Прерії Арктики - Сторінка 16

Схоже, їх здолав страх.

— А раптом бот вмерзне в крижину і дрейфуватиме з нею багато днів поспіль? — говорили вони. — А якщо підніметься вітер? А якщо ми не зможемо повернутися на берег?

Ми піднялись на пагорб із Преблом і огляділись: побачили, що крижина всього півмилі завширшки, доволі пухка та з безліччю промивин.

— Пребле, невже ми не зможемо пробитися крізь крижину? — запитав я. — Пройдемо крізь промивину з жердинами.

— Звичайно, зможемо, — відповів він.

Я спустився з пагорба й побачив, що мої матроси розбивають табір "днів на два", на той час крижина, гляди, й стане або віддрейфує подалі.

— Ось що: негайно сідайте в бот, — наказав я. — Ми легко пройдемо крізь крижину.

Вони тужно мовчали та розводили вогонь, щоб приготувати п'яту за цей день трапезу.

— Уїзо, ставай до керма та командуй своїми людьми.

Старий Уїзо помітно хвилювався. Він хотів виконати наказ, але боявся йти проти всіх. І тут я згадав, як Джон Макдональд припинив бунт на річці.

— Сідайте в бот, — сказав я Преблу й Біллі, — ходи до нас, Уїзо!

Ми вчотирьох сіли в бот, де були всі запаси, і відштовхнулися від берега. Скільки часу треба було команді, щоб отямитися, сказати складно, хто каже дві, а хто — одинадцять секунд. Матроси наввипередки бігли за ботом і один за одним стрибали на борт.

Промивини розширювали вігвамними жердинами — Біллі з Преблом пробивали шлях ботові, стоячи на носі, ми з Фрісеєм працювали на кормі. За півгодини ми пробилися крізь крижину та вийшли у відкрите озеро.

Коли ми причалили до берега для першої вечері, повз нас пробігла пухнаста грудочка на двох рожевих лапках — сірничках, і відразу стривожена матуся-уліт кинулася рятувати маля. "Відважний" Больє відразу схопив ціпок, щоб прибити пташеня.

— Не смій!!! — крикнув я тоном владики неба, землі, морів і всіх тварин, які на них живуть, але не встиг би вберегти пухнасту грудочку від лиха, якби маля не зникло у воді. Пташеня зринуло за два кроки від нас і попливло, по черзі показуючи хвостик то нам, то озеру. Я не знав раніше, що уліти вміють пірнати.

Десь о восьмій вечора ми почали видивлятися місце для ночівлі й шостої за рахунком трапези. Але тут острови — єдиний порятунок від покинутих собак — були голі, а береги або скелясті, стрімчасті, або безлісі, і ми продовжили свій шлях.

Зробили зо дві невдалі спроби вибратися на берег, аж поки індіанці не згадали, що всього за милю звідси тече Індіанська Гірська ріка (Дер-шет-тессі), а там поруч — село їхніх друзів. Мене тішила можливість пропливти хоч одну зайву милю. Потім команда дружно схопила рушниці та заходилася пуляти в повітря, щоб у селі дізналися про наше прибуття. Незабаром побачили ми й селище. Стрілянина тривала, на неї відповідали з села. Індіанці дуже злиденні, а кожен патрон коштує п'ять-шість центів, так що вся ця вистава обійшлася їм приблизно у два долари. Підпливаючи до берега, ми побачили, що все населення висипало нам назустріч. Раптом мої веслярі зашепотіли: "Дивіться, білі!"

Ними виявилися знайомий мені американець зі Сміт-Лендінга, якому я розрізував нарив на руці, та його супутник-англієць; обоє вели тут розвідку на мідь і золото.

— У мене все гаразд, — сказав американець, простягаючи руку з моєю міткою, і ми обмінялися дружнім рукостисканням.

На березі багато індіанців пропонували м'ясо в обмін на тютюн. Схоже, вони страждають тютюноманією. За "тзел-тві" вони готові дати будь-яку ціну. Без їжі індіанці можуть прожити довго, без тютюну життя для них стає нестерпним. Вони запропонували нам весь свій продовольчий запас — сушене м'ясо двох оленів карибу — чудовий поживний концентрат за півфунта поганого смердючого тютюну.

За два тижні, запевняли вони, у горах буде багато оленів. На жаль! Їхнє пророкування не справдилося.

Провідником в американця був Сузі Кінг Больє — він добре знав місцевість і дав нам важливі настанови. За його словами, цього року самки карибу, як завжди, пішли на північ, а самці не подалися за ними вслід — зима затяглася, і вони вирішили не залишати рідні місця; на озері Артиллері їх сила-силенна.

Больє довідався, що я лікар і негайно розповів про свою недугу. У нього "ломило", що саме, він не знав напевно, та ломило нестерпно, і провідник просив заспокійливого засобу проти болю, хоча, вочевидь, жадав отримати щось підбадьорливе, міцне.

Наступного ранку ми полишили селище о сьомій після звичайної болісної сцени — команда бурчала, що я піднімаю людей серед ночі, що було цілковитим абсурдом, бо ніч давно скінчилася.

За день ми пройшли повз водоспад біля устя річки Хор-Фрост-Рівер. Індіанці називають її Деза-К'я. Якщо це і є водоспад, названий Беком Беверлі-Фолл, то ілюстратор його книги не мав ні найменшого уявлення про цей водоспад.

Удень 27 липня, на дванадцятий день по тому, як ми вирушили в "три-чотириденне" плавання з Форт-Резольюшен, ця болісна подорож, яка здавалася нескінченною, нарешті завершилась, і ми з почуттям величезної полегкості причалили до берега.

ЗАГНАНА РИСЬ

Рись мовою індіанців — "чисей". Один із найцікавіших епізодів плавання озером відбувся вранці 27 липня.

Ми були за півмилі від Чарлстон-Харбор, коли один із індіанців крикнув:

— Чисей!

І вказав на південний берег озера. Там, на голому мисі за чверть милі від нас, блукала велика рись. Зрозуміло, моя команда покидала весла та схопилася за рушниці; от-от мала повторитися знайома сцена.

— Не стріляти! — наказав я. — Цією займатимусь я сам.

Із двома найнадійнішими помічниками — Біллі та Преблом — я сів у пірогу. Ми були озброєні ціпком, дробовиком і фотокамерою.

Пристали до берега та виявили, що рись зникла. Ми обнишпорили лісочок, який прилягав до мису, але й там її не виявилося. Стало зрозуміло, що вона сховалася десь на мисі. Тоді Біллі пішов правим берегом, Пребл — лівим, а я — найкоротшим шляхом до мису.

Рись як у воду впала.

Мис був безлісим, якщо не враховувати єдиної ділянки, порослої карликовою ялиною, завдовжки двадцять футів і три-чотири фути заввишки. Проте ялинник був таким густим, що пробратися всередину здавалося неможливим. І все-таки я поповз по-пластунськи під нижніми гілками.

Не здолав і шести футів, як почув гарчання звіра та мимоволі сахнувся — прямо переді мною припала до землі та злобливо блискала очима рись.

Вона підвелася, і мене вразило те, що я побачив під нею іншу рись, частково з'їдену. Я не міг фотографувати звіра в заростях і тому тицьнув її ціпком. Вона загарчала, вдарила ціпок лапою, раптом вискочила із заростей та стрибками помчала до лісу. Поки вона мчала відкритим простором, я встиг зробити один знімок. Раніше мені доводилося чути, що гарний бігун може обігнати рись, і ось тепер я на власні очі побачив це диво.

Пребл був спринтером, і не встигла рись проскочити двісті ярдів, які відокремлювали її від лісу, Пребл уже наздогнав утікачку й тепер разом із Біллі заганяв дику фотомодель у мою фотостудію. Рись намагалась кинутися вбік, але всі її маневри були вчасно розгадані; загнана на самий край мису, вона виявилася між глибоким озером і ворогами. У неспроможній люті звір пирхав, смикаючи з боку на бік коротким хвостом, присідав, начебто от-от стрибне на нас. Із двадцяти п'яти кроків я зробив другий знімок. Рись розпалилася не на жарт, але я добре знав її звички, знав і людей, що страхували мене.

Відійшовши вбік, я перезарядив апарат і сказав;

— Пребле, я хочу підійти ближче та зняти рись крупним планом. Якщо вона кинеться на мене, вся надія на твій дробовик, інакше — пропадай моя краса!

Пребл із властивим йому красномовством відгукнувся:

— Давай!

І тоді я повільно пішов до звіра, доведеного до розпачу. Очі в нього блискали зеленим вогнем, вуха були щільно притиснуті до голови, короткий хвіст смикався, по мірі того, як я наближався, гарчання переходило в хрипке шипіння. Між нами було всього п'ятнадцять футів, і звір присів, готуючись до стрибка. Я натис кнопку й зробив третій знімок.

І тут мене здолав біс марнославства та змусив піти на ризик. Загнана рись була голодна й нерозсудлива, могла кинутись, але я був упевнений, що живою їй до мене не добратися — я добре знав Пребла, і це додавало мені мужності.

— Потрібен ще крупніший план! — гукнув я. — Ти готовий?

— Угу.

Я пригнувся, підійшов до звіра ближче та з дванадцяти футів зробив четвертий знімок. З незрозумілих причин рись уже не здавалася такою злобливою, як раніше.

— Вона ще не повністю заповнює кадр. Спробую знову, — сказав я.

Далі я повз на колінах, вичікуючи моменту, коли рись заповнить кадр. Я глянув на звіра та прикинув, що нас розділяє вісім футів, спіймав її у фокус і клацнув. О диво! Рись перестала люто гарчати, вона дивилася на мене з виразом нудьги!

Пребл помітив, що я скінчив свою справу, та запитав:

— І куди ми цю рись відправимо? У музей?

— У жодному разі, — заперечив я. — Вона добре нам стала в пригоді. Відпустіть її з миром, нехай собі гуляє лісом.

Ми відійшли в сторонку. Рись скористалася з нагоди та помчала до лісу. Наостанок я зняв її на бігу. Це був шостий знімок. Наскільки мені відомо, вона й донині жива та здорова.

ПРОЩАННЯ З КОМАНДОЮ

Спочатку ми, як водиться, приготували їжу, потім я пояснив команді, що потрібно перенести весь вантаж до першого озера через волок завдовжки три з чвертю милі. Вони відразу здійняли галас, але я до цього звик. Із галасу починався кожен ранок, коли я брався їх будити, суперечки виникали по двічі на день то з одного приводу, то з іншого. Злобливе обличчя Больє яскравіше за будь-які слова свідчило про те, що він уже встиг побазікати з тими, хто перемивав кості керівника.

— Я найняв вас матросами на бот і для перенесення вантажу через волок, — нагадав я. Беріться до роботи негайно.

Вони почали свій перехід через волок із дуже важкою поклажею. Це зайняло чотири години, потім усі пообідали та почали ладнати нічліг.

Вранці побурчали та перенесли човен і решту вантажу. Настав час прощання.

У всіх сварках і суперечках старий Уїзо залишався вірним мені. Фрісей був неговіркий навіть, швидше, мовчазний, — але працював добре й ніколи не сумував. Уїзо був старий і кволий, а Фрісей — молодий і дужий, він більше підходив для майбутньої експедиції. Я вирішив, що є сенс дати старому відступного, щоб відмовився від участі в експедиції на користь Фрісея.