Повість про Чоловічка - Сторінка 4

Тебе несуть. Ти цілком у мене в руках.

— Ні,— сказав малий.— Не в руках, а в кишені.

І вони засміялися. Люди почали на них озиратись. Якийсь товстий берлінець штовхнув свою дружину й пробурмотів:

— Якась чудасія, Ріко! Той чоловік сміється у два голоси!

— А, нехай розважається! — відказала та.— Може, він черевомовець!

Перед вітриною з чоловічим одягом професор знову досить довго постояв, дивлячись на гарно вбрані манекени, пройшов далі кілька кроків, повернувся назад, іще раз пильно оглянув вітрину, замислився, тричі рішуче кивнув головою і голосно сказав сам до себе:

— Годиться!

— Що годиться? — поцікавився Максик.

Однак професор нічого не відповів, а швидко увійшов до крамниці й сказав вичепуреному продавцеві, перш ніж той розтулив рота:

— Я хотів би купити темно-синій костюм із вітрини. Однобортний, за двісті дев'яносто п'ять марок.

— Будь ласка, пане. Тільки мені здається, що він вам не підійде.

— Це не має значення,— буркнув професор.

— Може, потрібно дещо в ньому переробити,— ввічливо зауважив продавець.— Я викличу згори, з ательє, кравця.

— Хай собі залишається нагорі.

— Але він швидко прийде, пане.

— Коли він не прийде, буде ще швидше.

— Наша фірма дуже дбає про те, щоб усі клієнти були задоволені,— зауважив трохи ображений продавець.

— Це добре,— сказав професор.— Але я зовсім не збираюся одягати ваш темно-синій костюм! Я хочу його тільки купити!

— У такому разі бажано, щоб пан, якому призначений костюм, був ласкавий звернутися до нас,— запропонував продавець.— Або дайте нам його адресу, і ми пошлемо туди нашого кравця. Це можна зробити ще сьогодні, по обіді.

Він розкрив записника, щоб занотувати адресу. Професор рішуче захитав головою.

— Ваш синій однобортний костюм із вітрини я куплю і не для себе, і не для якоїсь іншої живої людини.

Продавець зблід і ступив кілька кроків назад. І простогнав:

— Не для живої людини, пане? Отже, для мерця. О! — Він важко зітхнув, а тоді сказав:: — Будь ласка, який розмір має шановний небіжчик? Йому теж костюм має бути більш-менш за розміром! Ми могли б послати нашого кравця...

— Безглуздя! — гостро відказав професор. Тоді трохи полагіднішав і додав: — Ви, звичайно, не знаєте, про що йдеться.

— Авжеж, ні,— визнав зовсім переляканий продавець. Він міцно тримався за прилавок, бо в нього тремтіли коліна. Бідолаха трусився, як холодець.

— Річ у тім, що костюм добре сидить на вашому манекені. Чи не так?

— Звичайно, любий пане.

— Я хочу купити костюм разом із манекеном,— пояснив професор.— Без манекена костюм мене не цікавить.

Перш ніж крамар отямився, тоненький, досі не чуваний голос спитав:

— Навіщо тобі та велика лялька з білявими вусами? Продавець збентежено втупився в нагрудну кишеню

дивного покупця. Максик приязно кивнув йому головою і сказав:

— Не лякайтесь, будь ласка!

— Ой! — жалібно застогнав продавець.— Спершу костюм для небіжчика разом із манекеном у вітрині, а тепер іще хлопчик-мізинчик у кишені! Це вже занадто!

Він закотив очі й упав на килим.

— Він мертвий? — спитав хлопець.

— Ні, він тільки зомлів,— відповів Йокус і гукнув власника крамниці.

— А справді, навіщо нам манекен із вітрини? — спитав малий.

— Це я поясню тобі потім,— відказав Йокус.

Аж тут прибіг власник крамниці і посадовив продавця на стілець, аби той отямився. Тоді професор знову висловив своє бажання:

— Я хотів би купити темно-синій костюм разом із манекеном, на якого той костюм зодягнено. Крім того, його сорочку, краватку, шлейки, черевики і шкарпетки. Будь ласка, скільки все це коштує?

Власник крамниці непевно відповів:

— Я точно не знаю, шановний пане.

Продавець ворухнув блідими губами й пробелькотів:

— П'ятсот дванадцять марок. При сплаті готівкою надається один відсоток знижки. Зостається п'ятсот шість марок вісімдесят вісім пфенігів.

Видно, продавець добре знав своє діло. Нараз він знов упав із стільця.

— Він знову зомлів,— визначив Максик.

Коли власник крамниці почув іще якийсь голос і побачив хлопця в кишені піджака, то вирячив очі й розгублено вчепився в спинку стільця.

— Цей пан теж знепритомніє? — з надією спитав Максик.

— Може, й ні! — сказав професор.— Крамниця чоловічого одягу — це не лікарня!

Нарешті власник крамниці й продавець отямились. Купівля відбулася. Замовили таксі. Верх машини довелося відкинути, і манекен став посеред неї. Професор міцно його підтримував.

— Цей молодик виглядає, наче чужоземний державний діяч, що приїхав з візитом,— крикнув якийсь берлінець, коли таксі проїхало повз нього.

— Він зовсім не схожий на державного діяча,— зауважив інший.

— Як це не схожий? — здивувався перший.— Хто ж отак стоїть у машині, ніби нема на що сісти?

— Та зовсім він не державний діяч,— затявся другий.— Він не усміхається і навіть жодного разу не помахав нам рукою. А мав би це робити, якби був урядовцем. Подивіться, він же страшенно радий, що опинився в Берліні, навіть не насмілюється сісти. Отже, він ніякий не державний діяч.

На перехресті таксі спинилось, і обидва берлінці кинулися до нього. Та поки добігли, на світлофорі спалахнуло зелене світло, і обидва чоловіки спіймали облизня.

— До того ж, урядовець зроду не поїде в звичайному таксі! — вигукнув чоловік.— Ані сидячи, ані стоячи.

— Я теж у таксі зроду не їздив.

— Ну, пане сусіде! Хіба ви урядовець?

— Ні, я продавець.

Розділ шостий

ПЕРЕЛЯК У ГОТЕЛІ "КЕМПІНСЬКИЙ". ПАН ГІНКЕЛЬДАЙ РАПТОМ ЧОГОСЬ НЕДОРАХОВУЄТЬСЯ, ОДЕРЖУЄ ТЕ ЗНОВУ Й ТІКАЄ ЩОДУХУ. КИМ БУВ ЙОКУС ДО ТОГО, ЯК СТАВ ЧАРІВНИКОМ? НАВІЩО КУПЛЕНО МАНЕКЕНА?

У готелі "Кемпінський", де мешкав професор фон Покус, їхня поява теж викликала подив. До Чоловічка, який спав у сірниковій коробці на тумбочці біля ліжка, всі в готелі вже поволі звикли. Та коли двоє робітників пронесли через хол до ліфта манекена, директор готелю і швейцар вочевидь збентежилися.

Тільки-но поставили манекена посеред кімнати, як убіг директор, докірливо глянув крізь рогові окуляри і негайно поцікавився, що це має означати.

— А що саме має щось означати? — лагідно спитав професор, удаючи, ніби не помічає хвилювання пана директора.

— Манекен!

— Він потрібний мені для роботи,— пояснив Йокус.— Піаністи й співаки привозять із собою в готель навіть рояль, коли приїздять на гастролі, і тоді годинами чути музику чи інший гамір. Вони артисти і мусять вправля-тися. А я артист-чарівник і теж мушу вправлятись. І я, до речі, не здіймаю такого гамору, як мої колеги-музи-канти.— Він схопив директора готелю за лацкан піджака й поблажливо поплескав його по плечу.— Що вас так засмучує, любий друже?

— Це вже занадто,— забідкався директор.— Ваш Максик, і обидві горлиці, і білий кролик, а тепер іще манекен у синьому костюмі...

Професор по-батьківському притис геть засмученого пана директора собі до грудей і лагідно погладив його по голові.

— Не сприймайте це так трагічно! Моєму манекенові не потрібне ліжко. Не потрібно ніяких рушників. Він не пропалить сигаретою скатертини на столі. Він не лаятиме покоївок...

— Це все чудово, пане професоре,— погодився директор.— Але ж ви зайняли кімнату лише з одним ліжком! А живуть у вас і Чоловічок, і трійко тварин, а тепер іще й манекен! Виходить, як підрахувати, п'ятеро осіб!

— Он воно що,— посміхнувся чарівник.— Чи погодитесь ви з перенаселенням вашої гарненької південної кімнати, якщо відтепер я платитиму щодня на п'ять марок більше?

— Це треба обміркувати,— нерішуче відповів директор.— Чи можу я передати вашу цінну пропозицію до бухгалтерії?

— Можете! — відказав професор, міцно потис директорові руку і додав: — Найкраще було б, якби ви одразу це собі записали. Ось моя ручка.

— Дякую, кулькова ручка й записник завжди при мені. Цього потребує моя професія. Певною мірою, вони — мій ручний інструмент.

І директор бадьоро взявся обшукувати кишені. Він довго порпався, та нічого не знаходив.

— Дивина,— пробурмотів він.— Ані блокнота! Ані ручки! Не міг же я залишити їх у себе в кабінеті. Це вперше в житті.

І знову почав шукати. Нараз він став білий як крейда і прошепотів:

— Гаманця теж немає! А там купа грошей.

— Заспокойтеся,— сказав Йокус.— Запаліть спершу сигарету! І мені дозвольте запалити.

— Охоче,— люб'язно сказав директор і стромив руку в праву кишеню піджака. Тоді в ліву. Тоді в кишеню штанів. Обличчя в нього поволі витяглося.

— Теж забув,— промимрив він.— Немає ні портсигара, ні золотої запальнички, нічого немає...

— Я можу допомогти,— сказав професор і дістав портсигар та золоту запальничку.

Директор готелю розгублено втупився в професора.

— Що сталося? Вам негаразд?

— Я перепрошую,— нерішуче почав директор,— та хіба можна припустити, що портсигар і запальничка, які ви тримаєте в руках, належать зовсім не вам, пане професоре? А належать мені?

Йокус уважно обдивився обидва предмети і збентежено вигукнув:

— Справді!

— На портсигарі має бути моя монограма. Літери "Г" і "Г". Густав Гінкельдай. Так мене звати.

— Літери "Г" і "Г"? — перепитав професор і придивився до портсигара.— Справді, пане Гінкельдай! — І він мерщій віддав предмети власникові.

— Перепрошую тисячу разів, що я так відверто показав вам на ці літери...— почав зніяковілий директор.

— Та ні, та ні, пане Гінкельдай! Коли один із нас двох повинен просити пробачення, то це я! Тож даруйте мені... Часом я буваю такий неуважний, що до мене потрапляють речі, які мені не належать.

Професор старанно обмацав свої кишені.

— О, тут іще щось сховалося! — здивувався він і видобув записника й кулькову ручку.— То, може, і це ваші речі?

— О, звичайно,— жваво вигукнув пан Гінкельдай і мерщій схопив їх.— Я не міг збагнути, яким чином зник мій записник.

Директор замовк і замислився, а тоді недовірливо спитав:

— Може, ви взяли ненароком і мого гаманця?

— Та навряд! — відказав професор і знову помацав собі кишені.— Невже гаманець тут? — І він підняв ліву руку з чорним сап'яновим гаманцем.

— Це мій! — вигукнув директор, схопив його і по-швидкував до дверей, ніби боявся, що гаманець знову зникне.

— І гроші є в ньому? — весело спитав Йокус.

— Є.

— Порахуйте їх. Я не хотів би, щоб потім ви сказали, ніби скількись там тих грошей бракує. Надіньте окуляри і гарненько порахуйте!

— Окуляри? Та вони ж на мені! — сказав пан Гінкельдай.

Максик сміявся і, не вгаваючи, сміявся дедалі голосніше й веселіше.