Правила життя - Сторінка 5

- Януш Корчак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Йому здається, що в юрбі можна робити все, що заманеться, в голову лізуть різні злісні витівки. Штовхає, зачіпає й хуліганить, усе вишукує, яку б іще штуку утнути і втекти. Підбере собі такого ж товариша чи товаришів і разом з ними ніби навмисне хоче, щоб усі бачили, що він хуліган. І тупо й злісно сміється, коли вилає когось чи налякає.

Я знаю тихих і порядних газетярів, котрі й мусять, та не люблять проводити щодня багато годин на вулиці.

"Ах, щасливець!" — думає про них вуличний хлопчисько, за яким наглядають батьки.

Ні, тяжка, неприємна й небезпечна праця маленького газетяра. Через кілька днів від біганини і крику починаєш стомлюватись. Болять ноги, надсаджено горло. Турбуєшся, як би продати газети, і боїшся загубити гроші, і як би їх не вкрали, й не підсунули фальшиву монету, і як би не помилитись, даючи здачу, і не потрапити під машину чи трамвай. Газетярі перебігають вулицю швидко й спритно, проте обережно, напружуючи увагу.

У школі неуважний одержить лише погану оцінку, а тут хвилинна неуважність — і каліцтво на все життя.

Юні газетярі і продавці цукерок це розуміють і знають правила, які для їхніх щасливих ровесників лишаються таємницею. Знають, як уникнути нещасливого випадку і зустрічі з нечесними людьми: адже пройдисвітів і авантюристів у великому місті завжди вистачає. Кажуть навіть, що є люди, які крадуть дітей.

Один хлопчик розповів про таку свою пригоду.

Стоїть він біля кіно і розглядає афішу. До нього підходить великий, уже майже зовсім дорослий хлопець і питає:

— Ходімо в під'їзд, хочеш, я тебе безплатно проведу?

Гаразд, пішли вони в під'їзд.

— Знімай чоботи, ми підемо чорним ходом.

Зняв дурник чоботи.

— Давай потримаю.

Привів у якісь сіни.

— Стривай, я піду подивлюся, чи відкрили кінозал.

Пішов і, ясна річ, не повернувся.

— Довелося мені йти додому босщм. Я до дядька побіг, боявся, мама відлупцює.

Ще одна оповідь (вже іншого хлопчика).

— Якийсь добре одягнений пан спитав мене, чи не хочу я заробити злотий, дав листа і звелів віднести на п'ятий поверх. Іду я з листом, стукаю, двері відчинив якийсь здоровань схожий на бандита, глянув на конверт і як затопить мені в пику, і штовхнув мене, я мало зі сходів не скотився. Я навіть не знаю, що в цьому конверті було. А того, хто дав мені листа, я більше не бачив.

Ці два випадки ще не так погано скінчились, а могло бути й гірше. Тому батьки правильно попереджають дітей, щоб вони ні з ким із сторонніх на вулиці в розмову не вступали й не ходили по чужих квартирах.

Іноді спитає в тебе хто-небудь вулицю чи про трамвай або старенька попросить перевести на другий бік. Приємно зробити послугу, але довгих розмов краще не заводити. Можна цілком ввічливо відмовити, як це зробила одна дівчинка:

— Вибачте, будь ласка, але мама не дозволяє мені розмовляти на вулиці.

Іноді п'яницю чи божевільного зразу впізнаєш, а іноді вони мають вигляд нормальних людей. Краще бути обережнішим.

Обережно треба й сідати, і виходити з трамвая, і переходити вулицю. Власне, всі так і роблять. Декотрі батьки надто вже бояться. Дуже рідко трапляється, щоб школяр чи школярка попадали під транспорт. Хіба що тільки навесні, коли після тривалої зими діти нарешті дорвуться до вулиці, або після літніх канікул, якщо були в селі і вже відвикли від міста.

Я розмовляв з шоферами і вагоновожатими. Вони кажуть, що найгірше, коли пішохід не знає, чи йти вперед, чи податися назад, або коли один тягне в один бік, а другий в інший; тоді неясно, як об'їжджати, а не завжди ж можна зупинити машину зразу.

У газетах лають водіїв, що вони необережні. Але які необережні й легковажні самі перехожі, до того ж дорослі! Чи не краще почекати хвилину, ніж ризикувати життям?

Найбільше водії нарікають на велосипедистів. І справді, декотрі надто вже необережні. А найгірше — це пустощі.

Я знаю такий випадок.

Хлопчик посперечався з товаришем, що встигне пробігти перед трамваєм. Безглуздішого вигадати не міг! І не встиг. Сам потім не знав: чи то спіткнувся, чи трамваєм зачепило, тільки портфель з книжками вже попав під решітку. Вожатий загальмував в останню хвилину, і поліцейський відвів хлопчака, сполотнілого як смерть, додому.

Жива, весела, цікава буває вулиця, а часом і дуже сумна й сумні будить думки.

Вдома батьки стараються, щоб усі поводилися добре, показували гарний приклад, нікого не ображали, а на вулиці ти бачиш різних людей, різні діла, чуєш різні слова.

Чи псує це дитину?

Мені здається, ні. Той, у кого сильна воля і хто знає, яким він хоче бути, виробить для себе свої власні правила життя і не буде, бачачи щось нерозумне й лихе, ні наслідувати це, мі брати з цього приклад.

Людина не лише пам'ятає, а й забуває, не тільки помиляється, а й виправляє свої помилки, не лише втрачає, а й знаходить. Можна навчитися запам'ятовувати те, що добре й корисно.

Я знаю багатьох, кого вулиця зовсім не зіпсувала, а загартувала, виробила сильну волю й допомогла стати чесними й розважливими людьми.

ШКОЛА

Багато книжок друкують про школу, та тільки для дорослих і зовсім не пишуть про школу для учнів. Просто дивовижно! А учень же стільки в ній проводить годин, так багато про неї думає, стільки бачить у ній радості й незгод!

Я часто веду мову з учнями молодших класів про школу; одні люблять і хвалять, інші скаржаться, та знати по-справжньому школу, її історію ніхто не знає: всі думають, що все завжди було так і так і лишиться.

Я знаю: маленька дитина думає, що мама завжди була мамою, а бабуся бабусею і що завжди була саме така квартира і так само цокав на стіні годинник. їй здається, що і місто, і вулиця, і крамниці були завжди такі самі, як тепер.

І учневі здається, що парти, дошка, губка, крейда завжди такі самі, як у нього в школі, такий самий вигляд мають учителі й такий самий вигляд мають книжки, зошити, ручки, чорнило.

Звичайно, батьки згадують, що в їхні часи було інакше, проте стільки чуєш усілякої всячини, що не завжди знаєш, правда це чи казка.

Один хлопчик після екскурсії до королівського замку

сказав:

— Ось тепер я вірю, що королі були насправді.

Певне, в будь-якому великому місті має бути музей

історії школи, і в цьому музеї мають бути такі класи, які були сто й п'ятдесят років тому, старі парти, давні карти й старовинні книжки, одяг учнів, іграшки й навіть лозина, якою тоді ще шмагали дітей.

Під час японської війни я був у Китаї, бачив китайські школи й купив в одного вчителя лінійку, якою б'ють учнів. На одному боці лінійки було написано червоною фарбою: "Той, хто вчиться, стане розумною, корисною людиною"; напис на другому боці був чорний. Цю лінійку я згодом показував, і всі розглядали її з великою цікавістю.

Мені здається, якби учень знав, які школи були раніше і які вони в інших місцях ще й тепер, він менше скаржився б і більше любив свою школу, легше мирився б з тим, що в школі часом бувають неприємності, стомлюєшся і нудьгуєш.

Якщо поговориш з учнем щиро, завжди почуєш скаргу на важкий предмет, на причепу сусіда, на суворого вчителя, на те, що багато загадують і що багато різних турбот, а розваг мало.

А спитаєш, чи не хоче він краще сидіти вдома, скаже:

— Хочу ходити до школи.

Школяр радий, що вчитель не прийшов, що раніше відпустили додому, любить свята, але він хоче лишатися учнем.

Траплялося, мені треба було переконати хлопчика: вдома вчитися краще.

— Сам бачиш, ти кволенький, тобі важко рано вставати. Ти зможеш ^овше лежати в постелі. Ти застуджуєшся, кашляєш, а до школи треба ходити і в дощ, і в холод. У школі ти змушений п'ять годин сидіти спокійно, а вдома можна й погратися, і піти в сад. Якщо в тебе болить голова, можна не вчити уроків — і на тебе не розсердяться. Навчання дається тобі важко... Товариші зачіпають, дражнять...

Хлопчик слухає-слухає і каже:

— Це пусте, я хочу до школи.

Чому? Чому школа приємна й потрібна?

Вдома думають про всіх і займаються різними справами; кімнати й обстановка вдома для всіх; школа думає тільки про учня; кожен зал, кожна парта, кожен куточок саме для учня. Весь свій час у школі вчитель віддає учневі. Тут не чуєш неприємного: "У мене немає часу. Не знаю. Дай мені спокій. Не мороч мені голову. Малий ще".

По-друге, школа впорядковує день; знаєш, що буде попереду, куди йти й що робити. У тебе є план, кожна година на щось призначена. Тобі не нудно, навіть доводиться поспішати.

Правда, іноді не хочеться вилазити з теплої постелі чи виходити в дощик на вулицю. Проте годинник закликає квапитись, і тобі ніколи розмірковувати, що приємно, а що неприємно, що ти відчуваєш і чого хочеш.

Один одягається швидко і взагалі любить усе робити швидко; інший натягне панчоху і відпочиває, зашнурує черевик і замислиться. Один готовий тинятися півдня не-одягнений, інший підхопиться з постелі:

— Ну а далі що робити?

Хапає книжки й вилітає на вулицю, часто навіть не взнавши, яка погода. Дощик? Поспішає: у школі тепло, сухо! Приємно витерти ноги, скинути мокре пальто і шапку... І зразу друзі. Ще на вулиці зустрівся товариш. І вулиця якась своя, дорослих на ній не більше, ніж школярів, та й ті ніби знайомі.

Як і з ким познайомишся без школи? Хіба що зайде двоюрідна сестра або сусід, та й то не часто, і, може бути, навіть не дуже симпатичні. От у школі можна вибрати справжнього товариша!

Одні довго вибирають, а інші менше знають клас і сходяться з тими, з ким сидять за однією партою або живуть поблизу й частіше зустрічаються. Одні часто міняють товаришів, інші дружать дуже довго. Одні люблять, щоб був хтось один, інші з усіма добре ладять. А дівчатка навіть закохуються в старшокласниць.

Коли йдеш до школи, ніколи не знаєш, що розкажуть тобі цікавого товариші й хто саме. Кожен з учорашнього дня щось бачив або чув. А розмова, можливо, через те ще така цікава, що от-от перерве її дзвінок. Всякому хочеться встигнути розповісти до уроку, і думки плинуть якось швидше й легше.

Іноді й не встигнеш,— значить, докажеш на перерві. А поки що, на уроці, можна подумати про те, що говорилося.

Заходить учитель. Нібито й знаєш, який перший урок, але завжди бувають несподіванки, ніколи точно не відомо, що саме буде сьогодні. Іноді й не дуже цікавий предмет, а якраз сьогодні було приємно слухати.

Чи викличе вчитель до дошки, і в якому він буде настрої — в гарному чи поганому,— похвалить чи посварить, розсердиться на всіх чи на одного й на кого саме? Хто буде відповідати, той знатиме чи не знатиме? Приємно слухати, коли відповідає добрий учень, а іноді навіть цікавіше, коли викликають ледаря або бешкетника: може, скаже щось смішне.