Повернення до Вавилону - Сторінка 2

"Поетів грот" зник, але пащі кафе "Рай" і "Пекло" ще зяяли, й одна з них навіть поглинула в нього на очах жалюгідну жменьку туристів з екскурсійного автобуса — німця, японця й американське подружжя, що злякано озирнулося на Чарлі.

Ось тобі й Монмартр, "фантастичний і неповторний". Пиятика, гра в розпусту на рівні дитячих забавок. Чарлі раптом усвідомив значення слів "кидати на вітер": вітер підхоплює й розвіює, і ти робиш із чогось ніщо.

Він згадав, як давав тисячофранкові асигнації оркестрантам, замовляючи одну-єдину пісеньку, як тицяв стофранкові папірці портьє на чай тільки за те, що той викликав таксі.

А втім, ні, ці гроші йшли не на вітер.

Він жертвував їх, не замислюючись, на вівтар долі — за право забувати речі, які треба пам'ятати довіку і які тепер він пам'ятатиме довіку, бо вони поклали його дружину в домовину, а його самого позбавили батьківських прав.

В яскраво освітленій пивній до нього звернулася якась жінка. Він замовив для неї яєчню й каву, а потім, уникаючи її закличного погляду, дав їй двадцятифранкову банкноту, вийшов з пивної й, зупинивши таксі, поїхав до свого готелю.

2

Він прокинувся ясного осіннього ранку і, вийшовши на вулицю, подумав: "Футбольна погода". Вчорашній пригнічений настрій минув без сліду, йому хотілося всміхатись усім зустрічним.

Опівдні він сидів навпроти Онорії за столиком у "Гран Ватель" — єдиному, здається, ресторані, який не нагадував йому про обіди з шампанським і ленчі, що починалися о другій, а закінчувались у туманних, примарних сутінках, позбавлених ознак часу.

— Ну, а овочі? Без овочів хіба можна?

— Не можна.

— Тоді вибирай. Тут є épinards, chou-fleur, [1] і морква, і haricots. [2]

— Chou-fleur!

— А може, з'їси ще щось овочеве?

— Мені на другий сніданок завжди дають що-небудь одне.

Офіціант удавав, що страшенно любить дітей.

— Qu'elle est mignonne la petite! Elle parle exactement comme une Francaise. [3]

— А що візьмемо на десерт? Чи, може, потім вирішимо?

Офіціант зник. Онорія очікувально подивилася на батька.

— Куди ми сьогодні підемо?

— Спочатку до нашого магазину іграшок на вулицю Сен-Оноре — накупимо тобі всього, чого забажаєш. А потім — на вар'єте в "Ампір".

Повагавшись, вона сказала:

— На вар'єте — ходім, а от до магазину іграшок мені не хочеться.

— Чому?

— Ти ж уже купив мені цю ляльку.— Вона взяла ляльку з собою.— І в мене повно всяких іграшок. А ми тепер не багаті, еге ж?

— Ну, справді багатими ми ніколи й не були. Але сьогодні ти одержиш усе, що тобі заманеться.

— Гаразд,— зітхнула вона.

Він не дозволяв собі балувати дочку, коли про неї піклувалися її мати й гувернантка-француженка. Але тепер він більш не стримував себе й відкинув зайву суворість. Він мусив бути для неї за батька й за матір водночас і хотів, щоб вона нічого від нього не приховувала.

— Дозвольте з вами познайомитись,— поважно сказав він.— Мене звуть Чарльз Джей Уейлс, я живу в Празі.

— Ох, татку! — пирснула вона.

— З ким маю честь? — чемно провадив він далі.

Вона відповіла йому в тон, одразу ж увійшовши в роль:

— Мене звуть Онорія Уейлс, я живу в Парижі, на вулиці Палатін.

— Ви одружені?

— Ні, незаміжня.

Він показав на ляльку.

— Але у вас, бачу, є дитина, мадам.

Відцуратись її дівчинці не хотілось. Вона притисла ляльку до себе і швиденько придумала:

— Розумієте, я була одружена, але тепер живу сама. Мій чоловік помер.

Він квапливо запитав:

— А як звуть вашу дитину?

— Сімона. Я її так назвала на честь моєї найліпшої шкільної приятельки.

— Мені приємно було довідатись, що ви вчитеся добре.

— Цього місяця я в класі — третя,— похвалилася вона.— Елсі,— так звали її двоюрідну сестру,— аж вісімнадцята, а Річард — той взагалі пасе задніх.

— Річард і Елсі — гарні діти, правда?

— Еге ж. Річард кращий, та Елсі теж непогана.

Він обережно, ніби мимохідь, спитав:

— А з дорослих хто тобі подобається більше — тітка Меріон чи дядько Лінкольн?

— Більше все-таки дядько Лінкольн.

Він помітив, що люди звертають на неї увагу. Коли вони вдвох ввійшли до ресторану, з усіх боків чувся шепіт: "Чарівна",— а тепер відвідувачі за сусіднім столиком досить безцеремонно розглядали її, наче перед ними була не дитина, а якась екзотична квітка.

— Чому ми не живемо разом? — раптом спитала вона.— Тому що мама померла?

— Тобі треба жити в Парижі, щоб добре вивчити французьку мову. І тато не міг би доглядати тебе так добре, як доглядають тут.

— А мене вже й не треба дуже доглядати. Я все вмію робити сама.

У вестибюлі ресторану його гукнули чоловік і жінка.

— Боже, старий Уейлс!

— Добридень, Лоррейн... Привіт, Данку.

Перед ним несподівано постали привиди давніх часів: Данкен Шеффер, приятель по коледжу, і Лоррейн Кворлес, вродлива, білява тридцятилітня жінка, одна з тих, що золотої пори три роки тому допомагала їм змішувати тижні й місяці в суцільну хмільну ніч.

— Цього року мій чоловік не зміг приїхати,— відповіла вона на запитання Чарлі.— Ми тепер злидарі. А мені сказав: надсилатиму двісті доларів на місяць — і живи як знаєш... Це твоя доня?

— Вертайтесь назад, візьмемо столик,— запропонував Данкен.

— Не можу.— Чарлі радів, що є привід відмовитися. Колись Лоррейн вабила його своєю хтивою, хижою красою, але тепер вони жили в різних часових вимірах.

— То, може, зустрінемось пізніше й пообідаємо разом? — сказала вона.

— У мене справи. Дай мені свій телефон — я подзвоню.

— Чарлі, по-моєму, ти тверезий,— сказала вона, прищуливши очі.— Їй-богу, Данку, він тверезий. Ану щипни його — тверезий він чи ні?

Чарлі кивком голови показав на Онорію, Лоррейн і Данкен засміялися.

— Де ти зупинився? — поцікавився Данкен.

Чарлі завагався — йому не хотілось називати їм свій готель.

— Та ще, власне, ніде. Краще давайте я вам подзвоню. Ми зараз їдемо на вар'єте в "Ампір".

— Правда? Я теж хочу! — вигукнула Лоррейн.— Хочу подивитися на клоунів, і на акробатів, і на жонглерів. Ходім на вар'єте, Данку!

— Але ми ще маємо залагодити деякі справи,— сказав Чарлі. — Тож до зустрічі в "Ампірі".

— Що ж, гаразд, задавако, гаразд... До побачення, лялечко.

— До побачення,— чемно вклонилась Онорія.

"Краще б ми не зустрічалися",— подумав Чарлі. Він розумів, що вразив їх своєю нормальністю, своєю серйозністю, вони відчули в ньому силу, якої їм так бракує, і тепер вона вабитиме їх до нього.

В "Ампірі" він хотів посадити дочку на своє згорнуте пальто, але вона рішуче відмовилась. Онорія була вже майже сформована особистість, із своїми звичками та вподобаннями, й Чарлі охоплювало дедалі більше бажання прищепити їй щось своє, поки вона ще піддається його впливові. Але на це потрібен час.

В антракті вони зустрілися з Данкеном та Лоррейн у фойє, де грав оркестр.

— Вип'ємо?

— Гаразд. Але не біля стойки — сядемо за столик.

— Зразковий батько!

Неуважливо слухаючи Лоррейн, Чарлі стежив за поглядом Онорії — дівчинка задумливо роздивлялася довкола. Що вона бачить, про що думає?

Їхні погляди зустрілись, Онорія всміхнулася.

— Такий смачний лимонад,— промовила вона.

Що вона хотіла сказати? Що він сподівався почути від неї? Потім, коли вони в таксі верталися додому, він пригорнув її до себе.

— Люба, ти згадуєш маму?

— Так, іноді згадую,— якось невпевнено відповіла вона.

— Я не хочу, щоб ти її забувала. В тебе є її фото?

— Здається, є. В тітусі Меріон напевно є. А чому ти хочеш, щоб я її не забувала?

— Вона тебе дуже любила.

— І я її любила.

Вони помовчали.

— Татку, забери мене звідси,— раптом вихопилося в неї.

У нього радісно тьохнуло серце. Саме це він і прагнув почути.

— Хіба тобі тут погано?

— Ні. Але тебе я люблю дужче за всіх, а тепер, коли мами немає, і ти мене любиш дужче за всіх, правда?

— Правда. Але ти не завжди любитимеш мене дужче за всіх, серденько. Виростеш, зустрінеш гарного хлопця, вийдеш за нього заміж і забудеш, що колись мала татка.

— Атож,— покірливо погодилася вона.

Він не зайшов з нею до будинку. Його тут чекали о дев'ятій, і він хотів прийти зосередженим і оновленим, щоб сказати те, що він мав сказати.

— Коли ввійдеш, покажись он у тому вікні.

— Добре. До побачення, татку-татусю.

Він постояв на темній вулиці, доки вона, розпашіла, сяюча, з'явилася у вікні й послала рукою поцілунок у вечірні сутінки.

3

Вони чекали на нього. Меріон сиділа за столом, накритим для кави, убрана в строгу чорну сукню, яка навіювала думку про жалобу. Лінкольн ходив із кутка в куток — видно, збуджений щойно виголошеною тирадою. Обоє не менше, ніж Чарлі, хотіли перейти до суті справи. Він розпочав майже відразу:

— Очевидно, ви здогадуєтеся, чому я приїхав до вас, що привело мене в Париж.

Меріон, насупившись, перебирала чорні блискучі камінці намиста.

— Я дуже хочу мати власний дім,— провадив він далі.— І дуже хочу, щоб разом зі мною в тому домі жила Онорія. Я вдячний вам за те, що, виконуючи волю її матері, ви прийняли її до себе. Але відтоді багато чого змінилося...— Він повагався й заговорив ще енергійніше.— Я вже зовсім не той, що був, і я прошу вас переглянути всю цю справу. Три роки тому я поводився таки погано...

Меріон глянула спідлоба на нього.

— ... але з тим покінчено. Як я вам казав, уже понад рік я обмежуюся однією чаркою на день — і випиваю її навмисне, щоб думка про випивку не переслідувала мене й не розросталася в проблему. Ви розумієте, чому я так роблю?

— Ні,— коротко кинула Меріон.

— Це, так би мовити, трюк, який я розігрую сам із собою. Він допомагає мені не виходити за рамки.

— Розумію,— озвався Лінкольн.— Ти доводиш собі, що тебе не тягне на випивку.

— Приблизно щось таке. Іноді я забуваю випити. Але намагаюсь не забувати. Та й однаково, робота в мене така, що пити ніяк не можна. Мої клієнти не нарадуються мною, а тепер я викликаю з Берлінгтона сестру, щоб була в домі за хазяйку, і я дуже, дуже хочу, щоб Онорія жила зі мною. Адже ви знаєте, навіть коли ми з її матір'ю не ладнали, на Онорії це ніяк не позначалося. Вона любить мене, і я певен, що зможу дати їй усе необхідне, і... Одне слово, ви мене зрозуміли. Я чекаю на ваше рішення.

Він знав, що тепер його візьмуть у роботу. Це триватиме годину чи й дві, і витримати це буде нелегко, та якщо він візьме себе в руки, збереже позу розкаяного грішника, то, може, доб'ється свого.

"Тримайся,— звелів він собі.— Ти прийшов не доводити свою правоту.