Повернення - Сторінка 7

- Еріх Марія Ремарк -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Нам холодно, і ми не дуже схильні до розмов. Словами світ не зміниш.

Наші ряди розпадаються. Починається прощання. Мій сусід Мюллер поправляє ранець на плечах, затискає під пахвою вузлик з продуктами й простягає мені руку:

– Ну, прощавай, Ернсте!

– Прощавай, Феліксе.

Він іде далі й прощається з Віллі, Альбертом, Козоле.

Підходить Герхардт Поль, наш ротний заспівувач. Під час походів він завжди співав партію верхнього тенора. Його смагляве обличчя з великою бородавкою виглядає розчулено: він щойно попрощався з Карлом Брьоґером, своїм незмінним партнером для гри у скат. Прощання виявилося нелегким.

– Прощавай, Ернсте!

– Прощавай, Герхардте!

Він пішов.

Ведекамп простягає мені руку. Він у нас майстрував хрести для братських могил.

– Ну, Ернсте, до побачення. Так і не довелося зробити для тебе хреста. А шкода: я б зробив тобі гарний – з червоного дерева. Я навіть приберіг для цієї мети чудову кришку від рояля.

– Може, ще знадобиться, – відповідаю я. – Коли настане час, пошлю тобі листівку.

Він сміється:

– Будь обережним, хлопче. Війна ще не закінчена.

І він швидко дріботить геть зі своїми перекошеними плечима.

Перша група зникає за воротами казарми. Пішли Шеффлер, Фассбендер, маленький Луке і Ауґуст Бекман. За ними йдуть інші. Ми всі збуджені. Важко звикнути до думки, що вони пішли назавжди. Досі існувало тільки три можливості покинути роту: смерть, поранення та відрядження. Тепер до них приєдналася ще одна – мир.

Усе це дивно. Ми так звикли до вирв і окопів, що раптом відчуваємо недовіру до тиші полів і лісів, куди ми зараз розійдемося, так, ніби тиша – це лише приманка, щоб затягнути нас на по-зрадницьки заміновану ділянку. А наші товариші пішли туди так безтурботно, самі, без гвинтівок, без гранат. Хочеться побігти за ними, хочеться повернути їх, крикнути: "Куди ви йдете самі, без нас, ми повинні бути разом, нам не можна розлучатися, адже неможливо жити інакше!"

У голові ніби крутяться жорна. Занадто довго ми були солдатами. Вітер листопада завиває на порожньому дворі казарми. Дедалі більше наших товаришів ідуть геть. Ще трохи – і кожен із нас знову буде сам-один.

Решті нашої роти додому в один бік, і ми їдемо разом. Розташовуємось на вокзалі, щоб чекати на якийсь поїзд. Вокзал перетворився на справжній військовий табір, завалений скриньками, торбинками, ранцями і плащ-наметами.

За сім годин проходять тільки два потяги. Виноградними гронами висять люди на сходинках вагонів. Удень ми відвойовуємо собі місце ближче до рейок. До вечора просуваємося вперед і займаємо найкращу позицію. Ми спимо стоячи.

Наступний поїзд приходить наступного дня опівдні. Це товарний потяг, він везе сліпих коней із фронту. Вивернуті білки тварин вкриті синюватими й багряними прожилками. Коні стоять нерухомо, витягнувши шиї, і тільки в тремтячих ніздрях жевріє життя.

По обіді вивішують оголошення, що поїздів сьогодні більше не буде. Ніхто не рушає з місця. Солдат не вірить оголошенням. І справді: незабаром з'являється поїзд. З першого погляду зрозуміло, що він нам підходить – вагони заповнені максимум наполовину.

Вокзальні склепіння тремтять від гуркоту: нашвидку зібравши пожитки, шаленим потоком ринули із залу очікування ще не розформовані частини і врізалися в гущавину натовпу на пероні. Усе це сплітається в якийсь страхітливий клубок.

Поїзд повільно підходить. Одне вікно відчинене. Ми підкидаємо Альберта Троске, найлегшого з нас, і він, як мавпа, на ходу залазить у вагон. Тієї ж миті люди обліплюють двері. Вікна здебільшого зачинені. Але ось задзвеніли шибки під рушничними прикладами тих, хто за будь-яку ціну, хоча б і з пораненими руками й ногами, вирішив потрапити в поїзд. Кидаючи ковдри поверх осколків, вони беруть поїзд на абордаж.

Вагони зупиняються. Промчавши коридорами вагонів, Альберт ривком опускає перед нами вікно. Тьяден із собакою залазять першими, за ними, за допомогою Віллі – Бетке і Козо-ле. Усі троє негайно ж кидаються до дверей, щоб блокувати купе з обох боків. Пожитки наші летять слідом. У той же момент до вагона вдираються Людвіґ і Леддергозе, за ними – Валентин, потім ми з Карлом Брьоґером; останнім стрибає Віллі, попередньо добряче попрацювавши ліктями й кулаками.

– Усі тут? – кричить Козоле біля дверей. Ззовні відчайдушно намагаються відчинити двері.

– Усі! – відповідає Віллі.

Бетке, Козоле і Тьяден кидаються на свої місця, наче їх вистрелили з пістолета, люди стрімким потоком вриваються у вагон, залазять на місця для багажу, заповнюють кожен сантиметр.

Паротяг теж атакують. На буферах уже сидять. На дахах вагонів – повнісінько пасажирів.

– Злазьте! Вам там позносить голови! – кричить машиніст.

– Замовкни! Без тебе знаємо! – лунає у відповідь.

У туалет втиснулося п'ятеро осіб. Один сів у вікні, звісивши зад назовні.

Поїзд рушає. Дехто, не втримавшись, падає. Двоє потрапляють під колеса. їх забирають. На їхні місця негайно ж стрибають інші. На підніжках теж люди. Штовханина не припиняється і після того, як потяг рушає.

Хтось чіпляється за ручку дверей. Двері відчиняються, і людина повисає в повітрі, вчепившись за раму вікна. Віллі вихиляється, хапає його ззаду за комір і втягує всередину.

Уночі в нашому вагоні трапляються перші втрати. Поїзд проходив крізь низький тунель. Кілька людей на даху були розчавлені та зметені додолу. їхні сусіди бачили катастрофу, але не могли зупинити поїзд. Солдат, який влаштувався у вікні вбиральні, заснув і вивалився на ходу. Щоб уникнути нових жертв, дахи обладнали дерев'яними підпорами і прив'язаними мотузками багнетами. Крім того, встановили вартових: їхнє завдання – попереджати про небезпеку.

Ми спимо, спимо без кінця, лежачи, стоячи, сидячи, присівши навпочіпки, спершись на ранці та вузлики. Поїзд гуркоче. Будинки, дерева, сади; люди махають нам руками; колони, червоні прапори, патрулі на вокзалах, крик, екстрені випуски газет, революція. Ні, спочатку дайте нам виспатися, а потім уже все інше. Тільки тепер по-справжньому відчуваєш, як страшно втомився за всі ці роки.

Вечір. Горить каганець. Поїзд повільно тягнеться. Часто й зовсім зупиняється через неполадки локомотива.

Погойдуються ранці. Димлять люльки. Собака мирно спить у мене на колінах. Адольф Бетке пересідає ближче до мене та гладить її.

– Ну от, Ернсте! – помовчавши, каже він. – Незабаром доведеться нам розлучитися.

Я киваю. Дивно, але я абсолютно не уявляю собі, як буду жити без Адольфа, без його пильних очей і спокійного голосу. Він виховував мене й Альберта, коли ми прийшли на фронт недосвідченими новобранцями, і я думаю, що, якби не він, я навряд чи залишився б живим.

– Ми повинні з тобою зустрітися знову, Адольфе. Повинні взагалі часто зустрічатися, – кажу я.

Я отримую удар підбором чобота по лобі. Над нами в багажній сітці сидить Тьяден і старанно перераховує свої гроші: він просто з вокзалу збирається в бордель. Щоб завчасно налаштуватися відповідним чином, ділиться досвідом із кількома солдатами. Ніхто не сприймає це як свинство: його слухають вже хоча б тому, що мова йде не про війну.

Сапер, у якого не вистачає двох пальців, розповідає з гордістю, що його дружина народила на сьомому місяці й попри це дитина важила цілих три кілограми. Леддергозе сміється з нього, бо такого, мовляв, не буває. Сапер не розуміє і на пальцях рахує місяці між своєю відпусткою вдома та народженням дитини.

– Сім, – каже він. – Отже, все правильно.

Леддергозе гикає, двозначна посмішка перекривлює його лимонно-жовте обличчя:

– Значить, хтось замість тебе постарався.

Сапер пильно дивиться на нього.

– Що? Ти що таке кажеш? – затинаючись, промовляє він.

– Що ж тут незрозумілого? – гугнявить, потягуючись, Артур.

Сапера кидає в піт. Він знову та знову рахує. Губи в нього тремтять. Біля вікна корчиться від сміху бородатий товстун:

– Ну й дурень же ти. Ох і дурень.

Бетке встає.

– Замовкни, товстомордий! – каже він.

– Чому? – питає бородань.

– Тому що замовкни. І ти теж, Артуре.

Сапер зблід.

– Що ж мені тепер робити? – безпорадно бурмоче він і вихиляється з вікна.

– Найкраще, – задумливо прорікає Юпп, – одружуватися, коли діти вже зовсім дорослі. Тоді така історія ніколи не станеться.

За вікнами прослизає вечір. Темними стадами лягли на горизонті ліси, поля слабо мерехтять у тьмяному світлі, що падає з вікон поїзда. Нам залишилося лише дві години їзди. Бетке встає і впорядковує свій ранець. Він живе в селі, за кілька зупинок до міста, і йому треба виходити раніше, ніж нам.

Поїзд зупиняється. Адольф потискує нам руки. Спотикається на маленькому пероні й озирається, щоб за одну мить його погляд міг увібрати в себе увесь довколишній краєвид, як висохле поле – дощову вологу. Потім він повертається до нас, але вже нічого не чує. Людвіґ Бреєр, хоч у нього й сильні болі, стоїть біля вікна.

– Іди вже, Адольфе, не стій, – говорить він. – Дружина чекає.

Бетке, підвівши голову, дивиться на нас:

– Нічого, Людвіґу. Встигну.

Його зі страшною силою тягне повернутися і піти, це видно, але Адольф залишається собою – і до останньої секунди не відходить від нас. Зате, ледь рушає поїзд, як він швидко повертається і великими кроками іде геть.

– Ми незабаром відвідаємо тебе! – кричу я йому навздогін.

Нам видно, як він іде полем. Він ще довго махає нам рукою.

Пролітають повз клуби паровозного диму. Удалині світиться кілька червонуватих вогників.

Поїзд робить велику петлю. Ось уже Адольф зовсім маленький – чорна цятка, крихітний чоловічок, один серед широкого простору темної рівнини, над якою потужним куполом розкинулося передгрозове сірчано-жовте на горизноті вечірнє небо. Я не знаю чому, – Адольфа це прямо не стосується, – але мене охоплює тривога, коли я бачу людину, яка самотньо бреде під величезним куполом неба по безкрайній рівнині у вечірній імлі.

Аж ось насуваються дерева, і сутінки густішають, і нічого вже немає – тільки рух, і небо, і ліси.

У купе стає гамірно. Тут кути, виступи, запахи, тепло, простір і межі; тут темні, обвітрені обличчя з блискучими плямами очей, тут смердить землею, потом, кров'ю і солдатською шинеллю, а там, за вікнами, під вагою поїзда зникає кудись, залишається позаду цілий світ, – він віддаляється все більше, світ вирв і окопів, світ темряви й жахів; він уже завбільшки як вихор за вікнами, вихор, який не може нас наздогнати.

Хтось починає пісню.