Повернення - Сторінка 35

А над усім цим жахіттям світяться тихі та сумні людські очі з німим запитанням у них.

Далі рухаються довгі ряди калік з ампутованими ногами. Багато з них уже носять протези, якось квапливо та навскіс викидаючи їх поперед себе, стукаючи ними по бруківці з таким звуком, ніби всі вони штучні – зроблені із заліза й на шарнірах.

За ними йдуть контужені. їхні руки, їхні голови, їхній одяг, усі їхні тіла трусяться, немов вони все ще тремтять від страху. Вони не здатні вгамувати це тремтіння, воля їхня знищена, їхні м'язи та нерви повстали проти мозку, в очах – отупіння й безсилля.

Одноокі й однорукі везуть інвалідів у плетених візках, накритих цератовими фартухами, тепер ці люди можуть жити тільки в кріслах на коліщатах. У цій же колоні кілька людей штовхають плаский ручний візок, схожий на ті, якими користуються столяри для перевезення ліжок і трун. На візку людський обрубок. Ніг немає зовсім. Це тільки верхня половина тіла сильного й великого чоловіка.

У нього масивна потилиця і широке приємне обличчя з густими вусами. Такі обличчя бувають у пакувальників меблів. Біля каліки висить плакат, на якому хтось, імовірно він сам, вивів кривими літерами: "І я б хотів ходити, браття!" Погляд у нього зосереджений і суворий. Іноді, спираючись на руки, він трохи підводиться на своєму візку, щоб змінити позу.

Колона повільно тягнеться вулицями. Там, де вона з'являється, відразу все затихає. На розі Гакенштрасе колоні доводиться досить довго чекати: тут будується новий ресторан із дансингом, і вся вулиця заповнена купами піску, тачками з цементом і деревом. Між лісами, над майбутнім входом, уже світяться червоні вогні вивіски: "Асторія. Дансинг і бар". Візок із безногим зупиняється якраз навпроти й чекає, поки не приберуть з дороги кілька залізних брусів. Темні хвилі багряно-червоних відблисків від вивіски падають на фігуру каліки та зловісною фарбою заливають його мовчазно підняте обличчя; воно немов набрякає дикою пристрастю й ось-ось розірветься в страшному зойку.

Процесія рухається далі, і над візком знову з'являється обличчя пакувальника меблів, бліде від довгого лежання в госпіталі та від тьмяного вечірнього світла; зараз він вдячно посміхається товаришеві, який запхав йому до рота цигарку. Тихо рухаються колони вулицями – ні криків, ні обурення; вони йдуть просити, а не вимагати; вони знають: хто позбавлений можливості стріляти, тому не варто очікувати особливо багато. Вони підуть до ратуші, там постоять, якийсь секретар скаже їм кілька слів; потім вони розійдуться і кожен повернеться додому, у своє тісне житло, до своїх блідих дітей і безпросвітних злиднів; повернеться без будь-яких надій – невільником долі, яку йому підготували інші.

Що ближче до вечора, то неспокійніше стає в місті. Ми з Альбертом блукаємо вулицями. На кожному розі – групки людей. Ходять різні чутки. Кажуть, що десь була сутичка між військом і демонстрацією робітників.

Раптом із боку церкви св. Марії лунає кілька пострілів: спочатку поодинокі, потім відразу – залп. Ми з Альбертом перезираємося і негайно, не кажучи ні слова, кидаємося туди, звідки долинають постріли.

Назустріч нам трапляється чимраз більше народу.

– Діставайте зброю! Ця сволота стріляє! – кричать у натовпі.

Ми йдемо швидше. Проштовхуємося крізь натовп і біжимо; жорстоке, небезпечне передчуття тягне нас туди. Ми задихаємося. Тріскотіння посилюється.

– Людвіґу! – кричу я.

Він пробігає повз нас. Губи його щільно стиснуті, вилиці випинаються, очі холодні, погляд напружений – у нього знову таке обличчя, як було в окопах. І в Альберта таке саме. І в мене. Рушничні постріли притягують нас, як страшний тривожний сигнал.

Натовп попереду з криком відходить назад. Ми прориваємося вперед. Жінки, прикриваючи фартухами обличчя, кидаються в різні боки. Натовп реве. Виносять пораненого.

Ми підбігаємо до ринкової площі. Перед будівлею ратуші стоять війська райхсверу. Тьмяно поблискують сталеві шоломи. Біля під'їзду встановлений кулемет. Він заряджений. На площі порожньо, на вулицях біля неї стоїть народ. Іти далі – божевілля. Кулемет панує над площею.

Але от із натовпу відділяється людина й виходить уперед. За ним, в ущелинах вулиць, клекоче, вирує і тулиться до будинків чорна щільна маса.

Чоловік уже далеко. На середині площі він виходить із тіні в смугу місячного світла. Чіткий і різкий голос зупиняє його:

– Назад!

Чоловік піднімає руки. Місяць світить так яскраво, що, коли чоловік починає говорити, в темному отворі рота виблискує білий оскал зубів.

– Друзі!

Усі замовкають.

о

Його голос звучить самотньо між церквою, масивом ратуші й тінню, він майорить над площею – самотній голуб.

– Кидайте зброю, друзі! Невже ви будете стріляти у ваших братів? Кидайте зброю і йдіть до нас!

Ніколи ще місяць не світив так яскраво. Солдатські шинелі біля під'їзду ратуші – ніби з крейди. Мерехтять віконні скла. Освітлена половина дзвіниці – дзеркало із зеленого шовку. У місячному світлі кам'яні лицарі на воротах у шоломах із забралами відокремлюються від темної стіни.

– Назад! Буду стріляти! – лунає все той же владний холодний голос. Я озираюся на Людвіґа й Альберта. Це голос командира нашої роти! Це голос Гееля! Я застигаю в нестерпній напрузі, ніби я присутній на страті. Я знаю: Геель ні перед чим не зупиниться – він накаже стріляти.

Темна людська маса ворушиться в тіні будинків, вона колишеться і перемовляється. Минає ціла вічність. Від ратуші відокремлюються два солдати з рушницями і йдуть на самотню людину, яка стоїть посеред площі. Здається, ніби вони рухаються страшенно повільно, вони ніби топчуться на місці в сірій трясовині – блискучі ляльки з рушницями напоготові. Чоловік спокійно чекає їхнього наближення. Коли вони підходять впритул, він знову починає:

– Друзі!

Вони хапають його під руки й тягнуть. Чоловік не захищається. Вони так швидко тягнуть його, що він мало не падає. Ззаду лунають крики, маса починає рухатися, повільно, безладно висувається на площу.

Чіткий голос командує:

– Швидше ведіть його! Відкриваю вогонь!

Лунає застережний залп. Чоловік раптово виривається з рук солдатів, але він не рятується втечею, а біжить напереріз, просто на кулемет:

– Не стріляйте, братці!

Ще нічого не сталося, але побачивши, що беззбройний чоловік кинувся вперед, натовп суне за ним. Ось він уже у вузькому проході біля церкви. Наступної миті над площею лунає команда, з гуркотом рветься: "так-так-так" із кулемета, кілька разів повторене луною від будинків, і кулі зі свистом та дзвоном падають на бруківку.

Ми блискавично кидаємося за виступ будинку. На мить мене охоплює паралізуючий, підлий страх – зовсім інший, ніж на фронті. І негайно ж він переходить у лють. Я бачив, як самотній чоловік на площі захитався і впав обличчям уперед. Обережно виглядаю з-за рогу. Якраз у цей час він намагається встати, але це йому не вдається. Повільно підгинаються руки, закидається назад голова, і, наче від безмежної втоми, витягується на площі людське тіло. Клубок, який стискав моє горло, раптом зникає.

– Ні! – виривається у мене. – Ні!

І крик мій пронизливо повисає між стінами будинків.

Раптом я відчуваю, як мене хтось відштовхує. Людвіґ Бре-єр виходить на площу та йде до темної брили смерті.

– Людвіґу! – кричу я.

Але Людвіґ продовжує іти вперед. Я з жахом дивлюся йому вслід.

– Назад! – знову лунає команда зі сходів перед ратушею.

Людвіґ на мить зупиняється.

– Стріляйте, стріляйте, обер-лейтенанте Геель! – кричить він у бік ратуші і, підійшовши до лежачого на землі, нагинається над ним.

Ми бачимо, як зі сходів ратуші спускається офіцер. Не знаю, як саме, але ми тієї ж миті опиняємося біля Людвіґа й чекаємо наближення до нас людини з ціпком у руках, цей ціпок – єдина його зброя. Чоловік ні хвилини не вагається, хоча нас тепер троє і за бажання ми легко могли б його схопити, – солдати, побоюючись влучити в нього, не наважилися б відкрити вогонь.

Людвіґ випростовується:

– Вітаю вас, обер-лейтенанте Геель, цей чоловік мертвий.

Цівка крові витікає з-під солдатської куртки вбитого у вибоїни бруківки. Права рука визирає з рукава, тонка й жовта, кров збирається в калюжу, чорним дзеркалом виблискує у місячному світлі.

– Бреєре! – вигукує Геель.

– Ви знаєте, хто це? – питає Людвіґ.

Геель дивиться на нього й хитає головою.

– Макс Вайль!

– Я хотів урятувати його, – помовчавши, майже задумливо каже Геель.

– Він мертвий, – відповідає Людвіґ.

Геель знизує плечима.

– Він був нашим товаришем, – продовжує Людвіґ.

Геель мовчить.

Людвіґ холодно дивиться на нього:

– Чиста робота!

Геель немов прокидається.

– Це все не має значення, – спокійно говорить він, – важлива лише мета: спокій і порядок.

– Мета! – презирливо кидає Людвіґ. – Відколи це ви шукаєте виправдання для ваших дій? Мета! Ви просто знайшли собі заняття, от і все. Відведіть ваших солдатів. Треба припинити стрілянину.

Геель робить нетерплячий рух:

– Мої солдати залишаться. Якщо вони сьогодні відступлять, завтра проти них вийде в десять разів більше людей. Ви самі це добре знаєте. Через п'ять хвилин я заблокую сусідні вулиці. До того часу ви можете винести тіло вбитого.

– Беріть його! – звертається до нас Людвіґ. Потім ще раз повертається до Гееля: – Якщо ви зараз відступите, вас ніхто не чіпатиме. Якщо ви залишитеся, будуть нові жертви. З вашої вини. Вам це ясно?

– Мені це ясно, – холодно відповідає Геель.

Хвилину ми ще стоїмо один проти одного. Геель оглядає нас

усіх по черзі. Напружений, дивний момент. Ніби щось розбилося.

Ми піднімаємо мертве, покірне тіло Макса Вайля і відносимо його геть. Вулиці знову заповнені народом. Коли ми наближаємося, натовп розступається, утворюючи широкий прохід. Лунають крики:

– Зграя Носке! Кривава поліція! Вбивці!

Зі спини Макса Вайля тече кров.

Ми заносимо його до найближчого будинку. Це "Голландія". Там уже працюють санітари, перев'язуючи двох поранених, які лежать просто на блискучому від воску паркеті. Жінка в забризканому кров'ю фартусі стогне і рветься додому. Санітарам нелегко втримати її, поки принесуть ноші та прийде лікар. Вона поранена в живіт. Поруч із нею лежить чоловік, який ще не встиг позбутися старої солдатської куртки. У нього прострелені обидва коліна.