Посмертні записки Піквікського клубу - Сторінка 15

Певно, не на возі приїхала.

— Вона приїхала сьогодні ранком,— пояснила покоївка, що все ще не відходила від поручнів,— приїхала в кареті, з джентльменом, що зараз оце вимагав свої чоботи. Давай вже краще мерщій. Ось що.

— Чому ти не сказала мені цього раніше?— обурився Сем, витягаючи вказані чоботи з купи взуття, яка лежала перед ним.— Я думав, це один з тих, що дають по три пенси на чай. А тут тобі окремий кабінет, та ще й леді на додаток. Якщо він справжній джентльмен, то тут заробиш і шилінг за день, не рахуючи різних доручень.

Підбадьорений цими міркуваннями, Сем заходився чистити з таким завзяттям, що через кілька хвилин і чоботи і черевики були коло дверей п'ятого номера.

— Увійдіть! — озвався чоловічий голос, коли Сем постукав у двері.

Ступивши в кімнату, Сем віддав свій найкращий поклін і опинився перед леді з джентльменом, що сиділи за сніданком. Поставивши чоботи коло ніг джентльмена, а черевики — коло ніг леді, Сем ще раз уклонився і позадкував до дверей.

— Коридорний! — покликав джентльмен.

— Сер! — відповів Сем, прочиняючи двері й тримаючись за ручку.

— Знаєте ви, де у вас той... як його... Докторська Колегія?

— Так, сер.

— А де?

— Коло собору святого Павла, сер. Низенькі ворота ліворуч. З одного боку — книгарня, а з другого — готель, а посередині два швейцари в'язнуть з своїми дозволами, наче комісіонери які.

— В'язнуть з дозволами?

— Дозволи на одруження,— пояснив Сем.— Два молодці в білих хвартухах. Хапаються за свої капелюхи, ледве вступиш: "Дозвіл, сер, дозвіл?" Чудні хлопці... та й пани їхні — теж, сер. Старі шахраї; тут не помилишся.

— Що ж вони роблять?— спитав джентльмен.

— Роблять. Вони обдурюють, сер. Та це ще не найгірше, ні! Вони втокмачують старим у голови таке, що їм ніколи й на думку не спало б. Мій батько, сер, був кучер. Він був удівець і гладкий незвичайно. Його пані померла й заповіла йому чотириста фунтів. Ну, ясна річ, пішов він до Колегії — побачити фахівця — спитати, куди примістити гроші. Причепурився: ботфорти, в петельці квіти, модний капелюх, зелений шарф. Зовсім джентльмен. Проходить під ворітьми, наближається до нього той комісіонер, скидає капелюх: — Дозвіл, сер, дозвіл? — Що то за дозвіл? — питається батько.— Дозвіл на одруження.— Туди к бісу,— каже батько,— та я й не думав про нього.— А я гадав, вам потрібний дозвіл.— Батько поміркував трохи й каже:— Ні, я надто старий і до того ж занадто гладкий.— Нічого подібного, сер,— заперечує той.— Ви думаєте?— питає батько.— Певний, — відповідає той, — минулого понеділка ми одружили джентльмена, вдвоє огряднішого за вас.— Та невже? — здивувався батько.— Але це так, сер. Ви — просто лялька проти нього. Сюди, сер, сюди! — вже просить зайти. І батько пішов за ним, наче мавпа за катеринкою. Приводять його в якусь контору, десь на задньому дворі.Там серед брудних паперів та бляшаних ящиків сидить якийсь хлопець і удає, ніби дуже зайнятий.— Сідайте, прошу, сер, а я тим часом напишу вам свідоцтво,— каже юрист.— Батько подякував, сів, розплющив очі, роззявив рота і роздивляється написи на ящиках.— Як ваше прізвище, сер? — питає юрист.— Тоні Веллер.— Якої парафії? — "Прекрасна Дикунка",— каже батько, бо він часто зупинявся там, їздячи, а за парафії не знав нічогісінько. — А як ім'я вашої нареченої? — Батька наче грім ударив:— Чорт мене візьми, як я його знаю,— каже.— Невжеж не знаєте? — Не більше за вас,— відповідає батько,— мабуть, можна буде вписати його згодом? — Ні в якому разі.— Ну, то міс Кларк.— Яка Кларк? — Сусана Кларк з готелю "Маркіз Гренбі" в Доркінгу. Вона не відмовиться, коли її попросити. Я, правда, не казав ще їй нічого, але певний, що вона не відмовиться.— Дозвіл дали. Вона не відмовилась і, що ще гірше, живе з ним і досі. А я так і не одержу спадщини в чотириста фунтів.

— Вибачте, сер,— перепросив Сем, закінчивши своє оповідання,— але коли я розповідаю оці неприємності, воно йде в мене, як нова тачка з підмазаним колесом.— І, перечекавши хвилину, чи не буде яких розпоряджень, пішов.

— Пів десятої... саме час... зараз іду...— сказав джентльмен, що його навряд чи треба рекомендувати, як містера Джінгла.

— Час... для чого? — кокетуючи, спитала дівуля-тітка.

— Дозвіл, найкращий з агнелів... повідомити в церкві... назвати вас завтра моєю,— відповів містер Джінгл, стискуючи їй руку.

— Дозвіл! — зашарілась Рахіль.

— Дозвіл,— повторив містер Джінгл.

— Як ви поспішаєте! — сказала Рахіль.

— Поспішаю... все поспішатиме, як одружимось... години, дні, тижні, місяці, роки... поспішати!, вони летітимуть як пароплав... як паровоз... тисяча кінських сил... ніщо не спинить.

— А чи не можемо ми одружитись ще перед завтрішнім ранком? — спитала Рахіль.

— Неможливо... повідомлення в церкві... сьогодні дістанемо дозвіл, завтра — весілля.

— Я так боюся, що брат знайде нас.

— Знайде... нісенітниця... занадто потрусило при падінні... вжив усіх застережних заходів... вийшли з карети... ішли пішки... найняли кеб... спинилися тут... найвідлюдніше місце в світі... в Боро прийде наостанку... чудово задумано... надзвичайно. Ха... ха... ха!.. дуже.

— Тільки не баріться,— ніжно попросила дівуля, коли містер Джінгл насунув на голову капелюх.

— Бути довго без вас? Жорстока чарівнице! — містер Джінгл грайливо підскочив до дівулі-тітки, відтиснув на її губах чистий поцілунок і, пританцьовуючи, вийшов з кімнати.

— Любий мій! — зітхнула дівуля, коли двері за ним зачинилися.

— Стара дурепа! — буркнув містер Джінгл, ідучи коридором униз.

Важка річ — говорити про зрадливість, притаманну своїй статі, і через те ми не будемо стежити за міркуваннями містера Джінгла, що снувались в його голові, поки він ішов до Докторської Колегії. Досить сказати, що, уникнувши пастки у вигляді двох драконів у білих хвартухах, які охороняють вхід до цього зачарованого місця, він щасливо добрався до контори вікарія і, діставши вельми люб'язного листа на пергаменті, яким архієпіскоп кентерберійський "вітав улюблених своїх вірних Альфреда Джінгла й Рахіль Вордл", бережно поклав у кишеню цей містичний документ і, тріумфуючи, подався назад до Боро.

Він був іще в дорозі до "Білого Оленя", коли в двір його увійшли два огрядні джентльмени та один сухорлявий і почали озиратись навколо, немов шукаючи авторитетну особу, яка могла б дати їм потрібні відомості. Містер Семюел Веллер саме ваксував пару ботфортів — власність одного фермера, що підживлявся легким сніданком з трьох фунтів холодного м'яса та відповідної кількості портеру, натомившись на боровському ринку.

— Слухайте, голубчику! — озвався до Сема худорлявий джентльмен.

"Напевне, хоче спитати щось на дурничку,— подумав Сем,— інакше не був би він такий люб'язний".— До ваших послуг, сер.

— Слухайте, голубчику, — сказав сухорлявий джентльмен дружнім тоном.— Чи багато у вас пожильців? Справи йдуть добре? Га?

Сем глянув на джентльмена. То був невисокий худорлявий чоловічок із смаглявим обличчям і маленькими неспокійними чорними оченятами. На ньому був чорний костюм, блискучі, як його очі, чоботи, біла краватка і чиста сорочка. З кишені на жилеті звисав золотий ланцюжок з печатками. Чорні лайкові рукавички він носив не на руках, а в руках, а коли говорив, то засував руки під фалди фрака, як людина, що звикла ставити послідовні запитання.

— Добре йдуть справи, га? — повторив він.

— О, дуже добре, сер,— відповів Сем. — Не банкрутуємо, але й капіталів не набуваємо. Їмо баранину без спецій, але віддаємо перевагу м'ясові перед хріном.

— А ви, я бачу, дуже язикатий,— зауважив чоловічок.

— Мій старший брат хворів на цю хворобу. Вона, певно, заразлива, бо я спав в одній кімнаті з ним.

— Цікавий у вас будинок; певно, старий?— озирнувся навколо чоловічок.

— Якби ви повідомили, що завітаєте до нас, ми б його відремонтували,— не вгамовувався Сем.

Низенький чоловічок наче трохи оторопів перед такою балакучістю, і між ним і двома огрядними джентльменами відбулась коротенька нарада. По закінченні її низенький чоловік узяв понюшку тютюну і, видимо, намірявся відновити розмову, коли в неї втрутився один з огрядних джентльменів, що на додаток до благодушного обличчя мав ще пару окулярів і пару чорних гетрів.

— Річ у тім,— сказав добродушний джентльмен,— що мій друг (і він показав пальцем на другого огрядного джентльмена) дасть вам півгінеї, коли ви відповісте йому на одне чи два...

— Ні,— перепинив худорлявий,— прошу, дозвольте мені, сер. Найперший принцип у таких справах полягає в тому, що, коли їх доручається фахівцям, сторонні люди не повинні встрявати. Мусите покладатись на фахівця. Отже, містер... містер; я забув прізвище вашого друга,— звернувся він до другого огрядного джентльмена.

— Піквік,— сказав містер Вордл, бо то був не хто інший, як ця весела особа.

— А, Піквік... отже, вибачте, містер Піквік, я дуже охоче прийму вашу пораду але тільки зроблену приватним способом, а не тут, коли я виконую свої офіціальні обов'язки. Ви ж тільки шкодите мені, почавши розмову про гінею. Не можна так, любий сер, їй-богу не можна,— і низенький чоловік узяв на доказ ще одну понюшку тютюну й дуже виразисто глянув на містера Піквіка.

— Єдине, чого я хотів, це — якомога наблизити всю справу до кінця,— виправдувався містер Піквік.

— Цілком правильно, цілком правильно,— погодився чоловічок.

— І тому я й удався до аргументу, що, як я знаю з власного досвіду, найкраще діє на людей в усіх випадках.

— Так, так, — сказав низенький чоловік, — дуже добре; безперечно, ви маєте рацію, але вам слід було доручити зробити це мені.

— В чім тут річ? — примовився Сем.— Ви хотіли були дати мені півгінеї. Я ласкаво згоджуюсь узяти її. Найближче питання таке: якого біса вам од мене треба? — як казав колись один, побачивши привид.

— Нам треба знати... — почав був містер Вордл.

— Але прошу вас, любий сер, прошу вас,— перебив йому мову діловитий чоловічок.

Містер Вордл знизав плечима й замовк.

— Нам треба знати,— урочисто сказав чоловічок,— і ми питаємо саме вас, щоб не знімати бучі в готелі— ми хочемо знати, хто у вас тепер проживає?

— Хто проживає? — перепитав Сем, в уявленні якого пожильці ототожнювалися з частинами туалету, дорученого його доглядові.— В номері шостому — милиця; в тринадцятому — чоботи з гессенської шкіри; на комерційній половині — дві пари полуботок; оці ботфорти — в кімнаті біля буфету, а ці п'ять пар ботфортів — у загальній кімнаті.

— І більше нікого?— сказав низенький чоловік.

— Заждіть трохи,— відповів Сем, пригадуючи.— А! ще пара здорово підтоптаних велінгтонських черевиків та пара жіночих черевиків з номера п'ятого.

— Які черевики? — спитав містер Вордл, що разом із містером Піквіком зачудовано слухав незвичайний перелік пожильців.

— Провінціальної роботи,— відповів Сем.

— А прізвище майстра є?

— Браун.

— Звідки?

— З Маглтона.

— Це — вони! — скрикнув містер Вордл.— Хвалити бога, ми таки знайшли їх.

— Тихо! — застеріг Сем.— Велінгтони пішли до Докторської Колегії.

— Невже? — сполошився низенький.

— Так; по дозвіл.

— Ми прийшли вчасно,— зрадів Вордл.— Де кімнати? Не можна гаяти й хвилинки.

— Прошу, любий сер, прошу! — непокоївся низенький.— Обережно, обережно!— Він видобув з кишені шовковий червоний гаманець і, витягаючи звідти соверен, пильно подивився на Сема, а той — знову усміхнувся.

— Одведіть нас до неї — і соверен ваш,— пообіцяв низенький чоловік.

Сем поставив набік ботфорти й повів їх темним коридором та сходами на другий поверх.