Повернення - Сторінка 19

У напівдрімоті думки мої дивно плутаються. Свідомість розпливається, це ще не сон, але вже й не зовсім дійсність, і втома пробігає в голові, як тінь. За нею ледь чутно колишеться віддалений гуркіт канонади, тихий посвист снарядів, а ось і металеве гудіння гонга, який сповіщає про газову атаку. Але перш ніж я встигаю намацати протигаз, темрява безшумно відсувається. Тепле, світле почуття охоплює мене, і земля, до якої я припав, знову перетворюється на плюшеву оббивку дивана. Я притулився до неї щокою і відчуваю: я – вдома. Гудіння гонга, яке сповіщає про наближення газової атаки, розчиняється у приглушеному побрязкуванні посуду, який мати обережно ставить на стіл.

Але ось пітьма підкрадається знову, а разом із нею – гуркотіння артилерійської стрілянини. А звідкись здалеку, наче нас розділяють ліси й гори, до мене долітають слова, які скрапують і мало-помалу набувають сенсу та проникають у свідомість.

– Ковбасу прислав дядько Карл, – чую я голос матері серед далекого гуркоту гармат.

Слова ці наздоганяють мене на самому краю вирви, куди я мало не зіслизнув. А разом із ними повз мене пропливає сите, самовдоволене обличчя.

– А, дядько, – кажу я, і голос мій звучить глухо, немов рот закладений ватою, а втома все ще кружляє довкола мене. – Цей гівнюк проклятий.

І я падаю, падаю, і знову стрибають на мене тіні, і нескінченні, дедалі темніші й темніші хвилі тіней заливають мене.

Але я не засинаю. Мені бракує чогось, що досі було поряд – рівномірного тихого металевого дзеленчання. Повільно повертається до мене свідомість, і я розплющую очі. Поруч стоїть і дивиться на мене мати зі зблідлим від жаху обличчям.

– Що з тобою? – злякано запитую я і підхоплююся. – Ти захворіла?

Вона відмахується:

– Ні. Ні. Але як ти можеш говорити такі речі?

Я намагаюся пригадати, що я сказав. А, справді, щось про дядька Карла.

– Та ну, мамо, не будь такою вразливою, – сміюся я. – Адже дядько Карл справді спекулянт. Ти сама це добре знаєш.

– Справа не в цьому, Ернсте, – тихо відповідає вона. – Мене жахає, які слова ти говориш.

Я відразу згадую, що саме сказав у напівсні. Мені соромно, що це сталося в присутності матері.

– Це, мамо, у мене просто вирвалося, – кажу я на своє виправдання. – Мені треба ще, розумієш, звикнути до того, що я не на фронті. Там висловлювалися брутально, мамо, брутально, але щиро.

Я пригладжую волосся, застібаю куртку й тягнуся по сигарету. А мати все поглядає на мене, і руки в неї тремтять.

Я зупиняюся, вражений.

– Послухай, мамо, – кажу я, обіймаючи її за плечі, – це не так вже й страшно. Усі солдати такі.

– Так, так. Я знаю. Але те, що й ти. Ти теж.

Я сміюся. Звичайно, і я теж, хочеться мені крикнути, але раптом, приголомшений однією думкою, я замовкаю, відходжу від матері й сідаю на диван: мені треба де в чому розібратися.

Переді мною стоїть стара жінка з переляканим і заклопотаним обличчям. Вона склала на грудях втомлені, натруджені, зморшкуваті руки. Крізь тонку шкіру проступають вузлуваті блакитні жилки. Руки ці працювали для мене, від того вони такі. Раніше я не бачив їх, я взагалі багато чого не вмів бачити, я був занадто юний. Але тепер я починаю розуміти, чому для цієї худенької, виснаженої жінки я не такий, як усі солдати світу: я – її дитя.

Для неї я завжди залишався її дитиною, навіть тоді, коли був солдатом. Війна здавалася їй зграєю розлючених хижаків, які загрожують життю її сина. Але їй ніколи не спадало на думку, що її син, за життя якого вона так турбувалася, був таким же розлюченим хижаком для синів інших матерів.

Я переводжу погляд з її рук на свої. Ось цими руками я в травні 1917 заколов одного француза. Кров його, нудотно гаряча, стікала в мене по пальцях, а я все колов і колов, збожеволівши від страху й люті. Потім я блював і цілу ніч проплакав. Тільки до ранку Адольфу Бетке вдалося мене заспокоїти. Того дня мені якраз виповнилося вісімнадцять років, і це була перша атака, в якій я брав участь.

Повільно повертаю руки долонями вгору. На початку липня, коли наші війська намагалися здійснити великий прорив, я застрелив цими руками трьох чоловік. Цілий день провисіли вони на колючому дроті. Коли розривався снаряд, їхні мертві руки ворушилися від вибухової хвилі, і здавалося, що вони погрожують комусь, а іноді – що благають про допомогу. Іншого разу гранатою, яку я метнув на відстань двадцяти метрів, відірвало ноги англійському капітанові. Крик його був жахливий; високо піднявши голову, широко розкривши рот і здибивши торс, як тюлень, він руками вперся в землю. Але це тривало недовго, він швидко стік кров'ю.

А тепер я сиджу біля матері, і вона мало не плаче, не розуміючи, як це я настільки огрубів, що вживаю непристойні слова.

– Ернсте, – тихо каже вона, – я вже давно хотіла тобі сказати: ти сильно змінився, став якимось неспокійним.

Так, з гіркотою думаю я, я сильно змінився. Та що ти знаєш про мене, мамо? Залишилися тільки спогади, спогади про тихого, мрійливого хлопчика. Ти ніколи, ніколи не дізнаєшся від мене нічого про ці кілька останніх років. Я не хочу, щоб ти хоча б навіть приблизно уявляла собі, як виглядала дійсність і на що вона мене перетворила. Сота частина правди розбила б тобі серце, якщо одне грубе слово так тебе непокоїть і бентежить, так спотворює твою думку про мене.

– Дай мені час, мамо, і все налагодиться, – кажу я досить-таки безпорадно, намагаючись насамперед переконати в цьому самого себе.

Мати сідає до мене на диван і гладить мої руки. Я забираю їх. Вона засмучено дивиться на мене.

– Ти, Ернсте, іноді буваєш якимось зовсім чужим; у такі хвилини я навіть обличчя твоє не впізнаю.

– Мені ще потрібно трохи звикнути, – намагаюся я втішити її. – Мені все здається, ніби я тільки у відпустку приїхав.

Сутінки вповзають у кімнату. З коридору виходить собака й лягає біля моїх ніг. Очі його блищать, коли він дивиться на мене. Він теж неспокійний, йому теж іще треба звикнути.

Мати відкидається на спинку дивана:

– Яке щастя, Ернсте, що ти повернувся.

– Так, це головні, – кажу я і встаю з місця.

Вона сидить у своєму кутку, маленька, оповита сутінками. З якоюсь особливою ніжністю я відчуваю, що ролі наші змінилися: тепер вона – дитина.

Я люблю її, я ніколи не любив її сильніше, ніж зараз, коли знаю, що вже не зможу прийти до неї, все розповісти і, можливо, завдяки цьому віднайти спокій. Я втратив її. Хіба це не так? І раптом усвідомлюю, наскільки я, по суті, самотній і наскільки я насправді чужий тут.

Вона заплющила очі.

– Я зараз одягнуся і піду трохи прогулятися, – кажу я пошепки, намагаючись не порушувати її спокою.

Вона киває.

– Іди, мій хлопчику, – тихо каже вона. – І через мить додає ще тихіше: – Мій любий хлопчику.

Від цих її слів боляче стискається серце. Я обережно зачиняю за собою двері.

III

Луки напоєні вологою, з доріг із галасливим бульканням стікають струмки. У кишені шинелі в мене невелика скляна баночка. Я йду вздовж берега каналу. Хлопчиком я вудив тут рибу, ловив метеликів, лежав під деревами і мріяв.

Навесні канал зацвітав жаб'ячою ікрою і водоростями. Світлі зелені стебельця елодеї тихо погойдувалися над прозорими брижами води, між очеретами зигзагами петляли довгоногі во-домірки, і зграї рибок-колючок відкидали на сонці свої спритні вузькі тіні на поцяткований золотими плямами пісок.

Холодно й сиро. Довгими рядами тягнуться уздовж берега каналу тополі. Гілки їхні оголені, але ніби оповиті легким блакитним серпанком. Настане день, і вони знову зазеленіють і зашелестять, і сонце знову тепло та благодатно осяє цей куточок, з яким у мене пов'язано стільки юнацьких спогадів.

Іду вздовж виступу берега. Кілька рибок злякано шастають біля самих моїх ніг. Тут уже я не в змозі себе стримати. Біжу туди, де канал звужується настільки, що можна стати над ним, розставивши ноги, і, нахилившись над водою, вичікую, поки мені не вдається зловити двох рибок-колючок. Опускаю їх у банку й уважно розглядаю.

Вони метушаться туди-сюди, граційні та досконалі. У них стрункі коричневі тільця з трьома голками на спинці та рухливими грудними плавцями. Вода прозора, як кришталь, і в ній поблискують сонячні зайчики від банки. І ця вода в скляній посудині, відблиски й переливи такі прекрасні, що мені перехоплює подих.

Обережно тримаючи банку в руках, бреду далі. Я несу її дбайливо й час від часу заглядаю в неї. Серце в мене б'ється, ніби всередині лежить моя юність, яку я зловив і несу додому. У заплаві опускаюся навпочіпки. Колишуться густі зарості латаття; синьо-мармурові тритони, схожі на маленькі фугаси, погойдуються з боку в бік і висуваються з води, щоб набрати повітря; повільно повзуть по мулу личинки мошви, ліниво пливе жучок-плавунець, а з-під гнилого корча дивляться на мене здивовані очі нерухомої жаби. Я бачу весь цей світ, але в ньому міститься не лише видиме – тут спогади про минуле, ностальгія і щастя юності.

Дбайливо піднімаю банку та йду далі, у пошуках, у сподіваннях. Дме вітер, на горизонті синіють гори.

І раптом мене пронизує дикий страх. Униз, униз під прикриття. Адже я абсолютно незахищений, місцевість з усіх боків проглядається! Я здригаюся від жаху, як божевільний кидаюся вперед, розкинувши руки, поспішаю сховатися за дерево, тремчу, задихаюся. Через секунду зітхаю із полегшенням.

Нарешті попустило. Обережно озираюся. На щастя, мене ніхто не бачив. Тільки через кілька хвилин остаточно повертаюся до тями. Нахилившись, піднімаю банку, яка випала у мене з рук. Вода вилилася, але рибки ще борсаються. Іду до берега каналу й наповнюю банку водою.

Заглиблений у свої думки, повільно бреду далі. Ось уже й ліс близько. Кішка скрадається через дорогу. Полем, аж до лісової галявини, тягнеться залізничний насип. Тут можна було б побудувати хороші бліндажі, глибокі, з бетонним перекриттям, думаю я, а потім провести лінію окопів ліворуч із вартовими постами. А по той бік поставити кілька кулеметів. Ні, всього лише два туди, решта треба розмістити біля узлісся; тоді майже вся місцевість буде захищена перехресним вогнем. Тополі треба, ясна річ, зрубати, щоб вони не служили орієнтирами для ворожої артилерії. А за пагорбом встановити кілька мінометів. І нехай тоді спробують поткнутися.

Свистить паротяг.