Пошуки абсолюту - Сторінка 19

Два дні тому цей молодик пробудив у її серці незнайомі почуття і розворушив думки, які доти в ній дрімали. Коли священик з'явився до своєї духовної дочки, сталися події начебто непримітні, але з тих, що мають у житті велику вагу, і їхні наслідки виявилися досить важливими, отож виникає потреба змалювати двох нових дійових осіб, які увійшли в коло родини Клаасів. Хосефіна мала за правило відбувати свої релігійні обов'язки в таємниці. Її духівника у неї в домі досі майже не знали, і він прийшов сюди тільки вдруге; але й тут, як і повсюди, всі мимоволі відчули захват і зворушення, побачивши дядька та його племінника. В абата де Соліса, вісімдесятирічного сивого діда, було зморшкувате старече обличчя, де все життя, здавалося, зосередилося в очах. Він насилу переставляв тонкі ноги, одна ступня в нього була жахливо спотворена й захована в якусь оксамитову торбинку, і коли він не мав поруч племінника, на чию руку міг би опертися, йому доводилося користуватися милицею. Його згорблена спина і висхле тіло являли собою видовище стражденного та кволого єства, над яким панували залізна воля і непорочний, сповнений глибокої віри, дух, що не давав ветхій плоті розпастися. Цей іспанський священнослужитель, знаменитий своїми знаннями, справжнім благочестям і широкими зв'язками, побував послідовно домініканським ченцем, вищим духівником у Толедо і головним вікарієм Мехеленського архієпископства. Якби не Французька революція, протекція дому Каса-Реаль дозволила б йому обійняти найвищі церковні посади; але смерть молодого герцога, його учня, так засмутила абата, що він перейнявся відразою до діяльного життя і цілком присвятив себе вихованню племінника, який рано залишився сиротою. Після завоювання Бельгії він оселився неподалік від пані Клаас. З молодих літ абат де Соліс палко захоплювався святою Терезою, і це прихилило його до містичних таїн християнства, що відповідало і його духовним інтересам. У Фландрії, де панна Буріньйон — як і письменники ілюмінати та квієтисти12 — знайшла собі найбільше прихильників, він зустрів безліч католиків свого напряму і залишився тут тим охочіше, що його прийняли як патріарха в цій своєрідній релігійній громаді, де й нині дотримуються вчення містиків, незважаючи на те, що церква суворо осудила погляди Фенелона та пані Гійон13. Його звичаї були суворі, життя — зразкове, і ходили чутки, ніби він поринав у стан екстазу. Хоча людина таких суворих релігійних правил повинна була б цілком зректися мирської суєти, любов до небожа змушувала абата де Соліса виявляти практичну розважливість. Коли йшлося про якийсь добродійницький захід, старий, перш ніж зачерпнути із власної скарбниці, вимагав внесків від парафіян своєї церкви, і його авторитет патріарха був такий загальновизнаний, його наміри — такі чисті, проникливість — така непомильна, що кожен вважав за честь для себе відгукнутися на його прохання. Щоб дістати уявлення про контраст між дядьком і племінником, удамося до такого порівняння: стара дуплиста верба, схилена над річкою, і квітучий пагінець шипшини, прямий і тонкий, який пнеться вгору з дупла цієї верби, ніби намагаючись випрямити її замшілий стовбур.

Вихований у суворих правилах дядьком, який оберігав племінника, як матрона оберігає цнотливу дівчину, Еммануель був сповнений тієї чуйності, тієї мрійливої наївності, які замолоду розквітають у кожного, але вкорінюються лише в душах, виплеканих на релігійних принципах. Старий священик пригнічував у своєму вихованцеві прагнення до чуттєвих утіх, постійними трудами і майже монастирською дисципліною готуючи його до життєвих випробувань. Таке виховання, яке мало ввести Еммануеля у світ цілком невинним і зробити його щасливим, якщо він не помилиться у першому своєму коханні, наділило його ангельською чистотою, що надавала йому дівочого чару. Очі, сором'язливі, але в глибині яких світився вираз сили й мужності, випромінювали сяйво, що бриніло в душах, як бринить у вухах мелодійний передзвін кришталю. Обличчя, з правильними рисами, але дуже виразне, відзначалося незвичайною чіткістю контурів, приємною гармонією ліній і глибоким спокоєм, що свідчив про душевну втихомиреність. Усе в ньому було доладне. Чорне волосся, карі очі й темні брови тільки підкреслювали білість шкіри й рум'янець на щоках. Голос був, якого й можна сподіватися від хлопця з таким гарним обличчям. Жіночі рухи теж відповідали мелодійному голосу і ясному ніжному погляду. Мабуть, Еммануель і сам не здогадувався, якими привабливими видаються меланхолійна стриманість його манер, мовчазливість і шаноблива турботливість, з якою він ставився до дядька. Досить було побачити, як він стежить за хисткою ходою абата, щоб пристосуватися до її хворобливих неправильностей, як він здалеку видивляється, щоб старий не спіткнувся або не забив калічну ногу, як намагається обирати для нього найзручніший шлях — досить було це побачити, і ставало цілком очевидно: цей юнак наділений тією великодушністю, яка перетворює людину на істоту вищого порядку. Люблячи свого дядька й ніколи його не осуджуючи, скоряючись йому й ніколи не перечачи його волі, він виявляв таку душевну велич, що кожен побачив би присуд долі в лагідному йменні, яке дала йому хрещена мати. Бувало старий — чи то у себе вдома, чи в гостях — проявляв свій домініканський деспотизм, і Еммануель так гордо підносив голову, виказуючи готовність без вагань підтримати дядька, коли той із ким-небудь зчепиться, що всі люди з тонкою душею відчували глибоке хвилювання — так хвилюється митець, побачивши чудову картину, а дійсність, звичайно ж, пробуджує в душі не менший відгук, ніж її художнє відтворення.

Еммануель супроводжував дядька, коли той прийшов до своєї духовної дочки, щоб подивитися картини дому Клаасів. Довідавшись від Марти, що абат де Соліс у галереї, Маргарита, якій хотілось побачити цю знаменитість, стала шукати привід, щоб підійти до матері й задовольнити свою цікавість. Зайшла вона туди досить безцеремонно, прибравши того легковажного вигляду, під яким молоді дівчата так добре вміють приховувати свої почуття, і раптом побачила біля вбраного в чорне, згорбленого, калічного, мертвотно-блідого діда свіже, прегарне обличчя Еммануеля. Однаково наївні погляди двох однаково юних створінь виразили однаковий подив. Звичайно, і Еммануель, і Маргарита уже бачили одне одного в мріях. Обоє опустили очі, потім разом підвели їх, і в обох вихопилося одне признання. Щоб опанувати себе, Маргарита взяла матір під руку й пошепки заговорила до неї, ніби сховалася під материнське крило, і водночас по-лебединому витягувала шию, щоб знову побачити Еммануеля, який підтримував дядька. Хоча галерея була освітлена так, щоб кожне полотно виділялося, в ній панувала півсутінь, сприяючи скрадливим поглядам, що дають стільки радості людям сором'язливим. Звичайно, ні юнак, ні дівчина навіть подумки не вимовили того "так", з якого починається пристрасть; але обоє відчули глибоке хвилювання, яке бентежить серце і в якому юність не признається навіть самій собі, чи то смакуючи це почуття, чи то соромлячись його. В молодої людини на зміну першому враженню, яке ніби повідомляє про неминучий виплеск довго стримуваної чулості, приходить подив і майже цілковита розгубленість, як то буває з дітьми, коли вони вперше почують музику. В таких випадках одні діти сміються, потім замислюються, інші — замислюються, а потім сміються; але ті, чия душа покликана жити поезією або коханням, слухають довго і хочуть, щоб музика звучала ще і ще, і просять про це поглядом, у якому вже світиться насолода, уже зблискує цікавість до нескінченного. Якщо ми палко любимо ті місця, де в дитинстві нас утаємничили в красу гармонії, якщо ми з насолодою згадуємо про музиканта і навіть про інструмент, то як можемо ми не любити істоту, котра вперше відкриває нам музику життя? Чи не стає для нас батьківщиною те перше серце, в якому ми розбудили кохання? Еммануель і Маргарита стали одне для одного голосом музики, який пробуджує почуття, рукою, що відгортає завісу хмар і відкриває береги, затоплені промінням полуденного сонця. Коли пані Клаас зупинила старого абата перед картиною Гвідо14, де був зображений ангел, Маргарита витягла шию, щоб побачити, яким буде враження Еммануеля, а юнак шукав очима Маргариту, щоб порівняти образ, відтворений на полотні, з образом, втіленим у живій істоті. Цей мимовільний і палкий комплімент дійшов до серця дівчини, і вона оцінила його належно. Абат статечно нахваляв чудову композицію, і пані Клаас відповідала йому; але юнак і дівчина мовчали. Такою була їхня перша зустріч. Таємниче світло в галереї, тиша в домі, присутність рідних — усе сприяло тому, щоб легкі обриси цього туманного видіння глибоко закарбувалися їм у серці. Тисяча невиразних думок, які завирували в Маргаритиній душі, ніби розлилися в ній прозорим озером і замерехтіли дзеркальними відблисками, коли Еммануель став прощатися з пані Клаас. Слів вона не розчула, але свіжий, оксамитовий тембр його голосу наповнив їй серце п'янкими чарами і ще яскравіше засяяло раптове одкровення, яке вразило Маргариту, коли вона побачила Еммануеля, котрий мав тепер потурбуватися про те, аби пожати його плоди; бо чоловік, якого доля обрала, щоб він пробудив кохання в серці юної дівчини, часто навіть не здогадується про те, яке враження йому пощастило справити, і нічого не робить, щоб закріпити його. Маргарита попрощалася з гостями, розгублена й спантеличена, і кинула на них погляд, у якому, здавалося, відбився жаль, що зникає таке чисте, таке чарівне видіння. Їй, як дитині, хотілося слухати чудову музику ще і ще. Прощання відбулося внизу біля старих сходів, перед дверима до вітальні. Потім дівчина простежила поглядом за дядьком і племінником, аж поки за ними зачинилися парадні двері на вулицю. Пані Клаас була занадто заклопотана важливими справами, про які розмовляла із своїм духівником, і не звернула уваги на вираз Маргаритиного обличчя. А коли абат де Соліс та його небіж прийшли вдруге, вона ще не оговталася від прикрого потрясіння і тому не помітила, як зарожевів на щоках у Маргарити рум'янець, свідчачи про перше радісне бродіння почуттів у її незайманому серці.