Прерії Арктики - Сторінка 21

Корозійна активність живого покриву настільки ж різноманітна, як і його колірна гама.

Інші рослини століттями працюють над вдосконаленням своєї природи. Вони кришать граніт і створюють шар ґрунту навколо кожної гори.

Мороз теж робить свій внесок у спільну справу розколює гранітні брили. Сліди його діяльності — повсюдно. Це купи каміння, рештки валунів, які тріснули від холоду. Отже, лишайники, мохи й мороз працюють разом, спільно розмелюючи гранітні брили на пісок.

Значна частина роздробленого каменю зноситься дощами в озера й інші водойми. Згодом вода проточує собі вихід і просочується, йде під землю, залишаючи мул. Клімат зм'якшується, вітер з півдня приносить насіння трав і незабаром замулене дно колишнього озера заростає соковитими травами, перетворюючись на луку.

А рослини піднімаються вже схилами гір, і кожен крихітний клаптик землі захоплюється новим поселенцем доти, доки всі невисокі пагорби не заростають до самої верхівки, залежно від того, який там ґрунт. Де не можуть прижитися інші рослини, утримують свої позиції лишайники-першопрохідці. Тепер у тутешньому ландшафті рідко побачиш первинні кольори каменю. Навіть скелі на берегах озера Ейлмер розквітли живими фресками лишайників, які полум'яніють і переливаються пурпуром та вохрою, сріблом і золотом.

Що вражає в цих дітях Крайньої Півночі — то це величина квітки й плоду порівняно з самою рослиною. Ягоди журавлини й морошки важать більше, ніж стебло з листям!

Тут і на думку не спаде назвати трави бур'янами, як часом кажуть про буйне різнотрав'я на півдні. Тут удосталь ніжних польових квітів, вони ростуть близько до землі й квітки рослин одного виду утворюють цілі клумби.

Сенсацією Паризької виставки 1899 року стали ювелірні вироби фірми "Лалік". Отож, тут колірна гама "Лалік", оновлюючись, змінюється щотижня короткого літа, і жоден клаптик землі величезного краю на доброму мільйоні квадратних миль не обділений красою.

Маленькі завзяті садівники готові негайно заволодіти будь-якою найменшою тріщинкою в скелі та заповнюють її квітами, немовби кожен дюйм землі дорогоцінний. Природа підносить наочний урок, який садівники-люди лише починають розуміти — маса квітів справляє неабияке враження.

Я стояв на пагорбі, переді мною простягалася широка смуга темного золота — сяюча вохра трави, що вже засихала, з чималими червоними килимками чудової альпійської мучниці — такими червоними, що поруч із ними здався б блідим найчервоніший клен. Біля озера Ейлмер не росте гірський верес, але схили пагорбів забарвлюють у пурпур інші рослини сімейства верескових, чиє листя майже настільки ж насичене пурпуровими кольорами, як і духмяні плоди.

На цьому пурпурному тлі плямами або цілими грядами вирізняються білосніжні квітки багнецю, золотяться та зеленіють луки в обрамленні бузкових скель. Величезні простори забарвилися блідо-зеленими й бузковими барвами оленячого моху.

Під ногами увесь час або соковита розкішна трава чи лугові квіти. Тут рідко побачиш клаптик землі, не вбраний у квіти, не сповнений життя, яке торжествує, проте цей край називається Баррен-Граундз, Марною пустелею Півночі.

А кольори безпомилково вказують на те, що життя на Півночі проявляється й у більш високоорганізованих формах. Околиці озера Ейлмер — батьківщина лебедів і диких гусей, багатьох видів качок, пуночок, лапландських подорожників і куріпок. Із пронизливо-блакитних озер долинають стогони чайок і зойки гагар, які наводять жах. На кожному сонячному схилі гори — колонії лемінгів, полівок, ховрашків; для тундрових вовків і росомах це земля достатку. З високої гори я бачив, як то тут, то там з'являлися невеликими стадами карибу.

Це були та земля, ті живі істоти, яких я так прагнув побачити. Це була моя Далека Північ — здійснена Мрія, Мрія багатьох довгих літ. Який він прекрасний зараз, як відрізняється від того, яким я його собі уявляв! Дійсність виявилася нескінченно багатограннішою і кращою за найяскравіші мрії, навіяні оповідями інших людей.

ДОДОМУ

На пагорбі ми розділилися на дві групи. Біллі та Пребл подалися на північ, а ми з Уїзо — на схід із одною-єдиною метою — знайти стадо вівцебиків; вони водилися в цих краях.

Що далі ми йшли, то більше дивувалися — низькоросла верба, яка стирчала прутиками на озері Ейлмер, за шість миль на північ від озера сформувала зарості в людський зріст, а стовбури дерев досягали трьох дюймів у діаметрі. Пояснювалося це й нижчою висотою над рівнем моря, і віддаленістю від широкого холодного озера, яке, поза сумнівом, знижувало середню літню температуру — там і в липні плавав лід.

Пребл із Біллі повернулися в табір ще пізніше. Вони побували на озері Айсі, Крижаному. Назва свідчить сама за себе: річку до самого устя ще й досі сковувала крига. Свіжих слідів вівцебика вони теж не знайшли, зате біля самого табору бачили тундрового вовка, і той втікав. О шостій вечора почав накрапати дощ, уночі розгулялася негода, вранці дощ лив як із цебра. До пів на десяту ніхто й носа з намету не вистромив. Але голод витяг Біллі з теплої постелі. Він приготував усім сніданок.

Незабаром я почув його крик:

— Містере Сетоне, великий вовк у таборі!

— Тягни його сюди! — сказав я.

Почувся постріл, другий, і з'явилися Біллі, який волік за собою величезного тундрового вовка — опудало звіра нині виставлено в Американському музеї.

Цілий день і наступну ніч бушувала буря. Навіть череди карибу не могли виманити нас із наметів. Вранці розпогодилось, але ще й досі було надто вітряно, і ми не зважилися вирушити в дорогу.

Того дня ми переконалися в сміливості, силі та надійності Біллі, так само як у цінності сухого палива. В останньому рейді він виявив неглибоку печеру в скелі, завалену сухим верболозом за кілька миль від табору. І ось, у таку негоду Біллі з власної волі подався в печеру та повернувся за п'ять із половиною годин із важкезною в'язкою хмизу. Шістнадцять миль пішки заради в'язки хмизу! Але, блаженствуючи біля рятівного багаття, ми зрозуміли, що справа була того варта.

Увечері всі вчотирьох ми стали свідками трагічної загибелі лапландського подорожника. Рятуючись від переслідування лютого поморника, він, на нещастя, полетів над озером. Дарма бідолаха метався вгору, вниз, із боку в бік. Поморник був швидший. Підлетіла подруга поморника, але допомога не знадобилася — пірат каменем упав на свою жертву та поволок її в затишну місцинку.

24 серпня 1907 року о пів на восьму ранку ми відпливли із затоки Сендхіл у зворотний шлях — додому.

В Уолф-Ден-Пойнт бачили велике старе вовче лігвисько в скелях і багато прикмет тамтешньої зимівлі вівцебиків. Того дня ми пропливли сорок миль і зупинилися на Сендхіл — острівці біля вузької протоки, що з'єднувала озера Ейлмер і Клінтон-Колден. Сильний вітер затримав нас у цьому таборі до 28 серпня.

Цей острів вподобали для переходу олені. Біллі та Уїзо, не здогадуючись про це, поставили намет просто на їхньому шляху. Вранці, оглядаючи місцевість із вершини гори, я побачив трьох карибу. Вони перепливли річку та прямували в мій бік. Біллі та Уїзо прилягли подрімати по обіді, а я подумав, чи не пожартувати, чи не пустити на них переляканих оленів? І я сховався за валуном. Карибу йшли звичною стежкою. Як тільки вони порівнялися зі мною, я з диким лементом вискочив із-за валуна. Але трапилося непередбачене. Керуючись одвічною мудрістю карибу — "сумніваєшся — стрибай у воду", тварини не ввірвалися з переляку в намет моїх приятелів, а трьома стрибками здолали спуск і кинулись у воду. Після цього спокійно пропливли чверть милі до іншого берега.

Острів Сендхіл — благословенне місце для дрібних ссавців. Саме на цьому острові Пребл добув наш перший екземпляр білого лемінга. Дрібні ссавці почуваються на великих островах краще, ніж на материку, — умови життя ті самі, але вода відгороджує їх від хижаків.

Великий острів посеред озера Клінтон-Колден вподобали довгохвості ховрашки.[20] Ми виявили цілі колонії хвостатих звірят.

29 і 30 серпня ми гребли без втоми, обстежуючи озеро. На ніч зупинилися біля порогів біля виходу з озера Клінтон-Колден. І наступного дня пройшли пороги озера Касба. Пребл уже приготувався тягти вантажі берегом, але, про всяк випадок, запитав Уїзо:

— Пройдемо пороги?

Уїзо причалив до берега, примружився, оглянув пороги з підвищення та буркнув:

— Угу.

Пребл повернувся та повідомив:

— Ну, вже якщо Уїзо говорить, що можна пройти пороги, виходить, можна. Залишається сподіватися на індіанську розсудливість. Білий ризикує, індіанець — ні; він краще знайде обхідний шлях.

І ми благополучно минули пороги.

Запаси продовольства що не день зменшувалися, і наш красень-човен плив дедалі швидше. У спокійну погоду ми проходили по 30–40 миль.

30 серпня пропливли останні 6 миль за годину та шість із половиною хвилин.

2 вересня, незважаючи на зустрічний вітер, пройшли 36 миль за вісім з половиною годин і ввечері вже ковзали по спокійній гладіні озера Артиллері серед численних мальовничих острівців, поки не причалили до місця нашої останньої стоянки біля Останніх лісів.

ПЕРШІ ЛІСИ

Вранці нас розбудила ніжна, солодкозвучна пісня дрозда, який виспівував "чир-ап, чи-ри-лі", як де-небудь в Онтаріо чи в Коннектикуті. Схованка була цілісінька й ми прикрасили свій стіл різносолами. Удосталь харчів, удосталь палива — про що мріяти? Але на цьому благовоління фортуни не скінчилося. Стояла чудова, дивовижна погода, дивовижні, просто-таки літні, деньки. Комарі зникли, і ми сховали непотрібні накомарники. Скрізь було безліч тварин. Блискуча гладінь озера з білосніжними гагарами немовби втілювала індіанську мрію про мисливські угіддя в раю. Це були найбільш мирні, найщасливіші дні нашої подорожі, і ми цілий тиждень відпочивали в лісі, черпаючи радість із усього, що нас оточувало.

Наступного ранку я надовго пішов до знайомих пагорбів. Кістяки тварин, убитих нами раніше, були об'їдені дочиста, мабуть, чайками та воронами, оскільки всі кістки й навіть сухожилля залишилися цілими.

Виявилося там і безліч свіжих слідів карибу-одинаків, але великі стада, зважаючи на все, тут не проходили. Уїзо на моє прохання навідався в індіанське село за дві милі на південь від табору. Він повернувся зі звісткою, що село покинуте — всі пішли за оленями в ліси на південь від озера.