Повернення - Сторінка 41

Для нас не існувало ставок; існувало одне – очікування; ми могли лише чекати, поки куля не знайде нас.

– Я не про війну говорю, Ернсте, я говорю про нашу молодість і про дружбу.

– Так, нічого цього більше немає, – погоджуюся я.

– Ми жили раніше ніби в оранжереї, – замислено говорить Ґеорґ. – Тепер ми старі. Але добре, коли в усьому з'являється ясність. Я ні про що не шкодую. Я тільки підбиваю підсумки. Усі шляхи для мене закриті. Залишається тільки жалюгідне животіння. А я животіти не хочу. Я не хочу ніяких кайданів.

– Ох, Ґеорґу, – вигукую я, – те, що ти говориш, це кінець! Але і для нас у чомусь існує початок! Сьогодні я це ясно відчув. Людвіґ знав, де його шукати, та він був хворий.

Ґеорґ обіймає мене за плечі:

– Так, так, Ернсте, постарайся бути корисним.

Я присуваюся до нього ближче:

– У твоїх устах це звучить бридко та приторно, Ґеорґу. Я не сумніваюся, що є середовище, де існує справжня дружба, але ми просто ще не знаємо про нього.

Мені дуже хотілося б розповісти Ґеорґові про те, що я щойно пережив на лузі. Проте я не можу сказати це словами.

Ми мовчки сидимо один біля одного.

– Що ж ти тепер збираєшся робити, Ґеорґу? – помовчавши, знову питаю я.

Він замислено посміхається:

– Я, Ернсте? Я ж тільки через непорозуміння залишився живим. Це робить мене трішки смішним.

Я відштовхую його руку та злякано дивлюся на нього. Але він заспокоює мене:

– Насамперед я хочу трохи поїздити.

Ґеорґ бавиться ціпком і довго дивиться вдалину:

– Ти пам'ятаєш, що сказав якось Ґізекке? Там, у лікарні? Йому хотілося побувати у Флері. Знову під Флері, розумієш? Йому здавалося, що це вилікує його.

Я киваю.

– Він і далі в лікарні. Карл недавно був у нього.

Піднявся легкий вітер. Ми дивимось на місто й на довгі ряди тополь, під якими ми колись будували намети та грали в індіанців. Ґеорґ завжди був ватажком, і я любив його, як можуть любити тільки хлопчаки, які нічого не знають про любов.

Погляди наші зустрічаються.

– Брате мій Убивча Рука, – посміхаючись, тихо говорить він.

– Віннету, – відповідаю я так само тихо.

II

З наближенням дня, на який призначено слухання справи, я дедалі частіше думаю про Альберта. І ось одного разу я раптом чітко бачу перед собою глиняну стіну, бійницю, гвинтівку з оптичним прицілом і притуленим до неї зосередженим і настороженим обличчям – обличчям Бруно Мюкенгаупта, найкращого снайпера батальйону, який жодного разу не схибив.

Я зриваюся на рівні ноги – я мушу знати, що з ним, як він дає собі раду.

Високий багатоквартирний будинок. Мокрі сходи. Сьогодні субота, і всюди стоять відра, жінки з щітками й підіткнутими спідницями миють підлогу.

Різкий дзвінок, занадто гучний для цих дверей. Відкривають не відразу. Питаю Бруно. Жінка запрошує увійти. Мюкенга-упт сидить на підлозі без піджака й бавиться зі своєю донькою, дівчинкою років п'яти з великим блакитним бантом у світло-русявому волоссі. На килимі – річка зі срібного паперу й паперові кораблики на ній. У деякі накладена вата – це пароплави: у них поважно сидять маленькі лялечки. Бруно з насолодою покурює невелику порцелянову люльку, на ній зображений солдат, який стріляє, приціливишсь із коліна; малюнок обведений віршиком: "Нагостри око, набий руку й віддай батьківщині свою науку!"

– О, дивися хто прийшов! Ернст! – вигукує Бруно й легенько плескає дівчинку по дупці, а потім піднімається з килима й залишає її бавитися самостійно. Ми йдемо у вітальню. Диван і крісла оббиті червоним плюшем, на спинках – плетені гачком серветки, а підлогу так натерли, що я навіть послизнувся. Усе виблискує чистотою, усе стоїть на своїх місцях; на комоді – незліченна кількість черепашок, статуеток, фотографій, а між ними, у самому центрі, на червоному оксамиті під склом – орден Бруно.

Ми згадуємо колишні часи.

– А в тебе зберігся список мішеней, у які ти влучив?

– І ти ще питаєш! – мало не ображається Бруно. – Та він у мене зберігається в найпочеснішому місці.

Мюкенгаупт дістає з комода зошит і з насолодою перегортає сторінки:

– Літо для мене було, звичайно, найсприятливішим сезоном – темніє пізно. Ось, дивися. Червень. 18-го – чотири попадання в голову; 19-го – три; 20-го – одне; 21-го – два; 22-го – одне; 23-го – жодного, не пощастило. Тоді ці собаки щось відчули і стали обережнішими. Зате ось тут, подивися: 26-го (у цей день заступила нова зміна, яка ще не підозрювала про існування Бруно) – дев'ять влучень у голову! Ну! Що скажеш? – він дивиться на мене сяючими очима.

– І все за якісь дві години! Не знаю, як мені це вдалося; може, тому, що я стріляв знизу та влучав у підборіддя, але аж смішно було дивитися; вони вилазили з окопів, як козли, аж по груди. А тепер дивися сюди: 29 червня, 22 година 2 хвилини – влучання в голову. Я не жартую, Ернсте; ти сам бачиш, у мене були свідки. Ось тобі, тут так і написано: "Підтверджую. Віце-фельдфебель Шліе"; 10 година вечора – майже в темряві. Класно, правда? Ох, брате, були часи!

– Справді супер, – погоджуюся я. – Але скажи, Бруно, тепер тобі ніколи не буває шкода цих людей?

– Що? – розгублено запитує Бруно.

Я повторюю своє питання.

– Тоді ми кипіли в цьому казані, Бруно. Ну, а зараз? Адже все змінилося.

Бруно відсуває свій стілець:

– Ти що, став більшовиком? Та це був наш обов'язок, ми виконували наказ! От вигадав.

Ображено загортає він свій дорогоцінний зошит у папір і ховає його в ящик комода.

Я заспокоюю його хорошою сигарою. Він затягується на знак примирення і розповідає про свій клуб стрільців, члени якого збираються щосуботи.

– Нещодавно ми влаштували бал. Високий клас, скажу я тобі! А незабаром у нас буде конкурсна гра в кеглі. Приходь неодмінно, Ернсте. Пиво в нашому ресторані чудове, я рідко пив таке ще десь. І на десять пфенінгів дешевше, ніж усюди. А це немало, якщо посидіти цілий вечір, правда? А як там затишно! І разом із тим шикарно! Ось, – Бруно показує позолочений ланцюжок, – я проголошений королем стрільців! Бруно Перший! Як тобі?

Заходить його донька. У неї зламався пароплав. Бруно ретельно виправляє його та гладить дівчинку по голівці. Блакитний бант шарудить у нього під рукою.

Потім Бруно підводить мене до буфета, який, як і комод, заставлений нескінченною кількістю всіляких дрібничок. Це все він виграв на ярмарках, стріляючи в тирі. Три постріли коштують там кілька пфенінгів, а хто зіб'є певну кількість кілець, має право на приз. Цілими днями Бруно не можна було витягнути з тиру. Він настріляв собі купу плюшевих ведмедиків, кришталевих вазочок, келихів, пивних кухлів, кавників, попільничок і навіть два солом'яних крісла.

– Дійшло до того, що мене вже ні до одного тиру не хотіли підпускати, – він самовдоволено регоче. – Уся ця банда боялася, що я доведу їх до банкрутства. Я ж їм не хто-небудь!

Я бреду по темній вулиці. З під'їздів струмує світло й біжить вода, – миють сходи. Провівши мене, Бруно, напевно, далі бавиться зі своєю донькою. Потім дружина покличе їх вечеряти. А далі він піде пити пиво до шинку. У неділю зробить сімейну прогулянку. Він добропорядний чоловік, хороший батько, шанований бюргер. Нічого не заперечиш.

А Альберт? А ми всі?

Уже за годину до початку судового розгляду справи Альберта ми зібралися в приміщенні суду. Нарешті викликають свідків. Ми заходимо в зал, і серця наші шалено калатають. Блідий Альберт сидить на лаві підсудних, притулившись до спинки, і втупився у простір перед собою. Очима ми хотіли б сказати йому: "Сміливіше, Альберте, ми не кинемо тебе напризволяще!" Але Альберт навіть не дивиться в наш бік.

Зачитують наші імена. Потім ми повинні вийти за двері. Ми зауважуємо в перших рядах, відведених для публіки, Тьядена й Валентина. Вони підморгують нам.

Поодинці впускають свідків. Віллі затримується особливо довго. Потім черга доходить до мене. Швидкий погляд на Валентина: він ледь помітно похитує головою. Отже, Альберт усе ще відмовляється давати свідчення. Так я і думав. Він сидить із відсутнім виразом обличчя. Поруч захисник. Віллі червоний як рак. Пильно, ніби гончий пес, стежить він за кожним рухом прокурора. Між ними, очевидно, вже відбулася сутичка.

Я складаю присягу. Потім починається допит. Мене запитують, чи не говорив нам Альберт раніше, що він збирається всадити в Бартшера кулю? Я відповідаю: ні. Голова суду заявляє, що багатьом свідкам запам'ятався дивний спокій Альберта.

– Він завжди такий, – кажу я.

– Поміркований? – втручається у нашу розмову прокурор.

– Спокійний, – відповідаю я.

Голова суду нахиляється вперед:

– Навіть за подібних обставин?

– Звичайно, – кажу я. – Він і не за таких обставин зберігав спокій.

– За яких же саме? – запитує прокурор, швидко піднімаючи палець.

– Під артилерійним обстрілом.

Палець ховається. Віллі задоволено гмикає. Прокурор кидає на нього лютий погляд.

– Отже, він був спокійним? – перепитує голова.

– Таким же спокійним, як зараз, – злостиво кажу я. – Хіба ви не бачите, що попри зовнішній спокій у ньому все кипить і вирує. Адже він був солдатом! Він навчився у критичні моменти не метушитися і не здіймати в розпачі руки до неба. По-іншому він би не вижив.

Захисник щось записує. Голова суду якусь мить дивиться на мене.

– Але чому треба було відразу стріляти? – запитує він. – Не бачу нічого страшного в тому, що дівчина раз пішла в кафе з іншим знайомим.

– А для нього це було страшніше від кулі в живіт, – кажу я.

– Чому?

– Тому що в нього нічого не було на світі, крім цієї дівчини.

– Але ж у нього є мати, – втручається прокурор.

– З матір'ю він не одружиться, – заперечую я.

– А чому неодмінно слід одружуватися? – питає голова суду. – Хіба для одруження він не занадто молодий?

– Його не вважали занадто молодим, коли посилали на фронт, – відповідаю я. – А одружитися він хотів тому, що після війни не міг знайти себе, тому що боявся самого себе і своїх спогадів, тому що шукав опори. Цією опорою і була для нього дівчина.

Голова суду звертається до Альберта:

– Підсудний, чи не бажаєте ви нарешті висловитися? Чи правда те, що говорить свідок?

Альберт вагається. Ми з Віллі пожираємо його очима.

– Так, – неохоче говорить він.

– Чи не скажете ви нам також, навіщо ви носили з собою револьвер?

Альберт мовчить.

– Він завжди носить револьвер із собою, – кажу я.

– Завжди? – перепитує голова.

– Звичайно, – кажу я, – так само як носовичок і годинник.

Голова суду дивиться на мене з подивом:

– Револьвер і носовичок ніби не одне й те саме?

– Правильно, – кажу я. – Без носовичка він легко міг обійтися.