвою на підлозі в акторській кімнаті. Вона помилково проковтнула якусь отруту, що в них там є у театрах. Не знаю, що саме, але, в усякому разі, щось таке із синильною кислотою чи свинцевими білилами.