Посмертні записки Піквікського клубу - Сторінка 20

В колясці, призначеній для містера Перкера, сиділи містер Піквік, містер Тапмен, містер Снодграс і з півдюжини членів комітету.

Настав урочистий момент, коли вся процесія, спинившись, чекала, поки сяде в коляску сам містер Сламкі. Раптом юрба вибухнула привітними криками.

— Він вийшов,— сказав маленький містер Перкер, сильно зворушений надто тому, що з свого екіпажу не бачив, що робилося спереду.

Нові вигуки, ще голосніші.

— Він стискує руки! — скрикнув маленький агент.

Знову крики, далеко дужчі.

— Він гладить дітей по голівках! — пояснив містер Перкер, ввесь тремтячи від хвилювання.

Буря вигуків розітнула повітря.

— Поцілував одне з них!— не тямився з радощів Перкер.

Другий порив бурі.

— Цілує друге!— задихався чоловічок.

Третій порив.

— Перецілував їх усіх!— верещав ентузіастичний маленький джентльмен.

І під оглушливі привітання натовпу процесія рушила.

Як зіткнулася вона з ворожою процесією і які були наслідки цього, ми сказати не можемо, бо, тільки процесія рушила, держак одного з прапорів Жовтих насунув капелюх містера Піквіка йому на очі, рот і вуха. Сам він каже, що його тиснули з усіх боків, і, коли він знову дістав змогу бачити, перше, що впало йому в очі, були хмара пороху і натовп бійців з розлюченими, дикими обличчями. Потім, пише він, якась незрима сила викинула його геть з екіпажу, і він примушений був і собі взяти участь у бійці, але з ким і як — сказати не може. Далі якісь люди ззаду виштовхали його на дерев'яний поміст, і, поправивши капелюх, він побачив себе оточеного друзями в першому ряді на лівому боці помосту. На правій половині розташувались Жовті, а в центрі стояв мер із своїми підручними. Один з підручних — гладкий Ітонсвілський герольд — дзвонив щосили в здоровенний дзвінок, щоб установити тишу, а містер Гораціо Фіцкін і вельмишановний Семюел Сламкі, притискаючи руки до серця, надзвичайно привітно вклонялися перед морем голів, яке бурхало в них під ногами, заллявши просторий майдан. Звідти неслася така хуртовина викриків, лайки, стогонів і лементу, що зробила б честь землетрусові.

— Джентльмени!— вигукнув мер, силкуючись перекричати натовп.— Браття! Громадяни ітонсвілські! Ми зійшлися сюди, щоб обрати до парламенту нашого представника, гідного покійного...

— Хай щастить мерові в усьому!— вигукнув хтось з юрби.— І нехай ніколи не кидає він цвяхів і каструль, що принесли йому стільки грошей!

Цей натяк на фах оратора викликав ураган надпориву, що, супроводжений дзвоном, не дав розібрати решту промови. Чути було лише останні слова, де мер висловлював щиру подяку за увагу, з якою його вислухали, і на цю подяку натовп відповів новим вибухом веселості, що тривав із чверть години.

Далі виступив високий худорлявий джентльмен в дуже накрохмаленій білій краватці. Натовп не один раз просив його "послати додому хлопця подивитись, чи не забув він свого голосу під подушкою". Джентльмен просив дозволу назвати ім'я поважаної усіма особи, гідної репрезентувати Ітонсвіл у парламенті. Коли ж він сказав, що це має бути Гораціо Фіцкін, есквайр, з Фіцкін-лоджа біля Ітонсвіла, то фіцкіністи заплескали в долоні, а сламкісти зняли такий галас, що і він, і другий оратор, який підтримував його, вільно могли б співати куплети замість промови — їх однаково ніхто не чув.

Після прихильників Гораціо Фіцкіна, есквайра, на помості з'явився маленький червоновидий добродій дуже жовчної вдачі. Він пропонував назвати ще якусь іншу гідну особу. Дуже можливо, що жовчний джентльмен виголосив би чудову промову, але він був занадто дражливий і не міг зрозуміти жартів аудиторії. По кількох красномовних фразах на користь містера Сламкі червоновидий добродій став викривати нахабство тих, що перебивали йому мову, і обмінюватись серйозними загрозами із своїми опонентами. В наслідок цього зчинився такий гвалт, що джентльмен мусив висловлювати свої почуття на мигах і, нарешті, поступився місцем для чергового оратора, який виголосив півгодинну промову не спиняючись, бо заздалегідь послав її до "Ітонсвілської газети", де вона була вже надрукована.

Потім до виборців звернувся Гораціо Фіцкін, есквайр, з Фіцкін-лоджа біля Ітонсвіла. Не встиг він розпочати, як оркестр, найнятий вельмишановним Семюелем Сламкі, заграв тепер з такою силою, що ранковий виступ його здавався просто дурничкою. У відповідь на це Жовті заходилися лупцювати по головах і плечах Голубих. Описати картину бійки, що зчинилася, нам не легше, ніж мерові було втихомирити її, дарма що він відрядив дванадцять констеблів з категоричним наказом заарештувати привідців, кількість яких не перевищувала двісті п'ятдесяти чоловік, чи коло того. Гораціо Фіцкін та його прихильники нетямились з люті. Нарешті Гораціо Фіцкін, есквайр, з Фіцкін-лоджа біля Ітонсвіла, попросив, щоб вельмишановний Семюел Сламкі з Сламкі-гола ласкаво відповів, чи не з його згоди грає цей оркестр. Вельмишановний Семюел Сламкі відмовився відповісти, і тоді Гораціо Фіцкін, есквайр, сунув кулак під самісінький ніс вельмишановного Сламкі, який після того викликав Гораціо Фіцкіна, есквайра, битися на дуелі до загину. На таке порушення всіх здавна відомих правил мер відповів наказом виконати ще одну фантазію на дзвоні і заявив, що примусить таки і Гораціо Фіцкіна, есквайра, з Фіцкін-лоджа, і вельмишановного Семюела Сламкі з Сламкі-гола додержувати порядку. Після такої жахної загрози в справу втрутилися прихильники обох кандидатів і, по півгодинних розмовах парами в усіх кутках помосту, Гораціо Фіцкін, есквайр, привітав вельмишановного Семюела Сламкі, а вельмишановний Семюел Сламкі привітав Гораціо Фіцкіна, есквайра. Оркестр замовк. Юрба більш-менш вгамувалася, і Гораціо Фіцкін, есквайр, дістав змогу продовжувати своє слово.

Промови обох кандидатів, абсолютно різні всіма сторонами, мали єдину прекрасну спільну рису. Обидва оратори над усе звеличували гарні прикмети й чесноти ітонсвілців. Обидва висловили думку, що незалежніших, освіченіших, розумніших, благородніших і безсторонніших людей ніж ті, що голосуватимуть за них, не було ще ніколи. Кожен невиразно натякнув, що свинячі властивості прихильників ворожого кандидата унеможливлюють виконання ними громадських обов'язків. Фіцкін сказав, що ладний робити все, що від нього зажадають його виборці. Сламкі сказав, що не поступиться нічим, аби тільки задовольнити тих, хто голосуватиме за нього. Обидва запевнили, що промисловість і торгівля ітонсвілські близькі їхнім серцям, як ніщо в світі, і кожен з них мав змогу з цілковитим довір'ям до своїх слів запевнити, що оберуть саме його.

Балотували підніманням рук. Мер підрахував голоси на користь вельмишановного Семюела Сламкі з Сламкі-гола. Гораціо Фіцкін, есквайр, з Фіцкін-лоджа, зажадав таємного голосування і домігся свого. Потім була висловлена подяка мерові за вміле керування виборами, а мер подякував виборцям і побажав, щоб надалі він міг виявити свою вмілість, сидячи в кріслі (бо на цей раз йому довелося тільки стояти).

Похід знову вишикувався, екіпажі повільно покотили назад, а учасники походу кричали загрозливо або ухвально, залежно від того, що підказували їм їхні почуття чи примхи.

Увесь час, поки відбувалося голосування, усе місто перебувало в гарячці. Все було влаштоване якнайпристойніше і з нечуваною щедрістю. Збуджуючі напої по ресторанах коштували незвичайно дешево; ресорні фургони їздили по вулицях для зручності виборців, яким запаморочилася б голова — пошесть, що під ту пору в жахних розмірах поширилася серед виборців і під впливом якої їх часто бачили простягненими на бруці в стані цілковитої нечулості. Невеличка купка виборців не проявляла своїх виборчих симпатій до останнього дня. Вони були розважливі й обережні люди і не піддавались на докази жодної з партій, які не шкодували часу, щоб переконати їх. За годину до закриття ящиків містер Перкер попросив приватного побачення з цими інтелігентними, з цими благородними, з цими патріотичними людьми. І ті дали згоду. Його аргументація була коротка, але переконлива. Всі двадцять чоловік пішли гуртом до ящиків і, коли повернулися, вельмишановного Семюела Сламкі з Сламкі-гола було обрано остаточно.

Розділ XII,

де подаються правдиві портрети двох видатних осіб і описується парадний сніданок у них, який спричинюється до з'явлення старого знайомого та написання нового розділу.

Тоді як містер Піквік з містером Вінклем зовсім по-домашньому жили у видавця газети, містер Тапмен і містер Снодграс були облишені на самих себе.

Сумління дорікало трохи містерові Піквіку за те, що він занедбав своїх друзів у готелі "Павича", і ранком третього дня по закінченні виборів він зовсім був налагодився відвідати їх, коли вірний його слуга подав йому візитну картку з таким написом:

МІСТРИС[17] ЛЕО ГАНТЕР

Ітонсвіл

— Особа чекає,— з відтінком глузування сказав Сем.

— Вона хоче бачити мене? — спитав містер Піквік.

— Він хоче бачити вас і нікого іншого, як казав особистий секретар сатани, коли викликав доктора Фауста, — відповів містер Веллер.

— Він! Хіба ж це чоловік?

— В усякому разі — дуже добра підробка чоловіка,— відповів містер Веллер.

— Але на картці жіноче ім'я, — зауважив містер Піквік.

— Проте дав її мені джентльмен. Він чекає у вітальні й сказав, що краще сидітиме там цілий день, ніж не побачиться з вами.

Почувши про таке рішення, містер Піквік зійшов у вітальню, де сидів поважний добродій, що встав при його вході і промовив тоном глибокої шаноби:

— Містер Піквік, гадаю?

— Він самий.

— Зробіть мені честь, сер, дозволити стиснути вашу руку, — сказав поважний добродій.

— З охотою, — відповів містер Піквік.

Незнайомий струснув йому руку й продовжував:

— Ми чули про ваше славетне ім'я, сер. Чутки про вас дійшли до місис Лео Гантер — моєї дружини. А я — містер Лео Гантер. — Незнайомий зробив паузу, ніби чекаючи, що ця звістка вразить містера Піквіка, але побачив, що той лишається цілком спокійним, і тому закінчив:

— Моя дружина, сер, пишається знайомістю з усіма, хто вславився через свої вчинки або через свої таланти. Дозвольте ж мені, сер, вмістити на чільному місці цього списку прізвище містера Піквіка і його товаришів — членів Клубу, що завдячує йому своє ім'я.

— Мені буде надзвичайно приємно познайомитись із такою освіченою дамою, сер, — сказав містер Піквік.

— І ви матимете цю приємність, — запевнив поважний добродій.— Завтра ранком ми влаштовуємо парадний сніданок, такий собі fëte champêtre[18] для великої кількості тих, що уславили себе своїми вчинками або талантами, і місис Гантер сподівається, що ви з вашими друзями вшануєте нас своєю присутністю.

— З великою приємністю, — погодився містер Піквік.

— Серед вас є, здається, джентльмен, що написав кілька прекрасних поезій, сер? — спитав містер Гантер.

— У мого друга містера Снодграса дійсно є нахил до поезії, — відповів містер Піквік.

— Має його і місис Лео Гантер, сер.