Празький цвинтар - Сторінка 53

Казав, що папи захистили євреїв з гетто, хоч і вважаючи їх за другосортних мешканців.

Тими роками у Таксиля від успіху голова пішла обертом: вважаючи себе глашатаєм антимасонської та католицької легітимістської думки[262], він подався у політику. Він балотувався в одну з міськрад Парижа й став конкурувати й полемізувати з таким відомим журналістом, як Дрюмо, який брав участь у жорстокій антисемітській та антимасонській кампанії й мав неабиякий авторитет серед церковників; отож він почав натякати на те, що Таксиль — інтриган; і "натякати" — це, певно, надто м'який вираз.

У 1889-му Таксиль написав памфлета на Дрюмо, не знаючи, як його краще діткнути (адже обидва були противниками масонства), почав називати юдофобію Дрюмо видом психічного розладу. Дійшло навіть до взаємних звинувачень у російських погромах.

Та Дрюмо був чудовим полемістом й у відповідь написав памфлет, у якому висміював одного добродія, котрий обернувся на поборника церкви, обіймаючись з єпископами та кардиналами та приймаючи їхні вітання, але ще кілька років тому писав бридкі та вульгарні речі про папу, попів та монахів, не кажучи вже про Ісуса та Діву Марію. Але це було не найгірше.

Я часто приходив погомоніти до Таксиля на гостину, саме в ту оселю, де колись на першому поверсі розташовувалась "Антиклерикальна бібліотека", й нас нерідко перебивала його дружина, котра приходила сказати щось своєму чоловікові на вушко. Як я зрозумів згодом, чимало невиправних противників церкви ще й досі приходили за цією адресою, аби пошукати у помешканні ревного католика Таксиля антиклерикальну літературу, яку він без ліку наскладав у своєму підвалі, аби з легким серцем знищити її; тож, надзвичайно обачно, він, ніколи не показуючись сам, відправляв до них дружину, продовжуючи отримувати зиск з тої невичерпної жили. Втім, я ніколи не мав ілюзій стосовно щирості його віри, позаяк єдиний світоглядний принцип, що надихав його, — гроші non olet[263].

Ось тільки про цей його принцип знав не я один, але й Дрюмо, який тепер звинувачував марсельця не лише в якихось непевних зв'язках з євреями, але й у тому, що він донині не покаявся у своїх антиклерикальних поглядах. Цього стане для того, щоб вселити у найбільш боязких читачів нашого автора пекучі сумніви.

Треба було відбивати напад.

— Таксилю, — кажу, — я знати не хочу, чому ви особисто не хочете встрявати у боротьбу проти євреїв, але можна ж вивести на сцену когось іншого, хто б узявся за цю справу?

— Мене особисто це не стосується, — відповів він. А потім додав: — Насправді, моїх викриттів уже недостатньо, замало навіть байок, які розповідає нам наша Діана. Ми самі створили читачів, які прагнуть більшого, й, цілком можливо, тепер вони читають мене не тому, що хочуть більше дізнатись про ворогів Святого Хреста, а лише через палку любов до оповідань. Як часом трапляється зі шпигунськими романами, коли читача спонукають до того, щоб він пристав на бік злочинця.

* * *

Так з'явився лікар Жорж Батай.

Таксиль знайшов, чи віднайшов, старого друга-медика з морфлоту, який побачив чимало екзотичних країн, пхаючи носа у різноманітні храми таємних релігійних товариств, але над усе був широко обізнаний з пригодницькими романами штибу творів Луї Буссенара й фантастичних оповідей Луї Жаколіо, як-от "Spiritisme dans le monde" ("Спіритизм у світі") чи "Voyage au pays mystérieux" ("Подорож загадковими країнами"). Я всіляко підтримував бажання шукати нових сюжетів у світі фантастичної літератури (а з вашого щоденника я дізнався, що ви, надихаючись Сю та Дюма, дотримувалися такої ж думки). Люди читають оповідання про пригоди на воді й на суші, бо вони їм просто до вподоби, згодом легко забуваючи, про що читали, тому коли ти розповідаєш їм щось, узяте з роману, як події, які відбувалися насправді, вони лише якось непевно пригадують, що десь уже про те чули, знаходячи підтвердження своїм переконанням.

Чоловіком, котрого знайшов Таксиль, був Чарлі Гакс. Він захистився на тему пологів за допомогою кесаревого розтину, потім написав кілька розповідей про торговельний флот, але на цьому не зужив свого літературного таланту. Здавалось, він страждає на гострий алкоголізм і, цілком очевидно, не має грошей. З того, що я второпав з його балачок, він збирався написати ґрунтовну працю проти релігії та християнства як "хрестової істерії", та, почувши пропозицію Таксиля, він був готовий списати тисячі сторінок, неславлячи дияволопоклонників на славу й захист церкви.

Пригадую, у 1892-му ми почали, загалом написавши 240 окремих видань, що виходили одне за одним протягом двох з половиною років, створювати monstre[264] твір, який називався "Диявол у XIX столітті", на обкладинці котрого був зображений усміхнений Люцифер, що мав крила, як у кажана, й хвіст, як у дракона; крім того, був і такий підзаголовок — "загадки спіритизму, сатанинське масонство, повне викриття паладизму, чаклунство та гоетія[265] й усі види сучасного сатанізму, окультний магнетизм і медіуми-демоністи, кабала кінця століття, магічні обряди розенкрейцерів, прихована одержимість, передвісники приходу Антихриста" — усе це під авторством загадкового лікаря Батая.

Як і планувалося, у новому творі не розповідалося нічого нового, окрім того, про що вже писали в інших джерелах. Таксиль та Батай зібрали докупи всі твори, які були видані раніше, й зробили з того мішанку з таємних культів, появи демонів, обрядів, від яких у жилах холоне кров, відродження тамплієрських мес з тим самим Бафометом тощо. Навіть ілюстрації було змальовано з інших книжок про окультизм, які були вже писані-переписані одна з одної. Єдині малюнки, які ще ніколи не друкувались, — портрети масонських майстрів, котрі дещо скидалися на листівки, на яких у американських степах зображують злодіїв, котрих треба впізнати й віддати під суд, живими чи мертвими.

* * *

Робота кипіла. Гакс-Батай, добряче нажлуктившись абсенту, переповідав Таксилеві свої викриття, а той, прикрасивши розповідь, записував; Батай опікувався деталями, що стосуються медицини та отруйницького мистецтва, описуючи міста та екзотичні ритуали, свідком яких йому випало бути насправді, тоді як Таксиль прикрашав своїми вигадка ми те, що переповідала у своїх мареннях Діана.

Наприклад, Батай згадував Гібралтарську скелю як губчастий пагорб, пронизаний безліччю тунелів, печер та підземних гротів, де правлять свої обряди всі спільноти з найбільш блюзнірських таємних товариств, розповідав про масонів-шахраїв з Індії, чи явлення Асмодея, а Таксиль почав виводити профіль Софі Сафо. Прочитавши "Пекельний щоденник" окультиста-демонолога Коллена де Плансі[266], він вирішив, що Софі повинна розповісти про те, що існують шістсот шістдесят шість пекельних легіонів, кожен з яких складається із шестисот шістдесяти шести демонів.

Попри те, що Батай уже був напідпитку, він таки спромігся порахувати й налічив сорок чотири мільйони чотириста тридцять п'ять тисяч п'ятсот п'ятдесят шість демонів. Ми перераховували й здивовано погоджувались, що він має рацію, а чоловік, торохкаючи кулаком по столу, кричав: "Ось бачте, я не п'яний!" І, винагороджуючи себе, доливав, аж поки не звалився під стіл.

Ми із захватом вигадували токсикологічну лабораторію масонів у Неаполі, де вони виготовляли отрути, аби звести ворогів ложі. Шедевром Батая була речовина, яку він без жодної причини з точки зору хімії назвав манною: у кухоль, повний змій, закривають жабу, годують лише отруйними грибами з додаванням цикути та дигіталісу, залишають тваринок помирати, збризнувши трупи пульверизованою склопіною та молочаєм, а потім відправляють у куб для перегонки, випаровують рідину на повільному вогні, наприкінці відділивши спопелілі трупи та вогнетривкий порошок, таким чином отримуючи не одну, а дві отрути: одна — рідка, а інша — порошкоподібна, але обидві мають однаковісіньку летальну дію.

— Я вже бачу, скільки єпископів будуть у захваті від таких оповідок, — казав Таксиль, усміхаючись і чухаючи собі пах, як він зазвичай робив, коли був дуже задоволений. І казав він це, добряче поміркувавши, оскільки після кожного випуску "Диявола" він отримував листа від якого-небудь прелата, де той дякував за його сміливі викриття, що відкривають очі багатьом вірянам.

Часом згадували про Діану. Адже лише вона могла вигадати "Містичну скриню" Великого майстра Чарльстона: малесенький ящичок, яких у світі існує лише сім. Відкривши кришечку, бачиш срібний мегафон, подібний до дзвоника на мисливському розі, тільки меншенький; ліворуч відходить кабель зі срібних дротиків, які одним боком приєднані до приладу, а іншим — до штучки, яку вставляють у вухо, щоб можна було чути, про що говорять шість інших власників приладу. А праворуч жаба циноберового[267] кольору, яка випускає маленькі іскорки з роззявленої пащі, ніби показує, що триває розмова, а сім маленьких золотих статуеток представляють семірко найголовніших чеснот за паладійською шкалою, а також сімох найвищих масонських майстрів. Отак, повертаючи на п'єдесталі одну зі статуеток, Великий майстер попереджав одного з майстрів у Берліні чи Неаполі про небезпеку. Якщо майстра наразі не було перед апаратом, він відчував легкий гарячий подув на обличчі й казав щось, приміром, таке: "Буду за годину", а з жаб'ячої горлянки у приладі Великого майстра чулося: "За годину".

Спочатку ми питали себе, чи не видасться наша розповідь надто фантастичною, ще й тому, що відтоді, як Антоніо Меуччі[268] запатентував свій винахід — "телетрофон", чи, як тепер кажуть, "телефон", спливло вже багацько часу. Втім, ті вигадки — то були цяцьки для багатіїв, наші ж читачі зовсім не обов'язково мали про них знати, а от надзвичайний винахід штибу "скрині" безсумнівно свідчив про диявольську наснагу.

Іноді ми зустрічалися вдома у Таксиля, іноді в отьойському помешканні. Часом зазирали до мишатні Батая, проте тамтешній застояний сморід (дешевого питва, віками не праних штанів та залежаних недоїдків) наштовхував нас на думку, що цих засідань треба уникати.

* * *

Одна з проблем, яка стояла перед нами: як описати генерала Пайка[269] — Великого майстра світового масонства, який з Чарльстона вирішував долю світу. Але на світі немає нічого більш невідомого, як те, про що вже написали.

Не встигли ми видати перший випуск свого "Диявола", як з'явилася очікувана книжка монсеньйора Мерена, архієпископа парафії Порт-Луї (де та парафія в біса є?), — "Франкмасонство — синагога Сатани", і Батай, який сяк-так умів лепетати по-англійському, під час своїх подорожей натрапив на опубліковану в Чикаго у 1873 році "The Secret Societies"[270] авторства генерала Джона Фелпса — запеклого ворога масонських лож.