Повернення Шерлока Холмса - Сторінка 35

Не знаю, чи оглядали ви вікно моєї спальні?

— Маленькі шибки, залізні ґрати, три рами, одна з них — на завісах і досить широка для того, щоб туди пролізла людина.

— Саме так. А виходить воно в такий куток двору, звідки частини його не видно. Той чоловік міг залізти через вікно до спальні, залишити за портьєрою сліди і врешті, побачивши, що двері відчинено, втекти через них.

Холмс нетерпляче хитнув головою.

— Поміркуймо до ладу, — сказав він. — Як я зрозумів, цими сходами користуються троє студентів, і вони звичайно проходять повз ваші двері?

— Так, їх троє.

— І всі вони складатимуть цей іспит?

— Так.

— Чи маєте ви підставу підозрювати когось із них більше, ніж інших?

Сомс помовчав.

— Це дуже делікатне питання, — мовив він. — Я не хотів би підозрювати нікого, поки немає доказів.

— І все ж таки розкажіть про свої підозри. Докази шукатиму я.

— Тоді я коротко розповім вам про всіх, хто мешкає в цих кімнатах. Найнижче мешкає Ґілкріст, сумлінний студент і чудовий атлет, він грає за коледж у регбі й крикет[28] і має перші місця в бар’єрних перегонах та стрибках у довжину. Це гарний мужній хлопець. Батько його, сумнозвісний сер Джейбз Ґілкріст, змарнував усі гроші на іподромі. Тож студентові не дісталося нічого, але він уперто й сумлінно працює. Він свого досягне.

Вищий поверх займає Давлат Рас, індус. Спокійний, відлюдкуватий хлопець, як здебільшого всі індуси. Добре працює, хоча грецька мова дається йому найважче. Вчиться наполегливо й методично.

Найвище мешкає Майлс Мак-Ларен. Чудовий хлопець, коли береться до роботи, один з найрозумніших студентів університету, але вдачі норовистої, непутящої й легковажної. Першого року його мало не вигнали через скандал із картами. Останнім часом байдикував, отож, напевно, дуже боїться цього іспиту.

— То ви підозрюєте його?

— Не беруся цього стверджувати. Але з усіх трьох він — найнепевніша людина.

— Зрозуміло. А тепер, містере Сомсе, познайомте нас зі своїм служником, Беністером.

То був низенький, блідий, чисто поголений, шпакуватий чоловічок п’ятдесяти років. Він ще не оговтався як слід після несподіваного струсу, що порушив тихі будні його життя. Пухке обличчя його нервово пересмикувалось, пальці тремтіли.

— Ми хочемо розібратися в цій нещасливій пригоді, Беністере, — мовив наш господар.

— Так, сер.

— Як я зрозумів, — сказав Холмс, — це ви залишили в дверях ключ?

— Так, сер.

— Дивно, що це сталося з вами того самого дня, коли в кімнаті були такі важливі папери.

— Так, сер, це справді нещастя. Але я вряди-годи забував ключ і раніше.

— Коли ви увійшли до кімнати?

— Було десь о пів на п’яту. Саме тоді містер Сомс завжди п’є чай.

— Як довго ви тут були?

— Побачив, що його нема, і одразу вийшов.

— Ви переглядали папери на столі?

— Ні, сер, звичайно ж, ні.

— Чому ви залишили ключ у дверях?

— Я ніс у руках тацю з чаєм. Хотів згодом піти забрати ключ. І забув.

— У дверях є замок із пружиною?

— Ні, сер,

— То їх увесь цей час було відчинено?

— Так, сер.

— І можна було вільно вийти з кімнати?

— Так, сер.

— Ви, напевно, були дуже схвильовані, коли містер Сомс повернувсь і покликав вас?

— Так, сер. Такого не бувало ніколи, поки я тут служив. Я мало не знепритомнів, сер.

— Зрозуміло. А де ви були, коли вам стало недобре?

— Де був, сер? Отут, біля дверей.

— Дивно, адже ви сіли в крісло отам, у кутку. Чому ви проминули ближчі крісла?

— Не знаю, сер, мені було все одно, куди сісти.

— Гадаю, він просто не пам’ятає про це, містере Холмсе. Він був такий приголомшений, що зблід, наче привид.

— Чи залишались ви тут, коли господар пішов?

— Десь із хвилину. Потім замкнув двері й подався до своєї кімнати.

— Кого ви підозрюєте?

— Не можу сказати, сер. Не вірю, що в цьому університеті є хоч один джентльмен, який вчинив би таке заради грошей. Ні, сер, не можу повірити.

— Дякую, це все, — мовив Холмс. — А втім, ні. Ви розповідали про цю пригоду комусь із тих трьох джентльменів, у яких служите?

— Ні, сер, ні слова.

— А чи зустрічали когось із них?

— Ні, сер.

— Чудово. А тепер, містере Сомсе, ходімо надвір, коли ваша ласка.

Три жовті квадрати світла сяяли над нами у вечірніх сутінках.

— Усі три пташки сидять у гніздечках, — мовив Холмс, поглянувши вгору. — Овва! А це що таке? Одному з них чогось не сидиться!

Темна постать індуса раптом з’явилася на тлі спущеної штори. Він швидко походжав туди-сюди кімнатою.

— Я хотів би поглянути на кожного з них, — сказав Холмс. — Чи можна це влаштувати?

— Звичайно, — відповів Сомс. — Цей будинок — відома пам’ятка старовини, й не дивно, що в нас буває багато відвідувачів. Ходімо, я сам проведу вас.

— Жодних імен, будь ласка! — прошепотів Холмс, коли ми постукали до Ґілкріста.

Нам відчинив високий, білявий, стрункий юнак і запросив до кімнати, коли почув про мету нашого візиту. Кімната справді була цікавим взірцем середньовічної архітектури. Холмса вона так зачарувала, що він вирішив замалювати її в своєму записнику, зламав олівець і попросив у господаря інший, а потім попросив ще й ніж, щоб підстругати його. Така сама курйозна пригода сталася в кімнаті індуса — мовчазного, низенького хлопця з гачкуватим носом, що недовірливо дивився на нас і помітно зрадів, коли Холмсові архітектурні студії закінчились. Я побачив, що під час цих відвідин Холмс так і не знайшов тих доказів, які шукав. Не вдався лише візит до третього студента. Коли ми постукали, двері ніхто не відчинив і зсередини вибухнув потік лайки.

— Мені байдуже, хто ви такі. Геть до пекла! — лунав сердитий голос. — Завтра іспит, і нема чого мені заважати!

— Нечема! — мовив наш провідник. — Звичайно, він не знав, що це я, але все-таки поводиться непоштиво, а зараз — навіть підозріло!

Холмсова відповідь була дуже дивна.

— Ви можете сказати мені, який він на зріст? — запитав він.

— Правду кажучи, ні, містере Холмсе. Він вищий за індуса, але не такий високий, як Ґілкріст. Має десь п’ять футів шість дюймів.

— Це вельми важливо, — сказав Холмс. — А тепер, містере Сомсе, на добраніч.

Наш провідник перелякано скрикнув:

— Боже милий! Містере Холмсе, невже ви покинете мене в таку хвилину! Ви просто не уявляєте собі мого становища. Завтра іспит. Сьогодні ввечері я мушу вжити якихось рішучих заходів. Я не можу дозволити, щоб іспит відбувся, якщо комусь відоме завдання. Треба знайти вихід!

— Залиште все так, як є. Вранці я завітаю до вас і ми про все поговоримо. Може, на той час у мене з’являться якісь пропозиції. А тим часом нічого не руште, нічого.

— Гаразд, містере Холмсе.

— Можете бути цілком спокійні. Ми неодмінно зарадимо вам у цьому скрутному становищі. Я візьму з собою цю грудку темної глини й ці стружки з олівця. На все добре.

Вийшовши в темний двір, ми знову поглянули на вікна. Індус, як і раніше, походжав кімнатою. Інших видно не було.

— Що ви про це думаєте, Ватсоне? — спитав Холмс, коли ми опинилися на вулиці. — Така собі невеличка гра, фокус із трьома картами, еге ж? Ось вам троє. Потрібен один з них. Вибирайте. Хто це, по-вашому?

— Той хлопець із найвищого поверху, що вилаяв нас. І репутація в нього найгірша. Проте індус теж слизький чолов’яга. Чому він увесь час бігав туди-сюди?

— Нічого дивного в цьому немає. Багато хто походжає туди-сюди, коли вчить щось напам’ять.

— Він так неприязно дивився на нас.

— Ви дивилися б так само, якби до вас напередодні іспиту, коли кожна хвилина дорога, вдерлися заради розваги чужі люди. Ні, дивного тут немає нічого. Олівці й ножі в них теж у порядку. Мене насторожує інша людина.

— Хто?

— Беністер, служник. Яку гру він веде в цій справі?

— Як на мене, він цілком чесна людина.

— Так само здається й мені. Ось де загадка! Навіщо чесній людині... Так, так, ось і паперова крамниця. Розпочнімо свої пошуки звідси.

У місті було лише чотири показні паперові крамниці, і в кожній Холмс діставав стружки з олівця й питав, чи не можна в них придбати такий. Усюди відповідали, що такий олівець можна замовити, але він досить незвичайний і в продажу буває нечасто. Проте мій друг не дуже засмутився з цієї невдачі й лише знизав плечима в напівжартівливій покорі.

— Не вийшло, любий мій Ватсоне. Найкращий, останній доказ ні до чого не привів. Але, правду кажучи, я певен, що ми й без нього розберемося в цій пригоді. Господи! Друже мій, скоро вже дев’ята година, а наша господиня вела розмову про зелений горошок о пів на восьму. З вашими звичками смалити тютюн і запізнюватись до обіду, Ватсоне, вас просто виженуть із помешкання, а разом з вами й мене, що буде не дуже доречно — принаймні зараз, поки ми не розгадали загадку з нервовим викладачем, неуважним слугою й трьома сумлінними студентами.

Того дня Холмс більше не повертався до цієї справи, хоч і просидів у глибокій задумі цілий вечір після нашого пізнього обіду. Вранці, о восьмій годині, коли я тільки-но закінчив одягатись, він зайшов до моєї кімнати.

— Гаразд, Ватсоне, — мовив він, — час вирушати до коледжу Святого Луки. Ви можете обійтися без сніданку?

— Звичайно.

— Сомс сидітиме як на голках, доки ми не принесемо йому добру звістку.

— А ви маєте для нього якісь добрі вісті?

— Гадаю, що так.

— То ви розкрили цю таємницю?

— Так, любий мій Ватсоне, розкрив.

— Які ж нові докази вам пощастило знайти?

— А ось які! Я підхопився о шостій, години зо дві нишпорив довкола, облазив добрячих п’ять миль — і недарма. Погляньте-но!

Він простяг мені руку. На долоні лежали три грудки темної в’язкої глини.

— Але ж, Холмсе, вчора у вас було тільки дві!

— Ще одна додалася цього ранку. Зрозуміло, що третя має те саме походження, що й дві перші. Авжеж, Ватсоне? Ходімо, час уже чимось утішити нашого друга Сомса.

І справді, ми застали нещасного викладача в якнайсумнішому настрої. Через кілька годин мав починатись іспит, а він досі не знав, що обрати — розголосити те, що сталося, чи дозволити винуватцеві брати участь у здобутті високої стипендії. З хвилювання він не міг усидіти на місці й, побачивши Холмса, кинувся до нього з розпростертими обіймами:

— Дякувати Богові, нарешті ви прийшли! А я вже боявся, що ви з відчаю покинули цю справу. Що ж мені робити? Розпочинати іспит?

— Так, розпочинати, поза всяким сумнівом.

— А цей негідник?

— Він не складатиме.

— То ви його знаєте?

— Гадаю, що так.