Повернення - Сторінка 13

Він був дуже легкий: від нього залишилося менше половини.

Відірвані й порозкидувані навсібіч руки, ноги, голови ми збирали в спеціальний плащ-намет. Коли ми принесли Глазера, Бетке заявив:

– Досить. Більше не влізе.

Ми притягли кілька мішків вапна. Юпп взяв пласку лопату й став посипати вапном дно ями. Незабаром прийшов із хрестами Макс Вайль. На наш подив, виплив із темряви й фельдфебель

Зеліґ. Ми чули, що йому доручили прочитати молитву, оскільки поблизу не знайшлося священика, а обидва наші офіцера хворіли. Через це Зеліґ був у поганому гуморі; незважаючи на свою солідну комплекцію, він боявся дивитися на кров. Крім того, страждав курячою сліпотою і вночі майже нічого не бачив. Він так нервувався через це все, що не помітив краю могили та злетів униз. Тьяден розреготався й приглушеним голосом крикнув:

– Засипати його, засипати!

Сталося так, що саме Козоле працював на цьому місці. Зеліґ гепнувся йому просто на голову. Це був вантаж приблизно в один центнер. Фердинанд сильно матюкався. Упізнавши фельдфебеля, він, як досвідчений фронтовик, дозволив собі не прикусити язика: як-не-як, уже ішов тисяча дев'ятсот вісімнадцятий. Фельдфебель піднявся і, впізнавши Козоле, свого давнього ворога, розлютився ще більше і з криком накинувся на нього. Фердинанд у боргу не залишився. Бетке, який працював тут же, спробував їх розборонити. Але фельдфебель плювався від люті, а Козоле, відчуваючи себе невинно постраждалим, не давав йому спуску. На допомогу Козоле в яму стрибнув Віллі. Страшний рев долинав із глибини могили.

– Спокійно! – вимовив раптом чийсь голос. І хоча голос був дуже тихий, шум миттєво припинився. Зеліґ із сопінням почав дертися з могили. Весь білий від вапняного пилу, він був схожий на товстощокого херувима, облитого цукровою глазур'ю. Козоле і Бетке теж піднялися нагору.

Біля могили, спираючись на палицю, стояв Людвіґ Бреєр. До цього він, укритий двома шинелями, лежав близько бліндажа: саме цими днями в нього був перший важкий напад дизентерії.

– Що тут у вас? – запитав він. Троє почали навперебій пояснювати. Але Людвіґ лише втомлено відмахнувся: – А, не має значення.

Фельдфебель стверджував, що Козоле штовхнув його в груди. Козоле знову скипів.

– Спокійно! – повторив Людвіґ.

Запала мовчанка.

– Ти всі розпізнавальні знаки зібрав, Альберте? – запитав він.

– Усі, – відповів Троске й додав упівголоса, щоб Козоле його не чув: – І Шрьодер там.

Десь хвилину вони дивилися один на одного. Потім Людвіґ сказав:

– Отже, він не потрапив у полон. Де він лежить?

Альберт повів його вздовж ряду. Ми з Брьоґером ішли за ними, адже Шрьодер був нашим шкільним товаришем. Троске зупинився перед одним із трупів. Голова вбитого була прикрита мішком. Бреєр нахилився. Альберт намагався стримати його.

– Не треба відкривати, Людвіґу! – попросив він.

Бреєр обернувся.

– Треба, Альберте, – спокійно сказав він, – треба.

Верхню половину тіла неможливо було впізнати. Воно було

сплющене, як у камбали. Обличчя – немов обстругана дошка; на місці рота – чорний перекошений отвір із оголеним оскалом зубів. Бреєр мовчки опустив мішок.

– А він знає? – запитав Людвіґ, кивнувши в бік Козоле.

Альберт заперечно хитнув головою.

– Треба постаратися, щоб Зеліґ забрався звідси, інакше буде біда, – сказав він.

Шрьодер дружив із Козоле. Ми, правда, цієї дружби не розуміли, тому що Шрьодер був занадто ніжним і кволим – ще справжня дитина, цілковита протилежність Козоле, але Козоле оберігав його, як мати.

Позаду нас хтось засопів. Виявилося, що Зеліґ весь час ішов за нами й тепер, витріщивши очі, стояв поруч.

– Такого я ще не бачив, – бурмотів він, затинаючись. – Як же це сталося?

Ніхто не відповів. Шрьодер ще тиждень тому мав отримати відпустку, але Зеліґ зробив усе, щоб завадити цьому. Він ненавидів і Шрьодера, і Козоле. І ось Шрьодер убитий.

Ми пішли геть: ми не могли бачити Зеліґа цієї хвилини. Людвіґ знову заліз під свої шинелі. Залишився тільки Альберт.

Зеліґ втупився в тіло Шрьодера. З-за хмар з'явився місяць і освітив труп. Подавшись уперед усім своїм жирним корпусом, фельдфебель дивився на землисті обличчя, на яких застиг невловимий вираз німого жаху, але, здавалося, ця німота кричить.

Альберт сказав холодно:

– Прочитайте молитву й чимшвидше йдіть геть. Так буде найкраще.

Фельдфебель витер чоло.

– Не можу, – пробелькотів він.

Жах охопив його. Ми знали, що це таке. Можна було тижнями не відчувати ні найменшого страху, і раптом абсолютно несподівано страх хапав людину за горло. Позеленілий Зеліґ, похитуючись, пішов геть.

– Він, видно, думав, що тут перекидаються цукерками, – сухо промовив Тьяден.

Дощ полив сильніше, і ми почали втрачати терпіння. Зеліґ не повертався. Нарешті ми витягли Людвіґа Бреєра з-під його шинелей. Тихим голосом він прочитав "Отче наш".

Ми подавали мерців до могили. Вайль допомагав піднімати їх. Я бачив, як він тремтів.

– За вас помстяться, помстяться знову та знову, – шепотів він майже беззвучно.

Я подивився на нього з подивом.

– Що з тобою? – запитав я його. – Це ж не перші, кого ти ховаєш. Так тобі за багатьох доведеться мстити.

Він замовк.

Коли ми поклали перші ряди, Юпп та Валентин притягли в плащ-наметі ще когось.

– Цей ще живий, – сказав Юпп і відкрив обличчя пораненого.

Козоле глянув на нього.

– Довго не протягне, – визначив він. – Почекаємо, поки відійде.

Людина на плащ-наметі переривчасто дихала. При кожному зітханні по підборіддю стікала кров.

– Може, віднести його? – запитав Юпп.

– Тоді він відразу ж помре, – сказав Альберт, показуючи на кров.

Ми поклали пораненого осторонь. Макс Вайль залишився при ньому, а ми знову взялися за роботу. Тепер мені допомагав Валентин. Ми опустили Глазера.

– Ох, бідолаха, у нього ж дружина, – бурмотів Валентин.

– Обережніше: наступний Шрьодер! – крикнув Юпп, опускаючи плащ-намет.

– Тихо! – цитьнув на нього Брьоґер.

Козоле ще тримав труп у руках.

– Хто? – перепитав він.

– Шрьодер, – повторив Юпп, вважаючи, що Фердинанд уже все знає.

– Що ти мелеш, дурню? Шрьодер у полоні! – розізлився Козоле.

– Це правда, Фердинанде, – підтвердив Альберт Трос-ке, який стояв поруч.

Ми затамували подих. Не кажучи ні слова, Козоле повернув нам Шрьодера наверх і сам виліз за ним. Кишеньковим ліхтарем він освітив тіло. Низько нахилившись над рештками обличчя, він шукав знайомі риси.

– Слава Богу, що фельдфебель забрався геть, – шепнув Карл.

Ми застигли в очікуванні. Козоле випростався.

– Лопату! – коротко кинув він.

Я подав йому лопату. Ми чекали нападу, чекали вбивства. Але Козоле почав копати. Він рив для Шрьодера окрему могилу й нікого не підпускав до неї. Потім сам опустив у неї тіло. Про Зе-ліґа він у ту хвилину не думав: надто великим було його горе.

На світанку обидві могили були готові. Тим часом помер поранений, і ми поклали його поруч із іншими. Утрамбувавши землю, поставили хрести. Козоле взяв один хрест для могили Шрьодера, написав чорнильним олівцем на ньому ім'я покійного й надів на хрест шолом.

Підійшов Людвіґ. Ми оголили голови. Він вдруге прочитав "Отче наш". Альберт, блідий, стояв поруч із ним. Альберт зі Шрьодером сиділи в школі за однією партою. Але найгірше з усіх виглядав Козоле: обличчя його абсолютно посіріло й витягнулося. Він не зронив ані слова.

Ми постояли ще трохи. Дощ усе лив. Нам принесли каву. Ми сіли й почали їсти.

Вранці з сусіднього окопу раптом виповз Зеліґ. Ми вважали, що він давно кудись заховався. Від нього здалеку тхнуло ромом. Тільки тепер він зібрався до могили. Побачивши його, Козоле закричав. На щастя, Віллі опинився неподалік. Він кинувся до Фердинанда й обома руками обхопив його. Але цього було недостатньо, і нам довелося вчотирьох щосили тримати Фердинанда, готового вирватися і задушити фельдфебеля. Цілу годину ми боролися з Козоле, поки, нарешті, він не схаменувся, зрозумівши, що зробив би собі тільки гірше, піддавшись пориву. Та він присягнувся над могилою Шрьодера, що рано чи пізно поквитається із Зеліґом.

І ось Зеліґ стоїть за стійкою, а Козоле сидить на відстані п'яти метрів від нього, і обидва вже більше не солдати.

Знову заграв оркестріон, втретє гримить марш із "Веселої вдови".

– Господарю, давай ще по чарці горілки всім! – кричить Тьяден, і його свинячі оченята світяться.

– Зараз, – відгукується Зеліґ і подає нам горілку. – Ваше здоров'я, друзі!

Козоле поглядає на нього з-під насуплених брів.

– Ти нам не друг! – кидає він.

Зеліґ запихає пляшку під пахву.

– Ну що ж, ні – то ні, – відповідає він і повертається до себе за стійку.

Валентин залпом перекидає чарку.

– Пий, Фердинанде! Це єдине достойне заняття! – каже він.

Віллі замовляє ще по одній. Тьяден уже наполовину п'яний.

– Ну що, Зеліґу, старий ротний павуче, тепер ти вже не зможеш засадити нас у каталажку! – кричить він. – Випий із нами. – І він плескає свого колишнього начальника по плечу, та так, що той мало не захлинається горілкою. Рік тому Тьяден потрапив би за таке під військово-польовий суд або в божевільню.

Похитуючи головою, Козоле переводить погляд від стійки до своєї чарки і знову до стійки, на товстого послужливого чоловіка біля пивних кранів.

– Послухай, Ернсте, я його не впізнаю. Це якийсь зовсім інший чоловік, – каже він мені.

Мені теж так здається. Я теж не впізнаю його. У моєму уявленні він так зрісся з військовою формою і своїм неодмінним записником, що я насилу міг би уявити його собі в сорочці, а тим паче господарем шинку. Тепер він п'є з нами за компанію і дозволяє Тьядену, на якого він на фронті звертав уваги не більше, ніж на вошу, плескати себе по плечу та звертатися на "ти". Як змінився світ!

Віллі штовхає в бік Козоле, підбадьорюючи:

– Ну?

– Чесне слово, Віллі, не знаю, – знічено відповідає той, – дати йому в рило чи ні? Мені якось все по-іншому уявлялося. Ти подивися тільки, як він нам догоджає, цей глист! Тут всяку охоту втратиш.

А Тьяден все замовляє і замовляє. Йому дає величезне задоволення ганяти своє колишнє начальство від стійки до столика й назад.

о

Зеліґ уже теж чимало випив. Його схоже на бульдога обличчя почервоніло, частково від алкоголю, частково від радості за жваву торгівлю.

– Давайте знову дружити, – пропонує він, – ставлю пляшку довоєнного рому.

– Пляшку чого? – питає Козоле і випрямляється.

– Рому.