Пошуки абсолюту - Сторінка 35

Обидва вони купили кілька чудових картин і подарували їх Фелісії, щоб вона прикрасила ними галерею. Те саме спало на думку й Конінксові. Бажаючи виразити Маргариті своє схвалення за її благородну самовідданість і за те, що вона з такою самопожертвою виконувала материн заповіт, він розпорядився, щоб привезли в Дуе півсотні найкращих полотен з його колекції і кілька картин, які колись продав Валтасар, отож галерея Клаасів набула майже колишнього вигляду.

Маргарита й раніше кілька разів їздила навідати батька, іноді з сестрою, іноді — з Жаном, і щоразу вона помічала в ньому дедалі різкіші зміни; та відколи вона бачилася з ним востаннє, старість проявилася у Валтасара страшними ознаками, чому, безперечно, сприяло і те що жив він як скнара, витрачаючи майже всю свою платню на хімічні досліди, що завжди ошукували його надії. Хоча йому було тільки шістдесят п'ять років, виглядав він на вісімдесятирічного діда. Очі глибоко запали, брови посивіли, жмут ріденького волосся стримів лише на потилиці; він відпустив бороду, яку сам підстригав ножицями, коли вона починала йому заважати, він зсутулився, як старий виноградар; свою одіж занедбав так, що вона скидалася на жебрацькі лахи, а стареча немічність Клааса надавала їй ще бридкішого вигляду Хоча могутня думка досі осявала це благородне обличчя, суціль пооране зморшками, застиглий погляд, вираз розпачу, постійна стривоженість закарбували на ньому риси божевілля — власне, усіх його можливих різновидів водночас. То на ньому спалахувала надія, що надавала Валтасарові виразу, властивого мономану; то роздратування від того, що ніяк йому не щастило розгадати таємницю, яка миготіла перед ним, мов летючий вогник, відбивалося на його обличчі ніби симптомом сказу; то раптом він сміявся безумним сміхом; але найчастіше зневіра пригнічувала всі відтінки пристрасті, й Валтасара опановувала холодна меланхолія, властива ідіотам. Хоч якими побіжними і мало помітними для сторонніх людей були ці ознаки, на жаль, вони аж надто впадали в око кожному, хто знав раніше Клааса шляхетним і добрим, знав велич його серця і красу обличчя — тепер від того Клааса збереглася одна тінь. Мюлькіньє теж постарів і стомився від постійних трудів, як і його пан, хоча йому не доводилося знати розумової втоми; на його обличчі завжди був вираз, у якому дивовижно поєдналися тривога за свого пана та захват перед ним, і цей вираз вводив у оману; хоча він шанобливо дослухався до кожного його слова, майже з ніжністю стежив за кожним його рухом, він же й піклувався про вченого, як мати піклується про своє дитя, і часто ставився до Валтасара із зверхньою поблажливістю, та воно й не дивно, бо йшлося про буденні потреби життя, про які Клаас ніколи не замислювався, і слуга, звичайно ж, відчував свою перевагу. Ці двоє дідів, поглинуті однією ідеєю, переконані у здійсненності своєї надії, натхнені однією вірою (причому один з них був оболонкою, а другий — душею їхнього спільного життя), являли собою видовище жахливе і разом з тим зворушливе.

Коли приїхала Маргарита з Конінксом, вони знайшли Клааса в готелі. Його наступник не змусив себе довго чекати і вже заступив на посаду.

Хоч наука й панувала над усіма помислами Валтасара, бажання знову побачити батьківщину, свій дім і сім'ю хвилювало його; лист від дочки повідомив про щасливі події, і він мріяв завершити свою наукову діяльність низкою дослідів, які мали нарешті привести його до омріяного відкриття; тому Клаас чекав Маргариту з великим нетерпінням. Дочка кинулася батькові в обійми, плачучи з радості. Цього разу вона з'явилася, щоб отримати винагороду за своє подвижницьке життя і прощення за свою горду невблаганність. Вона почувала себе злочинною, подібно до тих великих людей, які заради порятунку батьківщини порушують громадянські свободи.

Подивившись на батька, Маргарита здригнулася — так змінився він після її останнього приїзду. Таємний переляк онуки розділив і Конінкс. Він наполягав, щоб якомога швидше відвезти племінника в Дуе,— повернувшись на батьківщину і знову заживши щасливо біля свого домашнього вогнища, він, мовляв, відразу поправить розум і здоров'я. Після перших радісних привітань, з Валтасарового боку бурхливіших, ніж того сподівалася Маргарита, він став виявляти виключну увагу до неї; висловив жаль, що приймає її у вбогій кімнаті готелю, поцікавився її смаком, із запобігливою уважністю коханця допитувався, що їй подати на сніданок і на обід,— одне слово, він поводився, наче підсудний, який хоче схилити на свій бік суддю. Маргарита надто добре знала батька і відразу розгадала причину такої ніжності, подумавши, що, мабуть, у нього тут завелися деякі борги, що їх він хотів би сплатити перед від'їздом. Поспостерігавши за батьком, вона побачила людське серце в усій його наготі. Валтасар дуже занепав. Усвідомлення свого занепаду, усамітнення, на яке прирекло його служіння Науці, розвинули в ньому боязкість і зробили його майже дитиною стосовно всього, що не торкалося його улюблених занять. Старша дочка вселяла йому глибоку пошану; спогади про її самопожертви, про енергійну діяльність, яку вона зуміла розвинути, усвідомлення її влади, яку він сам таки їй надав, її багатство, а також незбагненні почуття, що опанували ним відтоді, як він зрікся свого батьківського авторитету, вже сильно підірваного,— усе це, безперечно, з кожним днем звеличувало Маргариту в його очах. Конінкс, здавалося, нічого для Валтасара не означав, він бачив тільки дочку і думав лише про неї, побоюючись її, як декотрі слабкі чоловіки побоюються дружини, що взяла над ними гору й підкорила їх своїй волі; коли він підводив на неї погляд, Маргарита з прикрістю помічала в ньому вираз страху, мов у дитини, що відчуває свою провину перед матір'ю. Благородна дівчина не могла зрозуміти, як цей величний і грізний череп, оголений Наукою і трудами, може поєднуватися з хлоп'ячою усмішкою та з наївною догідливістю на губах і на всьому Валтасаровому обличчі. Вона була прикро вражена контрастом між цією величчю і цією кікчемністю і подумки вирішила застосувати весь свій вплив, але домогтися, щоб батько віднайшов гідність у той урочистий день, коли він знову з'явиться в колі родини. Насамперед Маргарита влаштувала так, щоб на хвилину вони залишилися тільки вдвох і сказала батькові на вухо:

— Ви тут що-небудь заборгували?

Валтасар почервонів і відповів збентежено:

— Я не знаю, Мюлькіньє тобі все розкаже. Він чесний слуга і в моїх справах більше обізнаний, аніж я.

Маргарита подзвонила, і коли слуга прийшов, вона майже мимоволі почала вдивлятися в обличчя обох старих.

— Вам чогось треба, пане? — спитав Мюлькіньє.

У Маргарити, яка була само втілення гордості й аристократизму, стислося серце, коли з тону й манер слуги вона помітила, що між батьком і товаришем у його трудах установилася якась недоречна фамільярність.

— Мій батько без вас не може підрахувати, скільки він тут заборгував,— сказала Маргарита.

— Пан заборгував...— почав Мюлькіньє.

На ці слова Валтасар подав лакею якийсь таємний знак. Помітивши його, Маргарита почула себе приниженою.

— Кажіть же, скільки боргу в мого батька! — вигукнула вона.

— Тут пан заборгував тисячу екю аптекареві, який оптом торгує всякою всячиною і постачав нам рідкий поташ, свинець, цинк і реактиви.

— Це все? — спитала Маргарита.

Валтасар знову подав Мюлькіньє знак, і той, мов зачарований, відповів.

— Усе, мадмуазель.

— Гаразд,— сказала Маргарита.— Я цей борг заплачу.

Валтасар радісно обняв дочку.

— Ти мій ангел, люба дитино.

І він зітхнув з полегкістю, і подивився на неї веселіше, та Маргарита легко помітила на його обличчі не тільки ознаки радості, а й сліди глибокої тривоги і подумала, що тисяча екю — це лише найневідкладніші борги лабораторії.

— Будьте відверті, тату,— сказала вона, коли, скоряючись батьковому бажанню, всілася йому на коліна.— Ви маєте інші борги? Признайтеся мені в усьому, щоб ви повернулися додому спокійний, не ховаючи ніяких побоювань серед загального щастя.

— Люба Маргарито, ти мене сваритимеш,— сказав він, узявши її руки й цілуючи їх із грацією, що ніби нагадала про його далеку юність.

— Ні,— пообіцяла вона.

— Справді? — запитав він, і в нього вихопився жест дитячої радості.— Отже, я можу тобі сказати, і ти заплатиш?..

— Так,— підтвердила Маргарита, стримуючи сльози, що залоскотали їй очі.

— Ну, то я заборгував... Ох, не смію...

— Кажіть же, тату!

— Сума чимала.

Відчуваючи, як її заполоняє розпач, Маргарита благально склала руки.

— Я заборгував Проте і Шіфревілю тридцять тисяч франків.

— Тридцять тисяч франків — це всі мої заощадження, але я залюбки подарую їх вам,— сказала Маргарита, шанобливо цілуючи батька в лоб.

Він встав, схопив дочку в обійми і закружляв по кімнаті, підкидаючи її, мов дитину; потім посадив її в те саме крісло й вигукнув:

— Кохана моя дитино, ти справжній скарб любові. Адже Шіфревілі життя мені не давали. Вони надіслали три погрозливі листи і хотіли вчинити проти мене позов, проти того, хто їх збагатив!

— Отже, ви не припинили своїх дослідів, тату? — спитала Маргарита з глибоким смутком у голосі.

— Не припинив,— сказав він, усміхаючись, мов божевільний.— Стривай, я ще відкрию!.. Якби ти знала, чого ми досягли!

— Хто це — ми?

— Я і Мюлькіньє. Він тепер добре мене розуміє, в усьому допомагає мені. Сердега, він такий мені відданий!

Увійшов Конінкс, і розмова урвалася. Маргарита подала батькові знак замовкнути, боячись, щоб він не принизив себе в очах дядька. Вона вжахнулася, зрозумівши, як спустошила цей могутній розум постійна напружена праця над розв'язанням, можливо, нерозв'язної проблеми. Валтасар, який далі своїх горнів нічого не бачив, навіть не поцікавився, чи звільнена його маєтність від боргів. Наступного дня вони вирушили до Фландрії. Під час цієї подорожі, яка тривала досить довго, Маргарита мала час зробити деякі туманні висновки щодо взаємин між батьком та Мюлькіньє. Чи, бува, слуга не здобув над паном тієї влади, яку іноді беруть над високими умами люди зовсім неосвічені, люди, котрі відчувають себе необхідними і, домагаючись поступки за поступкою, нав'язують свою волю з наполегливістю, що її спричиняє яка-небудь невідчепна думка? Чи, може, пан просто розвинув у собі прихильність до слуги, породжену звичкою, прихильність, схожу на ставлення робітника до знаряддя своєї праці або араба до свого бойового коня-визволителя? Маргарита помітила в поведінці слуги деякі риси, що навели її на роздуми, і вирішила звільнити Валтасара від принизливого ярма, якщо він справді ходить під ярмом.

Коли проїздили через Париж, панна Клаас зупинилася там на кілька днів, щоб заплатити батькові борги і просити, щоб фабриканти хімічних продуктів нічого не надсилали в Дуе, заздалегідь не попередивши її про ті замовлення, які зробить Клаас.