Прекрасний новий світ - Сторінка 30

Мустафа Монд пробував його підвести, але Бернард знай плазував, благаючи помилування. Врешті Головконтр вимушений був подзвонити до свого четвертого секретаря.

— Покличте трьох служників, — розпорядився він, — і відведіть пана Маркса в спальню. Дайте йому добре подихати газифікованою сомою й покладіть до ліжка — хай проспиться.

Четвертий секретар вийшов і повернувся з трьома близнюками-лакеями в зеленій уніформі. Бернарда, який репетував і схлипував, винесли з кабінету.

— Можна подумати, що йому збираються перерізати горло, — сказав Мустафа Монд, коли за Бернардом зачинилися двері. — Якби в нього було хоч трохи розуму, він зрозумів би, що його покарання є, по суті, винагородою. Його висилають на острів. Тобто посилають туди, де він буде серед найцікавіших чоловіків і жінок у світі. Це ті люди, що з якоїсь причини зробилися занадто самосвідомими особами, щоб пристосуватися в нашому суспільстві. Всі ті, кого не задовольняє правовірність, що мають свої власні незалежні думки... Там кожний є індивідуальністю. Я майже заздрю вам, пане Вотсон.

Гельмгольц засміявся:

— А чому ж тоді ви самі не на острові?

— Тому, що я, все-таки, віддав перевагу іншому, — відповів Головконтролер. — Мені запропонували вибрати: або висилка на острів, де я міг би продовжувати займатися чистою наукою, або ввійти до Ради Контролера з перспективою успадкувати в належний час посаду Головного Контролера. Я вибрав останнє й розпрощався з наукою. Вряди-годи я шкодую за цим, — продовжив він, помовчавши. Щастя — господар суворий; слугувати щастю, особливо щастю інших людей, набагато важче, ніж слугувати істині, якщо ти не кондиційований так, щоб сприймати її мовчки. — Він зітхнув, знову замовк, потім продовжив жвавішим голосом. — Але обов'язок є обов'язок. Він важливіший за власні уподобання. Мене приваблює істина. Я люблю науку. Але істина грізна, а наука для суспільства небезпечна. Настільки небезпечна, наскільки була корисною. Наука дала нам найстабільнішу рівновагу в усій історії людства. Китайська стабільність в порівнянні з нами була безнадійно непевною; навіть примітивні матріархати не були стабільніші за нас, і це, повторюю, дякуючи науці. Але ми не можемо дозволити науці занапастити свої власні досягнення. Ось чому ми так суворо обмежуємо розмах наукових досліджень, ось чому я ледве не опинився на острові. Ми не дозволяємо науці займатися чимсь, крім насущних найневідкладніших проблем. Всім іншим дослідам ретельно ставляться перепони. Забавно буває, — продовжував Мустафа після короткої паузи, — читати, що писали в часи Нашого Форда про науковий прогрес. Тоді, мабуть, уявляли, що науці можна розвиватися безконечно, незважаючи ні на що. Знання вважалося за найвище благо, істина — найвищою вартістю, все інше — другорядним і похідним. Правда, погляди починали мінятися навіть тоді. Сам Наш Форд зробив багато чого, щоб пересунути наголос з правди і краси на комфорт і щастя. Масове виробництво вимагало змін. Універсальне щастя може безупинно крутити колеса, істина й краса так не можуть. І, звичайно, коли маси захопили політичну владу, верховенствувати стали щастя й комфорт, а не істина й краса. Але наперекір усьому, необмежені наукові досліди ще дозволялися. Люди ще продовжували говорити про правду й красу, ніби вони найвищі блага. Так було аж до Дев'ятирічної війни. Вона безцеремонно змусила заспівати по-іншому. Яка користь з правди-істини, краси чи знання, коли довкола вибухають бомби з сибіркою. Тоді, після тієї війни, наука була взята під контроль. Люди тоді були готові погодитися навіть на контрольне регулювання своїх апетитів. Все заради спокійного життя. З того часу ми тримаємо науку в шорах. Звичайно, від цього потерпіла істина, але процвітає щастя. Даром нічого не дається. За щастя треба платити. От за нього ви й платите, пане Вотсон, платите тому, що занадто зацікавилися красою. А я був занадто захопився істиною і теж поплатився.

— Але вас усе-таки не послали на острів, — сказав Дикун, що до цього мовчки слухав.

— Саме цим я й заплатив, — посміхнувся Контролер, — вибравши служіння щастю. Не своєму, а інших людей. Добре, що на Землі вистачає островів, — додав він, трохи помовчавши. — Я не знаю, що б ми робили без них. Мабуть, відправили б вас усіх до смертної камери. Між іншим, пане Вотсон, чи подобається вам тропічний клімат? Наприклад, Маркізькі острови чи Самоа? Чи ви б хотіли місце, яке потребує від людини більшого гарту?

Гельмгольц підвівся зі свого пневматичного крісла.

— Я хотів би жити в зовсім поганому кліматі, — відповів він. — Я вірю, що в суворому кліматі краще писатиметься. Наприклад там, де постійно вітри й шторми...

Головконтр схвально кивнув головою.

— Мені подобається ваш характер, пане Вотсон. Справді, дуже подобається. У такій же мірі, в якій я офіційно зобов'язаний вас осуджувати. — Він посміхнувся. — Ну, а як Фолклендські острови?

— Так, влаштують, я думаю, — відповів Гельмгольц. — А тепер, якщо ви не маєте нічого проти, я піду подивлюся, як там бідолаха Бернард.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

— Пожертвували мистецтвом, наукою — заплатили досить високу ціну за своє щастя, — сказав Дикун, коли вони залишилися один на один. — А може, й ще чимось?

— Ну, звичайно, релігією, — відповів Мустафа. — Колись, перед Дев'ятирічною війною, було таке собі поняття, що називалося Богом. Я вже забув, але припускаю, що ви знаєте все про Бога.

— Та... — завагався Дикун. Він хотів би розказати про самоту, про ніч, про бліде плоскогір'я в місячному світлі, про кручі й стрибок в чорну тінь, про смерть. Хотів, але слів не було. Навіть у Шекспіра нема таких слів.

Головконтр тим часом перейшов на другий бік кабінету, відімкнув великий сейф, врізаний у стіну між книжковими полицями. Відкрилися важкі двері.

— Тема ця завжди дуже цікавила мене, — сказав Монд, риючися в темряві сейфа. Витяг нарешті звідти грубий чорний том. — Ну, ось, наприклад, книга, якої ви ніколи не читали.

Дикун взяв простягнену книжку.

— "Свята Біблія. Старий і Новий Заповіт", — голосно прочитав він на титульній сторінці.

— І цієї не читали, — показав маленьку книжечку без палітурок.

— "Наслідування Христові".

— І цієї, — Монд подав третій том.

— "Багатогранність релігійного досвіду. Вільям Джеймс".

— У мене є багато таких, — сказав Мустафа, знову сідаючи на своє місце. — Ціла колекція старих порнографічних книжок. Бог у сейфі, Форд — на полицях, — показав він з усміхом на свою відкриту бібліотеку — на полиці з книжками, стелажі з читальними машинами, сувоями звукового запису.

— Але якщо ви знаєте про Бога, то чому не говорите їм про нього? — обурено запитав Дикун. — Чому не даєте їм цих книжок про Бога?

— З тієї ж причини, з якої не даємо читати й "Отелло": книги старі, вони про Бога, яким його уявляли сотні років тому, не про Бога сучасного.

— Але Бог не міняється.

— Зате міняються люди.

— А яка тут різниця?

— Величезна, — сказав Мустафа Монд. Він знову підвівся й пішов до сейфа. — Жив колись чоловік — кардинал Ньюмен, — пояснив він. — Кардинал! — вигукнув патетично. — Це щось на зразок Архіспівальника.

— Я читав про кардиналів у Шекспіра: "Я, Пандульф, Міланський кардинал..."

— Звичайно, ви читали. Ну, значить, жив чоловік, якого звали кардинал Ньюмен. А! Ось і книжка, — він витяг її з сейфа. — Принагідно візьму ще й цю. Її написав чоловік, якого звали Біран де Мен. Він — філософ. Ви знаєте, що таке філософ?

— Мудрець, якому й не снилося, скільки всякого в небесах і на землі, — відразу відповів Дикун, пригадавши слова Гамлета.

— Саме так. Я ще прочитаю вам уривок про те, що йому снилось. Але спочатку послухайте, що писав цей Архіспівальник. — Він відкрив книжку на сторінці, закладеній папірцем, і почав читати: — "Ми не належимо собі, як не належить нам те, що ми маємо. Ми не творили себе і не можемо бути верховними над собою. Ми не господарі собі. Ми Божа власність. І хіба це не щастя так вважати? Хіба є якесь щастя або втіха в тому, щоб гадати, буцімто ми належимо собі? Так можуть думати люди юні й благополучні. Вони можуть вважати, що можливість робити все по-своєму — ні від кого не залежати — не думати про те, чого не видно, бути звільненими від постійної набридливої залежності, вічної молитви, від вічного зіставлення своїх вчинків з волею іншого — це велике благо. Але з віком вони, в свою чергу, виявлять, що незалежність не для людини, що вона для людей неприродна, придатна лише на якусь годину, а все життя з нею не прожити..." — Мустафа Монд замовк, поклав першу книжку і почав гортати сторінки другої. — Візьмемо, наприклад, із Бірона, — забасив він, продовжуючи: — "Людина старішає, вона відчуває в собі те всепроникне почуття слабості, стомленості, недомагання, яке приходить з віком. І так почуваючись, уявляє, заспокоює себе, що лише трохи прихворіла, притлумлює свої страхи тим, що тяжкий стан, мовляв, зумовлений якоюсь дрібницею, від якої можна легко відкараскатись, а від хвороби зцілитися. Марні сподівання! Хвороба ця — старість — жахлива болячка. Кажуть, що страх перед смертю й тим, що буде після неї, примушує людей похилого віку вдаватися до релігії. Але мій власний досвід переконав мене, що незалежно від таких побоювань чи гадань, релігійність посилюється відповідно до старіння, посилюється в міру того, як пристрасті стихають, а прагнення й почуття менше збуджуються й менше збудливі, розум починає працювати спокійно, розсудливо, його менше баламутять образи, бажання й розваги, якими колись захоплювався. Ось тут і виринає Бог, як із-за хмари; душа наша відчуває, бачить, звертається до джерела всякого світла, звертається природно й неминуче, бо тепер усе, що давало почуттєвому світу життя й чарівність, почало від нас втікати, тепер те позірне існування більше не підтримується враженнями зсередини або ззовні, тепер ми відчуваємо потребу опертися на щось тривале, щось таке, що ніколи не підведе, — на реальність, на абсолютну й вічну правду. Так ми неухильно звертаємося до Бога, бо це релігійне почуття за своєю природою таке чисте, таке чудове для душі, яка пізнає його, що воно компенсує нам усі інші наші втрати". — Мустафа Монд закрив книжку й відкинувся в кріслі. — Серед багатьох речей на землі й на небі цим філософам і не снилося все це (він повів навколо рукою), ми і наш сучасний світ.