Повернення - Сторінка 27

Але з цього так нічого й не вийшло, і ось уже цілу годину я безцільно блукаю вулицями. Проходжу повз "Голландію". "Голландія" – третій ресторан зі спиртними напоями, відкритий за останні три тижні. Наче мухомори, на кожному кроці виростають серед сірих фасадів будинків ці заклади з яскраво розфарбованими вивісками. "Голландія" – найбільший і найвишу-каніший із них.

У світлі скляних дверей вартує швейцар, схожий трохи на гусарського полковника, а трохи на єпископа, величезний чолов'яга з позолоченим жезлом у руках, Я вдивляюся пильніше, і тут раптом уся єпископська поважність злітає з нього, він тицяє мені в живіт своєю булавою і сміється:

– Привіт, Ернсте, опудало горохове! Коман са ва, як кажуть французи?

Це унтер-офіцер Антон Демут, наш колишній кашовар. Я за всіма правилами віддаю йому честь, бо в казармі нас учили, що честь віддається мундиру, а не тому, хто його носить. Уніформа Демута дуже високої якості й варта того, щоб принаймні виструнчитися перед ним.

– Моє шанування, Антоне, – сміюся я. – Скажи відразу, щоб не говорити про дрібниці: жратва є?

– Є, друже! – відповідає Антон. – У цьому чудовому місці працює і Франц Ельстерман. Кухарем!

– Коли зайти? – питаю я; останнього повідомлення цілком достатньо, щоб зрозуміти ситуацію. На всьому французькому фронті ніхто не вмів так "проводити реквізицію", як Ельстерман і Демут.

– Сьогодні після першої ночі, – відповідає, підморгуючи, Антон. – Через одного інспектора інтендантського управління ми отримали десяток гусей. Крадений товар. Можеш не сумніватися, Франц Ельстерман піддасть їх невеличким попереднім операціям. Хто може стверджувати напевно, що в гусей не буває війни, на якій вони, скажімо, позбуваються ніг?

– Ніхто, – погоджуюсь я і питаю: – Ну, а як тут справи?

– Щовечора купа народу. Хочеш глянути?

Він ледь-ледь відсуває портьєру. Я заглядаю в щілинку. М'яке, тепле світло розлите над столами, синюватий сигарний дим стелиться у повітрі, килими, поблискує фарфор, віддзеркалює срібло. Біля столиків, оточені юрбою кельнерів, сидять жінки й поряд із ними чоловіки, які не пітніють і не соромляться, а із завидною самовпевненістю роблять замовлення.

– Що, брате, з такою непогано було би потанцювати? – питає Антон і жартома штурхає мене в бік.

Я не відповідаю; цей багатобарвний уламок життя, оточений легенькою хмаркою диму, дивно розворохобив мене. Мені здається чимось нереальним, майже сном, те, що я стою тут, на темній вулиці, в сльоту, під мокрим снігом, і дивлюся в щілинку на цю картину. Я полонений нею, хоча усвідомлюю, що це, ймовірно, просто купка спекулянтів смітить грошима. Але ми надто довго не вилазили з бруду окопів, і тепер у нас мимоволі спалахує деколи гарячкова, майже божевільна жага розкоші та блиску, адже розкіш – це безтурботне життя, а якраз його в нас ніколи не було.

– Ну що? – питає мене Антон. – Непогані кішечки, правда? Таких би собі в ліжко?

Я відчуваю себе повним ідіотом, але цієї миті не знаю, що відповісти. Ця манера, у якій я сам, не замислюючись, ось уже кілька років розмовляю, видається мені раптом грубою та огидною. На моє щастя, Антон несподівано застигає, прибравши поважного вигляду: до ресторану під'їхав автомобіль. З машини випурхнула струнка жіноча постать; злегка нахилившись уперед і притримуючи на грудях шубку, жінка прямує до дверей; на блискучому волоссі – щільно прилеглий золотий шолом, коліна зведені, ніжки маленькі, обличчя витончене. Легка та гнучка, вона проходить повз мене, овіяна ніжним, терпким ароматом. І раптом мене охоплює шалене бажання пройти разом із цією напівдитиною через двері, опинитися у приємній, випещеній атмосфері цих приглушених кольорів і світла, рухатися безтурботно в цьому світі, захищеному стіною кельнерів, лакеїв і непроникною плівкою грошей, далеко від злиднів і бруду, які протягом багатьох років були нашим хлібом насущним.

Цієї хвилини я, мабуть, схожий на школяра, тому що в Антона Демута виривається смішок, і він, підморгнувши, підштовхує мене в бік:

– Навіть якщо вони вбрані в самі шовки й оксамити, в ліжку це нічого не міняє.

– Звичайно, – погоджуюся я і додаю якусь непристойність, щоб приховати від Антона свій стан. – Отже, до першої, Антоне!

– Так точно, старий, – поважно відповідає Антон, – або "бон суар", як кажуть французи.

Бреду далі, глибоко засунувши руки в кишені. Під ногами хлюпає мокрий сніг. Роздратовано розкидаю його. Що б я робив, якби опинився насправді поряд із такою жінкою за столиком? Лише мовчки пожирав би її очима, і все. Я навіть не міг би їсти від збентеження. Як важко, мабуть, провести з таким створінням цілий день! Постійно, весь час бути напоготові! А вночі? Тут я вже зовсім розіубився б. Правда, мені доводилося мати справу з жінками, але я вчився цієї науки в Юппа та Валентина, а з такими вишуканими дамами, напевно, зовсім не це потрібно.

У червні 1917 року я вперше був у жінки. Наша рота квартирувала тоді в бараках. Був полудень; і ми вовтузилися на лузі, бавлячись із двома цуценятами, які причепилися до нас дорогою. Настовбурчивши вуха й поблискуючи шовковистою шерстю, собаки гралися у літній високій траві, небо синіло, і війна, здавалося, відсунулася далеко.

Раптом із канцелярії примчав Юпп. Собаки кинулися йому назустріч, високо підстрибуючи. Він відіпхнув їх і крикнув нам:

– Отримано наказ: сьогодні вночі виступаємо!

Ми знали, що це означає. День у день із заходу долинав гуркіт артобстрілів; там тривав великий наступ; день у день повз нас проходили полки, повертаючись із передових позицій, і коли ми намагалися розпитати якогось солдата, як там, він лише мовчки махав рукою, похмуро дивлячись уперед: день у день вранці котилися повз нас вози з пораненими, і день у день ми рили вранці довгі ряди могил.

Ми піднялися. Бетке і Весслінґ попрямували до своїх ранців узяти поштового паперу. Віллі й Тьяден побрели до похідної кухні, а Франц Ваґнер і Юпп почали вмовляти мене сходити з ними в бордель.

– Послухай, Ернсте, – говорив Ваґнер, – ти ж повинен нарешті дізнатися, що таке жінка! Хто знає, можливо, завтра від нас уже нічого не залишиться: там, кажуть, підвезли цілу колону свіжої артилерії на нас. Нерозумно вирушати на той світ незайманим.

Прифронтовий бордель знаходився у маленькому містечку, на відстані години пішки. Ми отримали перепустки, але змушені були досить довго чекати, бо на передову вирушали ще й інші полки, і всім хотілося урвати наостанок від життя все, що можна. У маленькій тісній комірчині ми здали наші перепустки. Фельдшер оглянув нас, впорснув нам по кілька крапель протарголу, черговий фельдфебель повідомив, що це задоволення коштує три марки і що, зважаючи на великий наплив охочих, більше десяти хвилин затримуватися не можна. Потім ми вишикувалися в чергу на сходах.

Черга посувалася повільно. Нагорі грюкали двері. Коли хто-небудь виходив, лунало: "Наступний!"

– Скільки там корів? – запитав Франц Ваґнер в одного сапера.

– Три, – відповів той, – але вибирати не доводиться. Якщо не пощастить, отримаєш чиюсь бабусю.

Мені ледь не стало погано на цих сходах, у напруженій, затхлій атмосфері, насиченій випарами зголоднілих солдатів. Я охоче втік би – вся моя цікавість давно зникла. Але я боявся, що мене засміють, і тому залишився і продовжував чекати.

Нарешті підійшла моя черга. Повз мене, спотикаючись, пройшов мій попередник, і я опинився в низькій і похмурій кімнаті, такій убогій і пропахлій карболкою і потом, що мене майже здивувало молоде листя липи за вікном, у якому бавилися сонце і вітер. На стільці стояла миска з рожевою водою, у кутку – щось на зразок похідного ліжка, вкритого подертою ковдрою.

Жінка була товста, в одній коротенькій прозорій сорочці. Вона лягла, навіть не подивившись у мій бік. Але оскільки я так і продовжував стояти, вона нетерпляче озирнулася, і тоді на її схожому на мочалку обличчі майнула тінь розуміння. Вона побачила, що перед нею хлопчик.

Я просто не міг, мене всього трусило, я задихався від огиди. Жінка зробила кілька жестів, щоб розворушити мене, кілька потворних, огидних жестів, хотіла притягнути мене до себе і навіть посміхнулася приторно й манірно. Вона могла викликати лише співчуття: зрештою, вона була лише жалюгідною солдатською підстилкою. Бували дні, коли вона обслуговувала по двадцять-тридцять солдатів за день або й більше. Поклавши гроші на стіл, я швидко вийшов геть і кинувся бігом по сходах.

Юпп підморгнув мені:

– Ну, як?

– Супер! – відповів я тоном досвідченого розпусника, і ми зібралися йти. Але нам довелося попередньо знову побувати у фельдшера й отримати ще одну порцію протарголу.

І це називається любов'ю, думав я, приголомшений і знесилений, збираючи речі в похід, – любов'ю, якою наповнені всі мої книги вдома й від якої я стільки чекав у своїх неясних юнацьких мріях! Я згорнув шинель, згорнув плащ-намет, отримав патрони, і ми рушили. Я йшов мовчки та з сумом думав про те, що від усієї моєї крилатої мрії про любов і життя не залишилося нічого, крім гвинтівки, товстої повії та глухого гуркоту грому на горизонті, до якого ми повільно наближалися. Потім усе поглинула темрява, ми лягли в окопи, прийшла смерть; Франц Ваґнер поліг тієї ж ночі, і крім нього ми втратили ще двадцять три людини.

З дерев бризкає дощ, і я піднімаю комір пальта. Я часто тепер сумую за ніжністю, за обережно та боязко вимовленим словом, за хвилюючим і великим почуттям; мені хочеться вирватися зі страхітливої одноманітності останніх років. Але що було б, якби все це повернулося, якби знову я міг відчути колишню м'якість і далечінь минулого, якби мене покохала якась струнка ніжна жінка, схожа на гнучке юне створіння в золотому шоломі; що було б, якби справді безмежне, захоплююче забуття сріблястого синього вечора поглинуло нас у свій чудовий морок? Чи не спливе тоді в останню мить образ товстої повії, чи не зарегочуть голоси наших унтерів із казарми, які викрикують непристойності? Чи не пошматують і не знищать чисте почуття ось такі спогади, уривки розмов, солдатські жарти? Ми майже ще незаймані, але уява наша зіпсута, і ми навіть не помітили, як це трапилося: ще до того, як ми дізналися що-небудь про любов, нас уже публічно всіх підряд піддавали медичному обстеженню, щоб встановити, чи не маємо ми венеричних захворювань.