Повернення - Сторінка 3

Але Весслінґ не зводить із нього очей, і Адольф не може не послухатися, хоча й знає, що це марно. Я бачу, як він розмовляє із лікарем. Весслінґ тягнеться за ним поглядом; страшно дивитися, як він намагається повернути голову.

Бетке повертається так, щоб Весслінґ його не бачив, хитає головою, показує на пальцях – один, і беззвучно ворушить губами:

– Одна година.

Ми намагаємося виглядати бадьорими. Але хто може обдурити вмирущого селянина! Коли Бетке говорить Весслінґу, що його будуть оперувати пізніше, рана, мовляв, повинна трохи затягнутися, – йому вже все ясно. Він мовчить, потім ледь чутно хрипить:

– Вам добре говорити… ви всі цілі та неушкоджені… повернетеся додому… А я… чотири роки – і раптом таке… чотири роки – і таке…

– Тебе зараз візьмуть в операційну, Генріху, – втішає його Бетке.

Весслінґ махає рукою:

– Облиш.

З цієї хвилини він майже нічого більше не говорить. І навіть не просить, щоб його внесли до приміщення, – хоче залишитися на волі. Лазарет розташований на пагорбі. Звідси видно алею, якою ми піднімалися. Вона вся кольорово-золотиста. Земля затихла, м'яка, захищена, видно навіть ріллю – маленькі темні квадратики під самим лазаретом. Коли вітер відносить геть запахи крові та гною, можна вдихати терпкий аромат полів. Далечінь голуба, і все здається навдивовижу мирним, адже фронту звідси не видно. Фронт залишився праворуч.

Весслінґ затих. Він оглядає все пильним поглядом. В очах – зосередженість і ясність. Весслінґ – селянин: природа йому ближча та зрозуміліша, ніж нам. Він знає, що прийшла його пора піти й не хоче втрачати марно жодної миті. Він дивиться, дивиться. З кожною хвилиною він стає дедалі блідішим. Нарешті ворушиться й шепоче:

– Ернсте…

Я нахиляюся до його губ.

– Витягни мої речі, – каже він.

– Ще встигнемо, Генріху.

– Ні, не встигнемо. Давай.

Я розкладаю перед ним його речі. Потертий поліетиленовий гаманець, ніж, годинник, гроші – все звичайне. Самотньо лежить у гаманці фотографія його дружини.

– Покажи, – говорить він.

Я виймаю фотографію і тримаю її так, щоб він міг бачити. Відкрите смагляве обличчя. Весслінґ довго дивиться. Помовчавши, шепоче:

– І вже більше нічого цього не буде, – губи його тремтять. Він відводить очі.

– Візьми з собою, – шепоче він. Я не знаю, що він має на увазі, але не хочу розпитувати та кладу фотографію в кишеню. – Віддай це їй, – він дивиться на мене якимось особливим, широко відкритим поглядом, щось бурмоче, хитає головою і стогне. Я з усіх сил намагаюся ще хоч що-небудь вловити, але він тільки хрипить, витягується, дихає важче й рідше, з перервами, задихається, потім ще раз зітхає глибоко й повно, і раптом очі його ніби сліпнуть. Він мертвий.

Наступного ранку ми востаннє лежимо на передовій. Пострілів майже не чути. Війна закінчилася. Через годину ми вирушаємо. Нам ніколи більше не доведеться повертатися сюди. Якщо ми підемо, то підемо назавжди.

Ми руйнуємо все, що ще можна зруйнувати. Жалюгідні залишки. Кілька окопів. Потім приходить наказ про відступ.

Це особлива мить. Ми стоїмо один біля одного й дивимося вдалину. Легкі клуби туману стеляться по землі. Ясно видно лінії вирв і окопів. Правда, це лише останні лінії, запасні позиції, але все ж і це – зона вогню. Як часто йшли ми ось цим підземним ходом на передову, і як часто лише деякі поверталися назад. Перед нами сірий сумний пейзаж, вдалині залишки лісу, кілька пеньків, руїни села, серед них якимось дивом уціліла кам'яна стіна.

– Ось так, – задумливо говорить Бетке. – Ось тут ми просиділи чотири роки.

– Так, так, чорт забирай! – підхоплює Козоле. – І ось як просто все закінчилося.

– Ох, хлопці! – Віллі Гомеєр притулився до насипу. – Дивно все це, правда?

Ми стоїмо та вдивляємося вдалечінь. Ферма, залишки лісу, пагорби, лінії на обрії – все це було страшним і важким життям. А тепер, щойно ми повернемося і підемо, все це просто залишиться позаду, і з кожним нашим кроком буде все більше й більше занурюватися в небуття, а через годину зникне, немов ніколи й не існувало. Хто може збагнути це!

Ось ми стоїмо тут; ми повинні сміятися і кричати від радості, а в нас якесь мляве відчуття в животі: ніби ми понаїдалися віників і ось-ось почнемо блювати.

Ніхто не знає, що слід казати. Людвіґ Бреєр утомлено притулився до краю окопу й піднімає руку, ніби перед ним людина, якій він хоче помахати на прощання.

З'являється Геель:

– Що, не можете розлучитися? Так, тепер починається найгидкіше.

Леддергозе здивовано дивиться на нього:

– Чому найгидкіше, якщо мир?

– Якраз це і є найгидкіше, – каже Геель і йде далі, і в нього таке^обличчя, ніби він щойно поховав матір.

– Йому не вистачає ордена "За заслуги", – каже Леддергозе.

– Замовкни, – обриває його Альберт Троске.

– Ну, ходімо! – каже Бетке, але не рушає з місця.

– Декого ми залишили тут, – каже Людвіґ.

– Так, чимало народу – Брандт, Мюллер, Кач, Гайє, Бой-мер, Бертінк.

– Зандкуль, Майндерс, обидваТербрюґґени – Гутой Бернгард.

– Припиніть уже.

Багато наших лежить тут, але досі ми цього так не відчували. Адже ми були разом: вони в засипаних, а ми – у відкритих ямах, розділені лише кількома жменями землі. Вони просто трохи випередили нас, бо з кожним днем їх ставало більше, а нас менше, і часом ми вже не знали, серед них ми вже чи ще ні. Але іноді вибухи снарядів знову піднімали їх до нас, високо злітали уламки кісток, залишки уніформ, зотлілі, мокрі, вже землисті голови, які сильний вогонь повертав із підземних окопів на полі битви. Нам це зовсім не здавалося страшним: ми були занадто близько від них. Але тепер ми повертаємося назад у життя, а вони мусять залишитися тут.

Людвіґ, який втратив на цій ділянці двоюрідного брата, сякається в руку, повертається і йде геть. Ми повільно рушаємо слідом за ним. Ще кілька разів зупиняємося й озираємося. І раптом відчуваємо, що ось це пекло, цей пошматований шматок траншейної землі проник нам в саме нутро, що він, проклятий, остогидлий нам до блювоти, став нам майже рідним, як по-дур-ному це не звучить, рідним, як болісна, страшна батьківщина, з якою ми пов'язані навіки.

Ми відмахуємося від безглуздої думки, але чи то втрачені тут роки, чи товариші, які тут полягли, чи незліченні страждання, якими вкрита ця земля, – але в наших кістках тепер навіки оселилася туга, від якої хочеться вити.

Ми вирушаємо в дорогу.

ЧАСТИНА І

І

Дороги ведуть через ліси й поля, села закутані в сіру імлу, дерева шурхотять, а листя падає, падає.

По дорогах тягнуться сірі колони, крокують один за одним солдати у вилинялих брудних шинелях. Під сталевими шоломами оброслі щетиною обличчя; вони виснажені голодом і нуждою, вихудлі та зморщені, зі слідами пережитого жаху, відваги та смерті. Мовчки йдуть колони; як уже не раз крокували вони різними дорогами, сиділи в товарних вагонах, визирали з окопів, лежали у вирвах; мовчки, без зайвих слів, так само йдуть вони тепер і цією дорогою, прямують до батьківщини, до миру. Без зайвих слів. Бородаті та вже немолоді, а також тендітні та юні, яким немає ще й двадцяти років, усі вони друзі, незалежно від того, чим відрізняються. Поруч із ними – молодші офіцери, ще напівдіти, але вони вже не раз водили своїх підлеглих у нічні бої й атаки. А позаду них – армія мерців. Так ідуть вони вперед, крок за кроком, хворі, напівживі від голоду, без спорядження, їхні ряди поріділи, і в очах у них недовіра – невже таки вдалося врятуватися від пекла. Вони повертаються назад – до життя.

Наша рота просувається повільно, бо ми втомилися, а до того ж серед нас поранені. Через це ми відстаємо. Місцевість горбиста, і коли дорога йде вгору, нам видно з одного боку залишки наших військ, які відступають, а з іншого – густі, нескінченні ряди за нами. Це американці. Широкою рікою рухаються між деревами їхні колони, і над головами пробігають неспокійні відблиски зброї. А навколо – тихі поля, і дерева в осінньому вбранні спокійно та байдуже піднімають свої верхівки над стрімким потоком.

Ніч ми провели в невеликому селі. За будинками, в яких нас розквартирували, тече струмок, обсаджений вербами. Уздовж струмка в'ється вузька стежка. Один за одним, розтягнувшись довгою вервечкою, ми прямуємо нею. Козоле – попереду. Поряд із ним біжить, обнюхуючи його хлібний мішок, пес Вовк, улюбленець нашої роти.

Раптом, на перехресті, де стежка переходить у шосе, Фердинанд відстрибує назад:

– Обережно!

Мить – і наші рушниці уже напоготові, а ми розсипалися в різні боки. Козоле, готовий відкрити вогонь, заліг у придорожньому рові. Юпп і Троске, озираючись, причаїлися за кущем бузини, Віллі Гомеєр стрімко зриває з пояса ручні гранати, і навіть наші поранені приготувалися до бою.

По шосе ідуть американці. Вони розмовляють і сміються. Це наздогнав нас їхній передовий загін. Адольф Ветке єдиний серед нас залишився стояти на місці. Він спокійно виходить із сховку на дорогу. Козоле підводиться. Усі інші теж схаменулися, зніяковіло й присоромлено поправлять на собі пояси й ремені гвинтівок, – уже кілька днів, як війна скінчилася.

Побачивши нас, американці здивовано зупиняються. їхня розмова обривається. Вони повільно наближаються до нас. Ми задкуємо до якогось сараю, щоб мати прикритий тил, і вичікуємо. Поранених беремо в середину.

З хвилину триває мовчання, потім від групи американців відділяється довготелесий хлопець і махає нам:

– Привіт, друзі!

Адольф Ветке теж піднімає руку:

– Привіт!

Напруга спадає. Американці підходять впритул. Ще мить, і вони оточують нас. Досі ми бачили їх так близько лише полоненими або мертвими.

Триває доволі дивна мить. Ми мовчки дивимося на американців. Вони стоять півколом, оточивши нас, усі як один високі, міцні; відразу видно, що їжі в них завжди було вдосталь. Усі молоді – ніхто з них за віком і близько не ровесник навіть Адольфа Бетке чи Фердинанда Козоле, а вони ж у нас ще далеко не найстарші. Але немає серед них і таких юних, як Альберт Троске або Карл Брьоґер, а вони ж у нас навіть не наймолодші.

На американцях нові уніформи та плащі, їхні черевики зроблені зі шкіри, яка не промокає, і підібрані за розмірами, зброя хорошої якості, ранці повні бойових припасів. У всіх свіжий, бадьорий вигляд.

У порівнянні з ними ми схожі на справжню банду розбійників.