Повернення Шерлока Холмса - Сторінка 47

Нашому незнайомцеві вистачило кебети потерти шнур ножем. Але інший кінець не протерся. Звідси ви цього не побачите, але якщо злізете на камінну полицю, то помітите, що його відрізано без жодного сліду потертості. Тепер ви можете відтворити все, що сталося. Цьому чоловікові знадобився мотузок. Він не став обривати шнур, побоявшись здійняти тривогу дзвінком. Що ж він зробив? Заліз на камінну полицю, але цього йому здалося замало; тоді він уперся коліном у карниз, — там ви можете побачити слід на пилюці, — й дістав ножем до шнура. Мені не вистачило трьох дюймів, щоб дотягнутись; отже, я роблю висновок, що він якнайменш на три дюйми вищий за мене. А тепер подивіться на цей слід на дубовому кріслі! Що це?

— Кров.

— Безперечно, кров. Уже це одне доводить, що розповідь леді — вигадка. Якщо вона сиділа в цьому кріслі, коли було скоєно злочин, то звідки взявся цей слід? Ні, ні, жінку посадили в крісло після того, як помер її чоловік. Я ладен побитися об заклад, що на чорній сукні леді є той самий слід. Це ще не Ватерлоо[36], Ватсоне, але вже Маренґо[37]; ми почали з поразки, а закінчуємо перемогою. А тепер я хотів би поговорити з нянею Терезою. Нам слід бути якомога ввічливішими, якщо ми хочемо дістати потрібні відомості.

Сувора австралійська няня виявилась цікавою особою — мовчазна, підозрілива, неласкава, вона нескоро пом’якшала, переможена Холмсовою лагідністю і його щирою готовністю вислухати все, що вона скаже. Вона й не намагалася приховати свою ненависть до небіжчика-господаря:

— Так, сер, то правда, що він кинув у мене карафку. Я чула, як він вилаяв мою господиню, й сказала йому, що якби тут був її брат, він не дозволив би такого. Отоді він і жбурнув у мене ту карафку. Та нехай би щодня жбурляв по дюжині карафок, аби лиш не ображав мою пташку! Він так мордував її, а вона була надто гордовита, щоб скаржитись. Навіть мені не сказала про ті рани на руках, які ви бачили вранці, але я знаю, що то він пробив їй руку шпилькою з капелюха. Чистісінький диявол був, — хай Бог простить, що кажу таке про небіжчика! Але він був диявол, коли ще ногами по землі ходив. Такий уже медоточивий був, коли ми вперше з ним познайомились, — лише вісімнадцять місяців відтоді минуло, а нам здалося, що то цілих вісімнадцять років. Вона тільки-но приїхала до Лондона. То була її перша мандрівка — ніколи раніше вона не покидала домівки. Він і привабив її своїм титулом, грошима, фальшивим лондонським блиском. Якщо вона й зробила помилку, то заплатила найдорожчу для жінки ціну. Якого місяця вони познайомились? Ну, я вже казала вам: після того, як ми приїхали. Приїхали ми в червні, а то було в липні. А одружились вони в січні минулого року. Так, вона знов у вітальні й поговорить із вами, звичайно ж, але ви не дуже надокучайте їй — вона стільки пережила від цього страху й крові.

Леді Брекенстол лежала на тій самій канапі, але дивилася вже веселіше. Покоївка провела нас до вітальні й одразу заходилась міняти пов’язку на чолі господині.

— Сподіваюся, — мовила леді, — ви не прийшли знов допитувати мене?

— Ні, — відповів Холмс якнайлагіднішим голосом, — я не завдам вам марних турбот, леді Брекенстол; я маю лише бажання допомогти вам, бо знаю, скільки вам довелося вистраждати. Довіртесь мені, як другові, і не пошкодуєте.

— Що ж я повинна зробити?

— Сказати мені правду.

— Містере Холмсе!

— Ні, ні, леді Брекенстол. Ви, мабуть, чули про мене. Я ладен поставити на карту своє ім’я, що ваша розповідь — цілковита вигадка.

Господиня з покоївкою вирячились на Холмса; їхні обличчя зблідли, очі запалали.

— Ви нахаба! — вигукнула Тереза. — То ви хочете сказати, що моя господиня збрехала?

Холмс підхопився зі стільця.

— Вам більше нічого сказати мені?

— Я розповіла вам усе.

— Подумайте ще, леді Брекенстол. Може, краще сказати все відверто?

На мить на її гарному обличчі з’явився сумнів. Але тієї самої миті якась нова думка перетворила його на маску.

— Я розповіла вам усе, що знаю.

Холмс узяв капелюх і знизав плечима.

— Шкода, — мовив він, і ми, не сказавши більше ні слова, залишили кімнату й будинок. У парку був ставок, і мій друг попрямував до нього. Ставок увесь замерз, лише посередині була ополонка для самотнього лебедя, що зимував тут. Холмс поглянув на неї, й ми пішли до вартівні. Там він написав коротку цидулку для Стенлі Гопкінса й залишив її у воротаря.

— Чи влучили ми, чи промахнулися, але наш друг Гопкінс має щось знати. Інакше що він подумає про наш другий візит? — сказав він. — Однак виказувати йому всі наші таємниці ще зарано. Гадаю, тепер нашим місцем дій буде контора пароплавства Аделаїда — Саутгемптон, що в кінці Пел-Мел, коли я не помиляюсь. Є також інша пароплавна лінія, що з’єднує Південну Австралію з Англією, але розпочати краще з більшої.

Холмсова візитна картка, надіслана управителеві, збудила його увагу, і невдовзі ми мали всі потрібні відомості. У червні 1895 року лише одне судно цього пароплавства повернулося до вітчизняного порту. То була "Гібралтарська скеля", їхній найбільший і найкращий пароплав. У реєстрі його пасажирів значились міс Фрейзер з Аделаїди та покоївка, що подорожувала разом з нею. Тепер цей пароплав у дорозі до Австралії, десь на південь від Суецького каналу. Команда його залишилася та сама, що й 1895 року, за одним винятком: старшого помічника, містера Джека Крокера, призначено капітаном на їхній новий пароплав "Скеля Бас", що виходить через два дні з Саутгемптона. Він мешкає в Сайденгемі, але цього ранку повинен з’явитися сюди, щоб дістати вказівки; його можна дочекатися.

Ні, містер Холмс не хоче його бачити, але буде радий дізнатися про його кар’єру і вдачу.

Його кар’єра була блискучою. В усьому флоті немає офіцера, щоб був рівня йому. Щодо його вдачі, то він сумлінний у роботі, але поза судном часто буває нестримний, запальний, — одне слово, людина пристрасна, нерозважлива, проте добра, чесна й віддана. Всі ці відомості Холмс дістав у конторі пароплавства Аделаїда — Саутгемптон. Звідти ми вирушили до Скотленд-Ярду; під’їхавши до управи, Холмс не вийшов з кеба, а сидів, насупивши брови й глибоко замислившись. Нарешті він наказав їхати до телеграфної контори в Черинґ-Кросі, надіслав кудись телеграму, й тільки після того ми повернулися на Бейкер-стрит.

— Ні, я не міг цього зробити, Ватсоне, — мовив мій друг, коли ми увійшли до нашої кімнати. — Якщо буде виписано ордер на арешт, то його ніщо в світі вже не порятує. Вперше чи вдруге за всю свою кар’єру я відчуваю, що, викривши злочинця, завдам усім більшої шкоди, ніж він сам завдав своїм злочином. Я навчився бути обережним, і краще вже зневажатиму англійські закони, ніж своє сумління. Перш ніж почати діяти, нам слід ще дещо довідатися.

Надвечір до нас завітав інспектор Стенлі Гопкінс. Із цією справою йому не щастило.

— Ви, напевно, чарівник, містере Холмсе. Я справді вряди-годи думаю, що ваші здібності надлюдські. Як ви могли дізнатися, що вкрадене срібло опинилося на дні ставка?

— Я цього не знав.

— Ви ж порадили мені обшукати ставок.

— І ви знайшли срібло?

— Так, знайшов.

— Я дуже радий, що зумів допомогти вам.

— Але ви не допомогли мені. Ви лише ускладнили справу. Що то за грабіжники, які крадуть срібло, а потім кидають його у найближчий ставок?

— І справді дивовижний вчинок. Я виходив з тієї думки, що коли срібло вкрали особи, які взяли його просто так, про людське око, то природно, що вони спробують мерщій його позбутись.

— Як це могло вам спасти на думку?

— Я просто вважав це за можливе. Коли вони вийшли через французькі двері, їм в око впав ставок із тією чудовою ополонкою. Чи можна знайти краще місце для схованки?

— Схованки, авжеж! — підхопив Стенлі Гопкінс. — Так, так, тепер мені все зрозуміло! Опівночі на дорогах ще багато людей, тож вони злякалися, що їх побачать із сріблом, і кинули його у ставок, щоб повернутись по нього, коли їх ніхто не бачитиме. Чудово, містере Холмсе, — це краще, ніж ваша думка щодо викрадення про людське око.

— Атож, це чудова думка. Звичайно, що мої припущення безглузді, та все ж таки ви мусите визнати, що саме вони допомогли відшукати срібло.

— Авжеж, сер. Але це ще не все: я зазнав гіркого розчарування.

— Розчарування?

— Так, містере Холмсе. Сьогодні вранці в Нью-Йорку заарештували банду Рендала.

— О Боже, Гопкінсе! Це справді зашкодить вашій версії, бо в такому разі вони не могли цієї ночі скоїти вбивство в Кенті.

— Це фатальна помилка, містере Холмсе, фатальна. Є, щоправда, ще банди з трьох осіб, крім Рендалів, а може, це нова банда, про яку поліція ще не знає.

— Так, звичайно, цілком можливо. Що ж ви робитимете?

— Шукатиму далі, містере Холмсе, поки не докопаюся до дна. Може, ви мені щось підкажете?

— Я вже підказав вам.

— Що саме?

— Викрадення про людське око.

— Але навіщо, містере Холмсе, навіщо?

— В тім-то й річ, звичайно. Я вам підкинув думку, а ви поміркуйте над нею. Може, щось і знайдете в ній. Не хочете з нами пообідати? Тоді на все добре, й давайте про себе знати.

Ми пообідали, й до того часу, як прибрали стіл, Холмс не повертався до цієї справи. Потім він закурив люльку, простяг ноги в пантофлях до веселого вогника в каміні й несподівано глянув на годинник.

— Я чекаю на нові події, Ватсоне.

— Коли?

— Зараз, у найближчі хвилини. Ладен побитись об заклад, що ви гадаєте, ніби я недобре повівся зі Стенлі Гопкінсом.

— Я вірю вашому здоровому глуздові.

— Дуже розумна відповідь, Ватсоне. Ви повинні так на це дивитися: я — особа неофіційна, а Гопкінс — офіційна. Я маю право чинити на свій розсуд, а він — ні. Він повинен викривати все, про що знає, інакше зрадить свій службовий обов’язок. Якщо це сумнівний випадок, я не маю права ставити його у складне становище, тож зачекаймо, доки все з’ясується.

— Але коли це буде?

— Дуже скоро. Зараз ви побачите останню дію цієї невеликої, але справді чудової драми.

На сходах залунали кроки, двері нашої кімнати відчинились, і ми побачили перед собою красеня моряка. Це був високий молодик із золотавими вусами і блакитними очима, з засмаглою під тропічним сонцем шкірою і легкою ходою, яка свідчила про те, що він такий же спритний, як і дужий. Він зачинив за собою двері, стиснув кулаки і став, важко дихаючи від непереборного хвилювання.

— Сідайте, капітане Крокере.