Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем - Сторінка 5

"Зробіть ласку, Іване Івановичу!" "Не можу. Дуже дякую!" При цьому Іван Іванович уклонився й сів. "Іване Івановичу! та зробіть ласку, одну чашечку!" "Ні, вельми дякую за гостинність". Сказавши це, Іван Іванович уклонився й сів. "Тільки чашечку! одну чашечку!" Іван Іванович простягнув руку до таці і взяв чашку. Хай йому всячина! як може, як добере способу людина додержати своєї гідності! "Я, Дем'яне Дем'яновичу", казав Іван Іванович, допиваючи останній ковток: "я до вас маю нагальну справу: я подаю позов". Тут Іван Іванович поставив чашку і вийняв списаний гербовий аркуш паперу. "Позов на ворога свого, на запеклого ворога". "На кого ж це?" "На Івана Никифоровича Довгочхуна". При чих словах суддя мало не впав із стільця. "Що ви кажете!" промовив він, сплеснувши руками: "Іване Івановичу! чи ви це?" "Бачите самі, що я!" "Господь з вами та всі святі! Як! ви! Іван Іванович! стали ворогом Іванові Никифоровичу! Чи то ж ваші це уста говорять? скажіть ще! Та чи не сховався хто-небудь позаду та говорить замість вас?.." "Що ж тут неймовірного? Я не можу дивитися на нього: він завдав мені смертельної кривди, образив честь мою". "Пресвята тройце! як же мені тепер впевнити матусю! А вона, старенька, щодня, тільки-но ми посваримось із сестрою, каже: ви, дітки, живете між собою, як собаки. Хоч би ви взяли приклад з Івана Івановича та Івана Никифоровича. От уже друзі, так друзі! то ж то приятелі! то ж то достойні люди! — От тобі й приятелі! Розкажіть же, за що ж це? як?" "Це річ делікатна, Дем'яне Дем'яновичу! словами того не можиа розповісти. Скажіть краще прочитати скаргу. Ось, візьміть із цього боку, тут пристойніше". "Прочитайте, Тарасе Тихоновичу!" сказав суддя, обернувшись до секретаря. Тарас Тихоиович узяв скаргу і, висякавшись тим способом, як сякаються всі секретарі по повітових судах, за допомогою двох пальців, почав читати: "Від дворянина Миргородського повіту і поміщика Івана Іванового сина Перерепенка скарга; а про що, тому йдуть пункти: 1) Відомий усьому світові своїми богоогидними, наймерзеннішими, що всяку міру переступають, злобеззаконними вчннками, дворянин Іван Никифорів син Довгочхун, цього 1810 року липня 7 дня завдав мені смертельної образи, що як персонально честі моєї стосується, так рівно ж і для приниження та конфузії чину мого й роду. Отой дворянин і сам до того мерзенного вигляду, удачу має сварливу і сповнений усяких блюзнірств та лайливих слів!" Тут читець трохи зупинився, щоб знову висякатися, а суддя побожно склав руки й тільки казав сам до себе: "ото метке перо! Боже ти мій, господи! як пише цей чоловік!" Іван Іванович просив читати далі, і Тарас Тихонович продовжував: "Отой дворянин Іван Никифорів син Довгочхун, коли я прийшов до нього з дружньою пропозицією, узвав мене привселюдно образливим та ганебним для честі йменням, а саме гусаком, тоді як відомо всьому Миргородському повітові, що цією мерзотною твариною я ніколи зовсім не йменувався і надалі йменуватись наміру не маю. Доказом же мого дворянського походження є те, що в метричній книзі, яка є в церкві Трьох Святителів, записано як день мого народження, так і введення моє в хрест. Гусака ж, як всім відомо, хто хоч скільки-небудь знається в науках, ніяк не можна записати до метричної книги; бо гусак є не людина, а птиця, що вже кожному, навіть хто в семінарії не був, достеменно відомо. Та той злоякісний дворянин, про все теє відавши, не для чого іншого, як щоб завдати смертельної для мого чину та звання образи, вилаяв мене отим ганебним словом. 2) Цей-таки самий непристойний і неподобний дворянин простягнув до того ж руку на мою родову, одержану мною після батька свого, що перебував у духовному званні, блаженної пам'яті Івана Онисієвого сина Перерепенка, власність, тим, що, супроти всяких законів, переніс зовсім напроти мого ґанку гусячий хлів, що робилося не з яким іншим наміром, як щоб збільшити учинену мені образу; бо той хлів стояв досі таки далеченько і доволі ще був міцний. Та мерзенний намір вищезгаданого дворянина полягав єдино в тому, щоб зробити мене свідком непристойних пасажів: бо відомо, що жодна людина не піде до хліва, а тим паче до гусячого, за пристойним ділом. При такій протизаконній дії два передні стовпи захопили власну мою землю, яка дісталася мені ще за життя від батька мого, блаженної пам'яті Івана Онисієвого сина Перерепенка, що вона починалася від комори й прямою лінією йшла до самого того місця, де баби миють горшки. 3) Вищеописаний дворянин, що його вже само ймення та прізвище викликають огиду, живить у душі зломисний намір спалити мене у власному домі. Безперечні до того ознаки в нижченаведеному виявляються: по-перше, оний злоякісний дворянин почав виходити часто із своїх покоїв, на що перше ніколи, з причини своїх лінощів та огидну огрядність у тілі, не зважувався, по-друге, в челядні його, що притикається до самого тину, який відгороджує мою власну, одержану від покійного батька, блаженної пам'яті Івана Онисієвого сина Перерепенка, землю, щоденно й незвичайно довго горить світло, що вже видимим є тому доказом, бо досі, через скнарість його та скупість, завжди не то що лойова свічка, а й каганець навіть був гашений. І тому прошу отого дворянина Івана Никифорового сина Довгочхуна, яко винуватця в палійстві, в зневаженні мого чину, імені та роду і за хижацьке привласнення добра, а найпаче за підле та срамотнє приточення до прізвища мого назви гусака, до стягнення штрафу, покриття проторів та збитків засудити, і самого, яко порушника, в кайдани забити та закувавши, до міської в'язниці припровадити, і на цю мою скаргу присуд негайно і доконечно вчинити. Писав та складав дворянин, миргородський поміщик Іван Іванів син Перерепенко". Після прочитання скарги, суддя підійшов до Івана Івановича, взяв його за ґудзика й почав говорити до нього майже ось так: "Що це ви робите, Іване Івановичу? Бога бійтесь! киньте скаргу, нехай вона пропаде! (сатана б приснився їй!) Поберіться краще з Іваном Никифоровичем за руки, та поцілуйтесь, та купіть сантуринського, чи нікопольського чи хоч просто наготуйте пуншику, та покличте мене! Вип'ємо гуртом і забудемо все!" "Ні, Дем'яне Дем'яновичу! не таке діло!" сказав Іван Іванович з поважністю, що так завжди личила йому. "Не таке діло, щоб можна було піти на мирову. Прощайте! прощайте і ви, панове!" казав він далі так само поважно, повернувшись до всіх. "Сподіваюся, що моя скарга матиме належну дію"; і вийшов, залишивши здивованим увесь суд. Суддя сидів, не кажучи й слова. Секретар нюхав табаку, канцеляристи перекинули розбитий черепок із пляшки, що вживаний був замість чорнильниці, і сам суддя, розгубившись, розводив по столу калюжу з чорнила. "Що ви скажете на це, Дорофію Трохимовичу?" сказав суддя, трохи помовчавши, до підсудка. "Нічого не скажу", відповів підсудок. "Ось які діла діються!" вів далі суддя. Не встиг він цього сказати, як двері затріщали і передня половина Івана Никифоровича протиснулась у приміщення; друга половина ще залишалася в прихожій. Поява Івана Никифоровича та ще й у суді такою здалася незвичайною, що суддя аж скрикнув; секретар кинув читати. Один канцелярист, у фризовій подобі полуфрака, взяв у губи перо: другий проковтнув муху. Навіть інвалід, що виконував обов'язки фельд'єгера й сторожа і перед тим стояв біля дверей, чухаючись у своїй брудній сорочці, з нашивкою на плечі, навіть цей інвалід роззявив рота й наступив комусь на ногу. "Яким це вас вітром занесло? що та як? Як здоров'я ваше, Іване Никифоровнчу?" Та Іван Никифорович був ні живий ні мертвий, бо застряг у дверях і не міг ступити ні туди ні сюди. Даремно суддя кричав у прихожу, щоб там хто випер ззаду Івана Никифоровича в судову залу. В передпокої була одна тільки баба-позовниця, яка, хоч як силкувалася кошавими своїми руками, не могла нічого вдіяти. Тоді один із канцеляристів з товстими губами, з широкими плечима, з товстим носом, з очима, що дивилися скоса й по-п'яному, з продертими ліктями, підступив до передньої половини Івана Никифоровича, склав йому обидві руки навхрест, як дитині, і моргнув до старого інваліда, який вперся коліном у живіт Іванові Никифоровнчу І, незважаючи на жалісний стогін, його витиснули в прихожу. Тоді повідсовували засувки й відчинили другу половину дверей. При цьому канцелярист та його помічник, інвалід, від одностайних зусиль подихом уст своїх розпустили такий густий запах, що кімната установи перетворилась була на час на шннок. "Чи не вдарили вас, Іване Никифоровнчу? Я скажу матусі, вона пришле вам настоянки, якою погріть тільки поперек та спину, і все минеться!" Та Іван Никифорович упав на стілець і, крім довгого охання, нічого не міг сказати. Нарешті, немічним, ледве чутним з утоми голосом промовив він: "чи не буде ваша ласка?" і, добувши з кишені ріжок, додав: "беріть, призволяйтесь!.." "Дуже радий, що вас бачу", відказав суддя. "Та все ж не можу уявити собі, що примусило вас завдати собі клопоту та оправити нам таку приємну несподіванку". "З скаргою..." міг тільки вимовити Іван Никифорович. "З скаргою? з якою?" "З позовом..." (тут задишка спричинила довгу паузу) "Ох!.. з позовом на шахрая... Івана Івановича Перерепенка". "Господи! і ви туди! такі незвичайні приятелі! Позов на таку доброчинну людину!.." "Він сам сатана!" вимовив уривчасто Іван Никифорович. Суддя перехрестився. "Візьміть скаргу, прочитайте". "Нема чого робити, прочитайте, Тарасе Тихоновичу", сказав суддя, звертаючись до секретаря з невдоволеним виглядом, причому ніс його мимоволі понюхав верхню губу, що звичайно він робив перше тільки з великої приємності. Таке свавільство носа завдало судді ще більше досади. Він вийняв хусточку і змів з верхньої губи всю табаку, щоб покарати за зухвалість його. Секретар, зробивши звичайний свій приступ, який він завжди вживав перед початком читання, тобто без допомоги хусточки, почав звичайним своїм голосом таке: "Просить дворянин Миргородського повіту Іван Никифорів син Довгочхун, а про що, те стоїть у пунктах — 1) Через ненависну злобу свою та явну недоброзичливість той, що іменує себе дворянином Іван Іванів син Перерепенко, всілякі капості, збитки та інші єхидненські, що жах наводять, вчинки мені робить, і вчорашнього дня по полудні, яко розбійник і тать, з сокирами, пилками, долотами та іншим слюсарним знаряддям, забрався вночі на моє подвір'я і до власного мого ж хліва, що міститься там.