Прерія

Джеймс Фенімор Купер

ПРЕРІЯ

Роман

Переклад з англійської ЄВГЕНА КРИЖЕВИЧА

ВСТУП

Чимало хитромудрих теорій намагалися пояснити геологічну будову тієї частини Сполучених Штатів, що лежить між Аллеганськими і Скелястими горами. По суті весь цей неосяжний край — рівнина: на відстані близько тисячі п'ятисот миль зі сходу на захід і шестисот миль з півночі на південь навряд чи трапиться бодай одне підвищення, яке можна було б назвати горою. Навіть горби тут трапляються рідко, хоча здебільшого ця місцевість, як змальовано на перших сторінках нашої книжки, більш-менш "хвиляста".

Є вагомі підстави вважати, що вся територія, до якої входять тепер штати Огайо, Іллінойс, Індіана, Мічіган і значна частина країни на захід від Міссісіпі, колись була під водою. Грунт у цих штатах наносний, а вигляд і розташування поодиноких кам'яних брил не дозволяють легко відкинути думку, що їх принесено сюди плавучою кригою. Згідно з цією теорією, Великі озера були глибокими ямами на дні просторого прісноводного моря, такими глибокими, що їх не зміг осушити катаклізм, який оголив морське дно.

Слід пам'ятати, що французи, коли володіли Канадою і Луїзіаною, претендували і на весь цей край. Їхні мисливці та військові авангарди першими зав'язали зносини з тубільцями, і найдавніші описи цих просторів, які ми маємо, залишили французькі місіонери. Не дивно, що в цій частині Америки можна почути багато французьких слів, а чимало французьких географічних назв лишилося понині. Коли перші шукачі пригод, що проникли в цю дику місцевість, відкрили в самому серці пущі безмежні рівнини, вкриті багатою зеленню і рясними травами, вони, природно, назвали їх луками. Коли на зміну французам прийшли англійці й побачили місцевість, не схожу ні на що в Європі й уже названу словом, яке їхньою рідною мовою не означало нічого, вони залишили цим природним "лукам" їхню узвичаєну назву. Таким чином слово "прерія" ввійшло в англійську мову.

В Америці є два види прерій. Ті, що лежать на схід від Міссісіпі, порівняно невеликі, надзвичайно родючі й завжди оточені лісами. Їх легко обробляти, й тому їх швидко заселили. Таких земель багато в Огайо, Мічігані, Іллінойсі, Індіані. Тут дається взнаки нестача лісу й води — серйозне лихо, поки людина не прикладе свого вміння, щоб виправити похибки природи. Та оскільки ця місцевість, кажуть, багата на кам'яне вугілля і скрізь можна викопати колодязі, заповзятливі переселенці помалу долають усі труднощі.

Луки другого виду лежать на захід від Міссісіпі, за кількасот миль од ріки, і називаються Великими преріями. У Старому Світі їх можна порівняти хіба що з татарськими степами — це неосяжні простори, де за браком двох вищезгаданих життєво важливих умов численне населення не може прогодуватись. Річок, правда, чимало, але майже немає ручаїв і джерелець, які дуже поліпшують родючість грунту.

Як і коли утворились Великі прерії — одна з найвеличніших таємниць природи. Грунти Сполучених Штатів, Канади й Мексіки надзвичайно родючі. Важко знайти у світі інші подібні обшири, де було б так мало непридатних земель, як у заселеній частині Сполучених Штатів. Більшість гірських схилів також можна обробляти, і навіть прерії у цьому районі мають родючі наносні грунти.

Це ж саме можна сказати і про землі між Скелястими горами й Тихим океаном. Тут широкою смугою простяглась напівпустеля — місце нашої оповіді, — і ця напівпустеля заважала американцям просуватися далі на захід.

Великі прерії стали останнім притулком червоношкірих. Решткам могікан, делаварів, кріків, чокто і черокі судилося доживати віку на цих безмежних рівнинах. Загальна кількість індіанців у Сполучених Штатах, за різними підрахунками, складає від ста до трьохсот тисяч душ. Більшість індіанців живе у західних районах Міссісіпі. На час нашої оповіді між ними точилися запеклі війни, і чвари між племенами переходили з покоління в покоління. Республіканські власті багато зробили для замирення цього дикого краю, і нині можна безпечно подорожувати там, де двадцять п'ять років тому цивілізована людина не насмілювалася з'являтись без зброї.

Великі прерії набули широкої слави після подій, що недавно відбулись, і ми тепер читаємо про них так, як півстоліття тому жадібно читали оповіді переселенців до Огайо та Луїзіани. Принагідно завважимо, як знамення часу, що вже ведеться ділова розмова про те, де саме прокласти залізницю у цих просторах, і цей проект уже не здається людям химерою.

Ця книга завершує оповідь про Шкіряну Панчоху. Постарілий, він уже не звіробій, і не воїн, а трапер, тобто звіролов, яких чимало на Великому Заході. Стукіт сокири вигнав його з коханих лісів, і він, безнадійно скорившись долі, шукає притулку на голій рівнині, що розляглася аж до Скелястих гір. Тут минають останні роки його життя, і тут він помирав, як жив, філософом-самітником, що мав лише трохи вад, не відав пороків і був чесним та щирим, немов сама природа.

Париж, червень 1832 р.

РОЗДІЛ І

Скажи, пастуше: тут притулок дати

Із співчуття а чи за злото — можуть?

Веди туди нас, де є дах і їжа…

Шекспір. Як вам це подобається

Свого часу чимало говорилося й писалося з приводу того, чи варто приєднувати безкраї простори Луїзіани до володінь Сполучених Штатів, і так уже величезних, але тільки наполовину заселених. Коли ж запал суперечок трохи схолов, а міркування окремих угруповань поступилися місцем поглядам ширшим, мудрість цього кроку дістала загальне визнання. Незабаром навіть найобмеженіші люди зрозуміли, що коли природа пустелею заступила нашому народові шлях на захід, то цією купівлею ми здобули смугу родючих земель, які у вирі подій могли дістатися іншому народу з наших суперників. Вона зробила нас одноосібними володарями виходу до внутрішніх територій і поставила під наш контроль численні племена дикунів, які жили вздовж наших кордонів. Вона залагодила суперечки й додала народові певності, відкрила тисячу доріг для внутрішньої торгівлі й забезпечила вихід до Тихого океану. До того ж, якщо коли-небудь виникне необхідність мирного розподілу нашої величезної держави, то завдяки цьому заходові нам дістанеться сусіда, що має спільну з нами мову, релігію, однакові адміністративні установи і, будемо сподіватися, таке саме розуміння справедливості в політиці.

Хоч купівля відбулася 1803 року[1], лише наступної весни обачливий іспанський губернатор, намісник свого європейського повелителя, визнав права нових власників і дозволив їм в'їхати до провінції. Проте, ледве були завершені всі формальності й визнано нову владу, юрби нетерплячих шукачів удачі, яких завжди вистачало на кордонах американського суспільства, посунули в лісові нетрі на правому березі Міссісіпі з тією самою безтурботною відвагою, що колись наснажувала їх у важких мандрах від узбережжя Атлантичного океану до східних берегів Батька Річок[2].

Минуло чимало часу, поки заможні колоністи південної провінції змішалися з новими співвітчизниками; зате нечисленних жителів північних районів одразу ж захопив бурхливий вир переселенців зі сходу. Ця навала була трохи вщухла після перших успіхів, але тепер спалахнула з новою силою. Забулися тяжка праця, небезпеки тієї пори, коли ці безкраї недосліджені землі з усіма їхніми уявними і справжніми багатствами відкрилися перед заповзятливістю людей. Наслідки були саме такі, яких слід сподіватися, коли перед народом, випробуваним у пошуках і вихованим у злигоднях, постає така спокуслива перспектива.

Тисячі людей старшого віку із штатів, що тоді називалися Новими[3] зреклися радощів супокою, здобутого нелегким трудом, і на чолі валок своїх нащадків, які народились і змужніли в лісах Огайо та Кентуккі, рушали в глиб цього краю у пошуках того, що можна було б, не вдаючись до поезії, назвати природною та ближчою по духу атмосферою.

Серед них був і один знаний, відважний лісовик, першовідкривач кентуккійської пущі. Цей заповзятливий і поважний патріарх переселявся востаннє, полишивши між собою і безліччю людей, яких привабили його успіхи, "безконечну ріку". Він шукав нових утіх, бо звичні радощі втратили в його очах будь-яку приємність через узаконені формальності людських взаємин[4].

На такі пригоди люди йдуть, як правило, або за звичкою, або ж піддавшися спокусливим мріям. Декотрі, наснажені примарною надією та підбурювані жагою раптового збагачення, шукали на цілинних землях дорогоцінних металів. Але здебільшого пришельці оселялися на берегах річок і задовольнялися багатими врожаями, якими родючий грунт у річкових долинах винагороджував навіть не дуже ретельну працю.

Так з казковою швидкістю виникли нові поселення, і чимало з тих, хто був свідком приєднання цієї пустки, дожили до часів, коли вона стала густозаселеним штатом і рівноправним членом національного союзу.

Події та епізоди нашої оповіді відбувалися в той час, коли тільки робилися перші спроби, що дали такі успішні й швидкі наслідки.

Урожай першого нашого року на нових землях уже давно зібрали і в'яле листя на поодиноких деревах набирало осінніх барв і відтінків, коли з пересохлого річища вибралася валка фургонів і посунула далі пагористою рівниною, або, як тут казали, "хвилястою прерією". Фургони, навантажені хатнім начинням і сільськогосподарським знаряддям, кілька овець і корів, що пленталися позаду, обшарпана одіж та байдужий вигляд чоловіків, які дибали біля млявих запрягів, — усе це виказувало переселенців, що подалися на Захід у пошуках Ельдорадо.

Тільки, всупереч звичаям колоністів, ці люди полишили родючі землі і способами, відомими лише таким шукачам пригод, дісталися через балки та бурхливі потоки, через болота й сухі степи сюди — в краї, що лежать далеко за межами людських поселень. Перед ними простиралася та неосяжна одноманітна рівнина, яка тягнеться аж до підніжжя Скелястих гір, і чимало довгих, стомливих миль пролягло між ними й пінними водами бистрого Платту.

Поява людей в цій похмурій, дикій місцевості була ще несподіванішою, коли взяти до уваги те, що тутешні умови навряд чи спокусили б пожадливого торговця, і ще менше могли виправдати надії простого переселенця-фермера.

Рослинність прерії була вбога, а земля — тверда й непіддатлива, і по ній легко, наче по битому шляху, котилися колеса; копита волів та коней ніде не лишали сліду, хіба примнуть жорстку пожухлу траву, — її тварини коли-не-коли знехотя пощипували, бо навіть голод не надавав смаку такому непривабливому корму.

Хоч би куди ці сміливці верстали путь, хоч би яка таємна була причина їхньої появи у цих віддалених і небезпечних краях, вони не виказували стурбованості, непевності чи тривоги.