Позолочена рибка - Сторінка 3

А перед тим поцупив якісь гроші, котрі пан Малина збирав, але за них нічого не можна купити. Сміхота! – продовжувала Сара, – збирати гроші, за які навіть морозива купити не можна. І йому вже шістнадцять років.

– Панові Малині? – Аліція геть заплуталася.

– Ти що! Костекові Бонку!

– Ти казала, що він дурний, – нагадала Аліція.

– Бо так сказав мій тато. Якби він не був дурним, то поліція його б не спіймала, – Сара одночасно покінчила із шоколадкою й розповіддю. Відтоді дівчатка не розлучалися навіть на хвилину.

Мама Аліції лише на початку їхньої дружби дивувалася, що донька вибрала собі таку відверту подругу. Але Сара швидко подолала мамину недовіру. А коли в другому класі вона зачинила в дівчачому туалеті Оттона, сина директора школи за те, що він приклеїв волосся Аліції клеєм "Краплинка" до парти, мама полюбила Сару наче власну дочку, оцінивши її відвагу. Лише Сарина схильність до насильства мамі не подобалася.

– Та йому й волосина з голови не впала, – захищалася Сара. – Зате Аліції довелося відтяти півкоси!

– Не можна кривдою відповідати на кривду, – мама заплуталася у своїх складних переконаннях, але Сара вже роззиралася кімнатою.

– Ви мені позичите книжку про Пеппі? – змінила вона тему, залазячи на свою улюблену канапу у вітальні.

* * *

– От коли б я могла нічим не перейматися, як Сара, – думала Аліція, ліниво поглядаючи на Панну Фризуню. – Коли б я вміла так, як вона, тішитися тим, що маю. Сара має небагато, але вона й за це вдячна. Мене всі розпещують, а я все-таки почуваюся скривдженою.

Фризуня привітно замукала й махнула хвостом у бік Аліції.

– Ти теж уважаєш, що я пестійка? Радій краще, що тут немає Сари. Вона б тебе об'їжджала, як англійського жеребця!

Сара працювала. Уже другий рік продавала овочі на базарі. Вона виглядала старшою, ніж була насправді, і якась материна знайома погодилася, аби дівчина замінила її біля пірамід з помідорів, яблук та груш. Серед овочів та фруктів бігали пальці усміхненої Сари, котра, надягнувши бейсболку, скидалася на справжню продавчиню. Щодня вона перелічувала зароблені гроші й планувала великі покупки, а коли минав місяць, віддавала зарплатню матері. На зошити й підручники для молодших братиків і сестричок. Лише серпневі гроші призначила на власні потреби.

– А вона молодчага, ця твоя Сара, – хвалила її подругу ще в червні мама, принісши фрукти з поблизького базару. – Така спека, а вона безтурботна, як пташка.

– Я б могла їй допомогти, – несміливо починала Аліція, але мама воліла закрити цю тему.

– Ми вже про це говорили, – рішуче відрубала вона. – Я вже пояснювала тобі, Аліціє, що ти в зовсім іншій ситуації. А Сарі допоможеш, якщо поїдеш на канікули. Немає тобі тут чого робити.

Принаймні в цьому Аліція погоджувалася з мамою. Нема їй чого робити в задушливому, сповненому літньої метушні, місті. Їй завжди здавалося, що цей бетонний велет її не любить. Що вона, Аліція – такий собі маленький завулочок у великому місті, до якого ніхто не поспішає. Вона – пам'ятник, біля якого ніхто не зупиняється. Маленька вітрина зі скромними мріями, якою не зацікавиться навіть дитина. Тому дівчинка охоче складала свої речі, і батько відвозив її до дідуся й бабусі. Іноді, коли він не міг, їхала потягом. А потому, на маленькій залізничній станції шукала очима дідусеве "Пежо", що завжди чекало на неї в одному й тому самому місці. Завжди дружньо підморгувало їй сонячним промінчиком, що ковзав по лискучому капоту машини.

* * *

Якось вона взяла із собою Сару. Спільний тиждень канікул минав у нескінченних розмовах. Саме Сара, яка досі ніколи не була на селі, навчила Аліцію любити старий дідусів сад.

– Як, ти ніколи не залазила на цю грушу? – її слова лунали, як докір.

– Ліземо! – командувала вона, і за мить Аліція милувалася хвилястими пагорбами, укритими лісом, придорожніми луками, на яких де-не-де червоніли маки, полями ріпаку, що скидалися на гігантську яєшню, і навіть береги озера з невиразними фігурками сільських дітлахів, які хлюпалися на мілководді.

– Ти що, не була в Чортовому Яру? – дивувалася Сара, коли дідусь розповідав дівчаткам романтичну легенду цього місця, де багато років тому спокушені дияволом закохані віддали йому свої душі, щоб могти спочити в спільній могилі. Так вони втекли від родичів, які не хотіли благословити молодят.

Того ж таки дня вони почимчикували до Чортового Яру, і саме там склали урочисту обітницю, що ніколи у світі ані людина, ані чорт не матимуть права порушити їхню дружбу. А тоді Сара знайшла горбок, що міг бути могилою закоханих, і поклала на ньому жмутик польових квітів.

Це була дуже урочиста хвилина, і Аліція часто подумки поверталася до неї. Усміхнулася до своїх спогадів. Їй раптом спало на думку, що хоча зараз Сара схилилася над пучком редиски, насправді вона тут, на луці. Лежить поруч із Аліцією, як колись. Замріяно дивиться на небо. Іноді приязно поглядає на Панну Фризуню й розповідає, ким стане за кільканадцять років.

– Буду хазяйкою Чортового Яру! – регоче вона. – Справжнюю господинею, яку ніхто не насмілиться розбудити вночі криками! Ані вилаяти, ані образити! І нікого я туди не пущу… – поважніє вона, а її очі стають маленькими зеленими щілинками. – Лише тобі можна буде мене відвідувати, – серйозно додає Сара. – Ну, і звичайно, Панні Фризуні…

* * *

– А може, бабця має рацію? – замислюється Аліція, підходячи до Панни Фризуні й наказуючи їй повертатися. – Може, треба бути і там, і тут? Я вже сумую за Сарою, за її ущипливістю, милими словами, смішними жестами… І за Фридериком теж сумую, хоча колись я його не любила. Хтозна? Може, невдовзі я гинутиму за Міс Літа? Узагалі-то це неможливо, але ж трапляються чудеса. Зрештою, – Аліція надимає щоки, – зовсім не обов'язково за нею гинути. Бабця твердить, що не конче всіх любити. Поважати, звісно, треба. Але поважати – це набагато легше.

Фризуня мукнула, ніби погоджуючись з Аліцією, і вони обидві рушили додому. Аліція – із мрією про бабусині налисники, а Панна Фризуня, певне, про бичка з пасовиська біля озера, бо вгледівши його, вона помітно сповільнила хід, гордовито відганяючи хвостом невидимих ґедзів.

МІС ЛІТА

Міс Літа батько привів до їхнього помешкання одного липневого ранку шість років тому, тобто в найгірший із можливих моментів. Бо то був час, коли батьки Аліції, хоча й розлучені, часто зустрічалися й досить мило спілкувалися. Мама чарівно посміхалася татові, а він зізнавався собі, що з новою зачіскою його колишня дружина виглядає краще, ніж одразу після весілля. Ці сповнені обіцянок вечори дозволяли Аліції ненадовго повернутися до дитячої кімнати. Бо коли вона мешкала в дитячій, то часто бачила, як батьки, посміхаючись, сиділи поруч і шепотіли щось одне одному на вухо. Тож дівчинка повірила, що все можна виправити. Особливо після того, як мама без будь-яких церемоній виходила до тата в кремовому халатику. Зрештою, поличка, де завжди стояла татова косметика, була порожньою. І Аліція була цілковито переконана, що наступного вечора батько з'явиться в передпокої з валізкою, повною своїх речей. Натомість тато прийшов із Міс Літа.

Міс Літа на татову валізку не скидалася, зате нагадувала вміст дорогої жіночої сумки. Посміхалася трохи дурнувато, мабуть, як Костек Бонк у період дозрівання, і виглядала страшенно привабливою. Вік її коливався між Аліцією й мамою, хоча напевне їй було ближче до Аліції. Мама теж, здається, це помітила, бо прямуючи до неї із розкритими обіймами, втягнула живіт. Аліція нічого не втягувала й не простягала. Навіть руку. І лише, коли мама, усміхаючись, почала наполягати, аби дівчинка познайомилася із приємною гостею, прошепотіла, що її звати так, як усі звуть.

Навіть дорослим складно буває відразу збагнути, що родинні справи лише погіршуються. Аліція стежила поглядом за мамою, яка вдавала супер-тітку. І за батьком, котрий будь-що силкувався здаватися молодшим, ніж є насправді, одягаючи затісні джинси й вільні футболки. Та хоча він і вбрав модну вилинялу футболку, відразу кидалося у вічі, що поруч із Міс Літа він виглядає, як занедбаний сорокарічний холостяк.

Міс заявила, що її звуть Клаудія, і вона може бути для Аліції подругою. Аліція відрубала, що в неї вже є подруга Сара, і нової їй не потрібно. Батько спохмурнів, і донька помітила, що зморшка на його чолі стала глибшою. А мама продовжувала вдавати супер-тітку, викидаючи із себе тисячі нікому непотрібних слів.

Після цього вечора, коли Аліція демонстративно вийшла з вітальні, тато більше не з'являвся в них зі своєю Клаудією. Зате якогось дня мама сповістила, що тато запрошує Аліцію на морозиво. Фісташкове. І це морозиво Аліція повинна спожити в товаристві Клаудії. Удома в Клаудії. На її канапі. Перед її телевізором. Сльози й протести не допомогли. Наступного дня Аліція довго одягала сукенку й ще довше причісувала волосся. Сиділа перед дзеркалом у своїй кімнаті й дивувалася червоним очам дівчини, яка споглядала на неї із дзеркала. Та, що у свічаді, теж зачісувала волосся. А коли почула дзвоник у двері, котрий свідчив про приїзд тата, швидким рухом заховала фотку усміхнених і щасливих батьків. Дівчина в дзеркалі зробила те саме. Відтоді Аліція жодного разу не глянула на фотографію, яка була лише брехливою пам'яткою з минулого.

У машині лунав батьків монолог, з якого випливало, що фісташкове морозиво – панацея від усіх нещасть. Аліція найдужче боялася, що під час гостини Міс Літа замучить її своїм солодкавим щебетанням і компліментами. Проте нічого такого не сталося. Господиня в звичайнісіньких потертих джинсах анітрохи не змагалася за її прихильність. Навіть не примушувала скуштувати смачнюче морозиво, яке Аліція знехотя відсунула від себе. Навіть сказала, що вона на її місці теж нічого б торкнулася в чужої людини. Батько здивовано глянув на Міс. Проте Міс дивилася не на батька, а на екран телевізора, на якому щомиті гинули тварини й птахи. У полум'ї пожежі, у хвилях повені, від рук жорстоких людей. Гинули так по-справжньому, що Аліція відвернулася від екрану, приголомшена фільмом.

– Зворушує? – зраділа Міс Літа, а тоді тихо додала: "Це добре".

– Як ви можете дивитися такі програми! – Аліції захотілося опинилися на канапі у власній вітальні, серед власних подушок.

– Мушу переглянути бодай один раз.