Правосуддя - Сторінка 7

На мій подив, мене запросили до директора Целлера. Той прийняв мене у своєму кабінеті — презентабельний довгий стіл для нарад, телефон, теки. На стінах — таблиці, на чорних полицях повно аркушиків, чимало з них списані каліграфічним почерком: серед в'язнів тут, як, на жаль, і по всій країні, багато вчителів. Вікно без грат, за ним виднієть-ся тюремний мур та трохи травички, і вона б теж нагадувала про шкільне подвір'я, якби довкола не стояла така тиша. Не сигналять машини, не чути гамору — немов у богадільні.

Директор стримано, холодно привітався зі мною, і ми посідали.

— Пане Шпет,— почав він,— ув'язнений Ісаак Колер попросив, щоб ви його відвідали. Я дав дозвіл на цю зустріч, і ви поговорите з Колером при наглядачеві.

Від Штюссі-Лойпіна я знав, що йому дозволяли розмовляти з клієнтами без свідків.

— Штюссі-Лойпін користується нашою довірою,— відповів на моє запитання директор в'язниці. — Цим я зовсім не хочу сказати, що вам ми не довіряємо.

— Розумію.

— І ще одне, пане Шпет,— провадив директор, тепер уже привітніше. — Перше ніж ви підете на розмову з Колером, я все ж таки хотів би висловити свою думку про цього в'язня. Може, вона стане вам у пригоді. Зрозумійте мене правильно. Я не повинен турбуватися тим, чому люди, за якими мені належить наглядати, опинилися тут. Це мене не обходить. Моє діло — щоб засуджений відбув своє покарання. І тільки. Через це я не хотів би висловлюватись і з приводу злочину Колера, але вам я признаюся: особисто мене цей чоловік збиває з пантелику.

— Чому?

Целлер трохи помовчав, тоді відповів:

— Він справляє враження цілком щасливої людини.

— То це ж добре,— сказав я.

— Та воно... Не знаю... — затнувся директор.

— Зрештою, у вас тут зразковий заклад,— додав я.

— Я роблю все що можу,— зітхнув директор в'язниці. — І все ж таки,.. мультимільйонер, який щасливо сидить у камері... Це звучить аж непристойно.

На тюремному мурі походжав туди-сюди великий жирний дрозд, сподіваючись, видно, що його звідси не проженуть. Він прилетів на цвірінькання, щебет і свист нагодованих, доглянутих у клітках птахів, які час від часу щосили подавали голоси із загратованих вікон. День видався спекотний, здавалося, знов повернулось літо, вдалині над лісом збиралися хмари, а від села долинало бамкання церковних дзвонів. Була дев'ята година.

Я закурив "Паріз'єнн". Целлер посунув до мене попільничку.

— Пане Шпет,— повів далі він,— уявіть собі в'язня, який зухвало заявляє вам в очі, що в'язниця йому до вподоби, вона, мовляв, прекрасна, охорона пильна, він цілком щасливий, і йому нічого не треба. Неймовірно! Мені було просто гидко його слухати.

— Чому? — запитав я. — Хіба ж ваша охорона не пильна?

— Звичайно, пильна,— відповів директор в'язниці.—Тільки говорити про це повинен я, а не він. Кінець кінцем, у пеклі не до веселощів.

— Це правда,— погодився я.

— Розлютивсь я тоді. Розпорядився суворо стежити за додержанням правил внутрішнього розпорядку, хоч і дістав від міністерства юстиції вказівку бути якомога поблажливішим. До того ж правила внутрішнього розпорядку жодної в'язниці у світі не забороняють арештантові бути цілком щасливим. Але в мене тоді просто вже не витримали нерви. Ви повинні це зрозуміти, пане Шпет. Колера присудили до звичайного одиночного ув'язнення з посиленим режимом. Замикати в темну камеру... гм, власне, забороняється. І ось через кілька днів я помічаю, що наглядачам Колер подобається, вони його навіть поважають!

— І що тепер? — запитав я.

— І тепер я з ним змирився,— пробурмотів директор в'язниці.

— Ви теж його поважаєте?

Целлер задумливо подивився на мене.

— Бачте, пане Шпет,— промовив він,— коли я сиджу отак у камері й слухаю його... Хай йому дідько, він випромінює якусь незбагненну силу, впевненість, і тоді до мене починає повертатися віра в людей, в усе добре, прекрасне... Наш священик, до речі, теж у захваті від нього. Це як чума. Та потім я, слава богу, знову стаю здоровим реалістом і не вірю в те, що люди можуть бути цілком щасливі. А у в'язниці — й поготів, хоч як ми тужимося полегшити тут життя. Зрештою, ми ж не звірі. Але злочинці — це злочинці. І згодом я знов кажу собі: "Цей чоловік може виявитись небезпечним, повинен виявитись небезпечним". Ви ще молодий адвокат, тому стережіться, щоб він не наставив вам пастку. А найкраще вам, думаю, взагалі не вплутуватись у таке діло. Це, звісно, лише порада. Ви, зрештою, адвокат, і самі вирішите, що робити. Якби ж тільки менше було всяких пройдисвітів та крутіїв... Той чоловік або святий, або диявол, і я вважаю своїм обов'язком попередити вас про це. Що я й зробив.

— Щиро дякую, пане директоре,— сказав я.

— Зараз я накажу привести до вас Колера,— зітхнув він.

Доручення. Розмова з цілком щасливим чоловіком відбулася в суміжній кімнаті. Умеблювання таке саме, краєвид за вікном — також. Коли наглядач привів почесного доктора Ісаака Колера, я підвівся. Старий був у бурій тюремній робі, його наглядач — у чорній уніформі й мав вигляд поштаря.

— Та сідайте, сідайте, Шпет,— сказав доктор Колер. Він узагалі поводився тут як господар — великодушно й підкреслено привітно.

Я вражено подякував і сів. Потім запропонував Колерові сигарету. Але той відмовився, пояснивши:

— Я тепер не курю. Використовую нагоду поєднати приємне з корисним.

— Здається, в'язниця вам неабияк подобається, пане Колер?

Він здивовано глянув на мене.

— А вам ні?

— Я ж тут не живу.

— Тут прекрасно,— аж засяяв він. — Цей спокій! Ця тиша!.. Життя в мене було, знаєте, виснажливе. Досі. З моїм трестом...

— Уявляю собі,— підтакнув я.

— І ніякого телефону! — провадив Колер. — Я ж просто ожив. Ось погляньте. — Він кілька разів присів. — Ще місяць тому я б так не зробив,— гордо заявив він. — У нас тут своя спортивна спілка.

— Я знаю.

На мурі все ще походжав той самий сповнений надії жирний дрозд; а може, то був уже й інший. Цілком щасливий чоловік доброзичливо розглядав мене.

— А ми вже колись знайомилися,— промовив він.

— Я знаю.

— У "Театральному". Той ресторан відіграв у моєму житті неабияку роль. Ви тоді спостерігали, як я грав у більярд.

— У більярді я нічого не тямлю.

— І досі?

— І досі, пане Колер.

В'язень засміявся і обернувсь до наглядача:

— Мезер, зробіть ласку, дайте нашому юному другові вогню!

Наглядач підхопився і простяг мені запальничку.

— Залюбки, пане кантональний раднику, ну звісно! —Він також сяяв.

Потім наглядач знову сів. Я закурив. Щирість цих двох стомлювала мене.

Хотілося відчинити незагратоване широке вікно, проте у в'язницях робити це, певно, не дозволялося.

— Бачите, Шпет,— сказав Колер,— я простий в'язень, не більше, а Мезер — один з моїх наглядачів. Чудовий чоловік. Він відкриває мені таємниці бджільництва. Я вже відчуваю себе пасічником. А з наглядачем Бруннером — вам треба познайомитись із ним — я вивчаю есперанто. Ми розмовляємо тільки цією мовою. Ви маєте змогу пересвідчитись самі: тут повсюди веселий настрій, затишок, щирість. І небачена злагода. Я став цілком щасливою людиною. Чому? О господи!.. Я тут вивчаю в оригіналі Платона, плету кошики... А вам не потрібен кошик, Шпет?

— На жаль, ні.

— У пана кантонального радника не кошики, а шедеври,— гордо озвався зі свого кутка Мезер. — Я сам навчив його плести їх, а тепер він уже заткнув за пояс усіх наших кошикаріві їй-бо, не брешу.

— На жаль,— знову мовив я,— кошик мені не потрібен.

— Шкода,— сказав Колер. — А то б я залюбки вам подарував.

— Дуже мило з вашого боку.

— На згадку.

— Нічого не вдієш.

— Шкода. Страшенно шкода.

Я вже почав утрачати терпець і кінець кінцем не витримав.

— Дозвольте запитати, навіщо ви мене сюди покликали?

— О, даруйте!—похопився Колер.—Ну звісно. Я ж зовсім забув, що ви прийшли звідти, поспішаєте, у вас свої справи... Гаразд, перейдімо до діла. Тоді, у "Театральному", ви мені казали — може, пригадуєте?—що хочете відкрити власну контору.

— Я вже відкрив.

— Мене поінформували. І як там справи?

— Пане Колер,— зітхнув я,— тут навряд чи цікаво заводити про це мову.

— Виходить, погано,— кивнув він головою. — Я так і думав. А ваша контора де — в мансарді на Шпігельгассе, еге ж? Теж погано. Зовсім погано.

З мене було вже досить. Я встав і різко заявив:

— Або ви зараз скажете, чого вам від мене треба, пане Колер, або я піду!

Цілком щасливий чоловік також устав, і раптом я побачив перед собою

могутню, владну людину. Кантональний радник поклав мені на плечі свої важкі, мов гирі, руки і знов посадив мене в крісло.

— Не поспішайте! — погрозливо, майже лиховісно наказав він.

Мені не залишалося нічого іншого, як послухатись.

— Будь ласка,— мовив я, вже не намагаючись устати.

Наглядач теж сидів спокійно. Колер сів і собі.

— Вам потрібні гроші,— заявив він.

— Це не тема для обговорення тут,— відповів я.

— Я ладен дати вам одне доручення.

— Слухаю вас.

— Я хочу, щоб ви наново розслідували мою справу.

— Тобто ви хочете подати касаційну скаргу, пане Колер? — настороживсь я.

Він похитав головою.

— Якби я домагався касації, то це означало б, що з моїм вироком щось негаразд. Але з ним усе гаразд. Життя моє завершене, підшите до справи. Я знаю, директор в'язниці часом вважає мене лицеміром. Та й ви, Шпет, мабуть, теж. Воно й не дивно. Але я — ані святий, ані диявол. Я просто собі чоловік, який збагнув, що для життя людині не потрібно нічого, крім камери. Либонь, не більше, ніж для смерті. Досить самого ліжка, а трохи згодом — домовини. Бо людина створена думати, а не працювати. Працювати може й віл.

— Непогано,— мовив я. —Такі принципи заслуговують похвали. Виходить, тепер на вас маю працювати я — ще раз розслідувати вашу справу. То чи не дозволите волові запитати: що ви собі замишляєте?

— Нічого я не замишляю,— скромно відповів почесний доктор Ісаак Колер. — Просто я розмірковую. Про світ, про людей, може, навіть про бога. Але для цього мені потрібен матеріал, а то моя думка працює марно. Від вас мені треба небагато. Я хочу, щоб ви трохи допомогли мені збирати матеріали для моїх досліджень — ви можете спокійнісінько розглядати їх як хобі мільйонера. До того ж я звертаюся по такі дрібні послуги не тільки до вас. Ви знаєте старого Кнульпе?

— Професора?

— Атож.

— Я ще в нього вчився.

— Ось бачите. Тепер він на пенсії, і, щоб не бив байдики, я дав доручення і йому.