Повернення з зірок - Сторінка 34

І ще щось я говорив сам собі — що я мушу соромитись. Слова, слова. Було вже зовсім темно, на шосе нікого, вночі мало хто їздив. І раптом я помітив недалеко за собою чорний глідер. Він легко йшов там, де мені доводилося весь час оперувати гальмами і газом. Бо глідери тримаються дороги магнетичним чи гравітаційним притяганням, біс його знає. Він міг легко випередити мене, але тримався позаду, метрів за вісімдесят, часом трохи ближче, часом трохи далі. На крутих віражах, коли машину заносило поперек дороги і я зрізав кут зліва, він лишався позаду. Може, водій боявся? Правда, у тих машинах не було водіїв. Але що мені до того глідера!

Та ні, я відчував, що він висить у мене на хвості не випадково. І раптом мені спало на думку, що це Олаф. Олаф, який, не маючи до мене (і слушно!) ні на копійку довіри, лишався десь поблизу й чекав розвитку подій. І на думку, що там мій рятівник, мій дорогий старий Олаф, який знову не дасть мені зробити того, що я хочу, і буде мені старшим братом, розрадником, щось у мені перевернулось, і якусь мить я не бачив дороги через скажену лють, що охопила мене.

"Чому мені не дадуть спокою?" — подумав я і почав витискати з машини все, на що вона здатна, наче не знав, що глідер може йти вдвоє швидше, і ми мчали отак крізь ніч, а в пронизливому свисті повітря вже вчувався народжений у незбагненних глибинах могутній рев невидимого зараз Тихого океану, що розкинувся передо мною.

"То і їдь собі, — думав я. — їдь собі. Ти не знаєш того, що я знаю. Стежиш за мною, ходиш слідом, не даєш спокою, гаразд; але я від тебе втечу, я від тебе втечу, що б ти не робив; і хоч ставай на голову — ніщо тобі не допоможе, бо глідер не зійде з шосе. Так що навіть в останню мить я матиму чисту совість. Дуже добре".

Я саме проминув котедж, у якому ми жили. Його три освітлених вікна болем озвалися в моїй душі, наче для того, щоб довести мені, що немає такого страждання, яке не можна ще збільшити, і я вийшов на останню ділянку шосе, що тягнулося вздовж океану. Тоді глідер несподівано збільшив швидкість і почав виходити вперед. Це здивувало мене. Я рішуче заступив йому шлях, з'їхавши на лівий бік. Він уповільнив хід, і ми так маневрували — час від часу він робив спробу вирватися вперед, і я щоразу займав машиною ліву смугу — разів п'ять. Раптом, хоч я й заступив йому шлях, він почав мене випереджати, кузов машини ледве не зачепив безвіконну блискучу чорну стінку; в цю мить я остаточно переконався, що це може бути лише Олаф, бо жодна людина не наважилася б на щось подібне. Але ж убити Олафа я не міг. Не міг. Тому я пропустив його. Він вийшов уперед, і я подумав, що зараз він у свою чергу намагатиметься загородити мені шлях, але він йшов лише метрів за п'ятнадцять перед моїм капотом. "Ну, — подумав я, — це не заважає". І я поїхав повільніше, сподіваючись, що він, може, вирветься вперед, але він теж загальмував. Лишалося щось близько милі до останнього повороту біля скель, коли глідер знову уповільнив хід: він ішов посередині так, що я не міг проскочити вперед. Я подумав, що, може, мені вдасться вже зараз, але не було ніяких скель, тільки піщаний пляж, і машина вгрузла б колесами в пісок, не дотягнувши навіть до океану, — такий ідіотський варіант не варто було й обмірковувати. Я не мав іншого виходу, треба було їхати далі. Глідер ішов зовсім повільно, я бачив, що зараз він зупиниться; його чорний корпус блищав, наче залитий палаючою кров'ю стоп-сигналів. Тоді я спробував раптово вирватися уперед, але він перегородив мені шлях. З ним важко було змагатися: зрештою, ним керував автомат, а в автомата завжди швидша реакція. Я натиснув ногою гальмо, але пізно; почувся огидний брязкіт, чорна маса виросла зразу ж перед лобовим склом, мене кинуло вперед, і я втратив свідомість.

Я немовби прокинувся, але сон тривав — мені снилося, що я плаваю. Щось холодне й мокре текло в мене по обличчю, я відчув чиїсь руки, вони термосили мене, і я почув голос.

— Олафе, — пробелькотів я, — навіщо? Навіщо?..

— Халь!!

Мене нате вдарило щось; я сперся на лікоть і побачив її обличчя зовсім близько, а коли сів, приголомшений, нездатний навіть думати, вона поволі опустилася на мої коліна, плечі її конвульсійно здригались — а я ще не вірив. Голова в мене гула й була ніби з вати.

— Ері, — промовив я задерев'янілими губами; вони були якісь великі, важкі і наче чужі.

— Ері, — це ти... чи мені тільки...

І раптом сили повернулися до мене, я схопив її за плечі, підняв, скочив на ноги, заточився разом з нею, і обоє ми впали на ще теплий, м'який пісок. Я цілував її солоне, мокре обличчя і плакав, уперше в житті, і вона плакала. Ми довго не говорили нічого; ми ніби боялися одне одного — не знаю чому; вона дивилась на мене, мов сновида.

— Ері, — повторював я, — Ері... Ері...

Я не тямив уже нічого. Я ліг на пісок, а вона, перелякана, марно намагалася підвести мене.

— Ні, Ері, — прошепотів я, — ні, це нічого, це минеться...

— Халь! Говори! Говори!

— Що мені говорити... Ері...

Мій голос трохи заспокоїв її. Вона кудись побігла й повернулася з плескатою пляшкою, знову поливала моє обличчя водою — вода була солона: з океану. "Треба було б чогось випити", — майнула думка; я закліпав повіками, приходячи до пам'яті, потім сів і обмацав голову. Жодної рани, була лише ґуля завбільшки з апельсин, трохи подряпана шкіра, ще добре-таки гуло у вухах, але тепер я почував себе майже добре. Принаймні поки сидів. Я спробував підвестися, але ноги мене не дуже слухалися.

Вона стояла на колінах передо мною, опустивши руки й не зводячи з мене очей.

— Це ти? Справді? — спитав я.

Лише тепер я зрозумів; я відвернувся і, хоч у мене нудотно закрутилося в голові від цього руху, побачив у світлі молодого місяця за кільканадцять метрів далі, на краю шосе, чорні обриси глідера й автомобіля, злитих докупи. Голос зрадив мені, коли я перевів погляд на неї.

— Халь...

— Так.

— Спробуй підвестися, я тобі допоможу...

— Підвестись?

Видно, у мене все ще паморочилась голова. Я розумів, що сталося, і не розумів.

Це Ері була в глідері? Неможливо.

— Де Олаф? — спитав я.

— Олаф? Не знаю.

— Як це?.. Його тут не було?

— Ні.

— Ти сама?

Вона кивнула.

І раптом я страшенно злякався.

— Як ти могла?! Як ти могла?!

Обличчя її тремтіло, губи сіпалися:

— Я му... сила...

Ері знову заплакала. Потроху вона затихла, заспокоїлася. Торкнулася мого обличчя.

Чола. Легкими дотиками обмацувала мою голову, а я повторював майже нечутно:

— Ері... це ти?

Я марив. Потім я поволі підвівся, вона допомагала мені як могла; ми дійшли до шосе. І лише тоді я побачив, який вигляд мала машина: капот, радіатор — усе сплющилося в гармошку. Зате глідер був майже непошкоджений — лише зараз я помітив, наскільки вищий він за автомашину, — крім незначної вм'ятини на корпусі, там де об нього вдарилася машина, — нічого. Ері допомогла мені залізти в нього, трохи подала назад — уламки автомобіля з протяжним брязкотом покотилися вниз, і рушила. Ми поверталися. Я мовчав, вогні пропливали повз нас. Голова моя хиталась на плечах, ще й досі велика й важка. Ми вийшли з глідера перед котеджем. Вікна й зараз були освітлені, наче ми сиділи там. Вона допомогла мені зайти в кімнату. Я опустився на ліжко. Вона пішла до столу, обминула його і попрямувала до дверей.

Я аж підскочив:

— Ти йдеш?!

Вона підбігла до мене, стала навколішки біля ліжка і заперечливо похитала головою.

— Ні?

— Ні.

— І ніколи не підеш від мене?

— Ніколи.

Я обняв її. Вона притулилася щокою до мого обличчя, і з мене почали виходити і ще дотліваючий попіл запеклості, гніву й безумства останніх годин, і страх, і розпач; я лежав спустошений, мов мертвий, і лише пригортав її до себе, дедалі сильніше, немов до мене поверталися сили, і була тиша, світло виблискувало на золотих шпалерах кімнати, а десь далеко, наче в іншому світі, за відкритими вікнами шумів Тихий океан.

Важко повірити, але ми зовсім не розмовляли ні того вечора, ні тієї ночі. Зовсім нічого, ані слова. І лише наступного дня, вже надвечір, я дізнався, як це було: тільки-но я від'їхав, вона здогадалася чого; її охопив розпач, вона не знала, що робити — спочатку хотіла покликати білого робота, але зрозуміла, що це не допоможе; так само й він — вона не називала його інакше — він би теж не допоміг. Хіба що Олаф. Олаф напевно, але вона не знала, де його шукати, та й, зрештою, не було коли. Отже, вона взяла домашній глідер і поїхала за мною. Вона швидко наздогнала мене і трималася позаду, поки ще була надія, що я просто повертаюся до котеджу.

— А ти б пішла зі мною? — спитав я.

Вона завагалася.

— Сама не знаю. Мабуть, що так. Зараз я так думаю, але тоді не знала.

Згодом, коли Ері побачила, що я їду далі, вона злякалася ще дужче. Що було далі, я знав.

— Ні. Нічого не розумію, — сказав я. — Навіть тепер не розумію. Як ти могла це зробити?

— Я сказала собі, що... що нічого не станеться.

— Ти знала, що я надумав?

— Так.

— Звідки?..

Вона довго мовчала.

— Може, тому, що я тебе вже трохи знаю...

Тепер мовчав я. Багато про що мені хотілось дізнатися, але я не насмілювався розпитувати. Ми стояли біля вікна. З заплющеними очима, відчуваючи простір океану, я сказав:

— Ну, гаразд, Ері... але що тепер? Що... буде?

— Я вже тобі сказала.

— Але я так не хочу... — прошепотів я.

— Інакше не може бути, — відповіла вона по тривалій паузі, — хоч зрештою...

— Зрештою?

— Я теж не хочу так.

Того дня, коли звечоріло, знову стало немовби гірше. Бо це поверталося, посилювалося, а потім відходило. Чому? Не знаю. Вона теж, мабуть, не знала. Було так, наче ми лише перед лицем небезпеки ставали близькими і лише тоді впізнавали одне одного і могли по-справжньому порозумітися. І ніч. І ще один день.

А на четвертий я почув, що вона розмовляє по телефону, і мені стало страшно.

Невимовно страшно. Потім вона плакала. Але за обідом уже посміхалася.

Це був і кінець, і початок. Бо наступного тижня ми поїхали до Мае, окружного центру, і там, в якійсь установі, перед людиною в білому сказали слова, які зробили нас чоловіком і жінкою. Того ж самого дня я дав телеграму Олафові. Наступного ранку пішов на пошту, але від нього не було нічого. Я подумав, що, може, він кудись переїхав і тому не було відповіді.