Прерія - Сторінка 4

Двоє чи троє юнаків повторили: "Біля моря!" А господиня, загалом не вельми гостинна, навіть спробувала, хай і незграбно, бути чемною з гостем, ніби з поваги до його далеких мандрів. Переселенець довго мовчав, щось, очевидно, обмірковуючи, й водночас жуючи, а перегодом повів далі:

— Кажуть, далеченько від західних річок до берегів великого моря.

— Авжеж, дорога нелегка, і набачився я всякого, та й лиха натерпівся.

— Нелегко пройти такий шлях!

— Сімдесят п'ять літ ішов я цією дорогою, а не буде й ста миль на всьому шляху від Гудзону, де б я не їв дичини, яку сам підстрелив. Але це вже марна похвальба. Яка користь з минувшини, хай і молодецької, коли вік твій кінчається?

— Якось я зустрів чоловіка, що плавав по тому Гудзонові, — неголосно проказав старший син, ніби сумніваючись у своїх знаннях і вважаючи за доцільне надати невпевненості своєму голосу в присутності такого бувальця. — Так от, він каже, що це добряча річка і глибока — баржа може пройти по ній від верхів'я до гирла.

— Гудзон широкий і глибокий, а на його берегах виростає чимало гарних міст, — відповів трапер. — Але він лише потічок, як порівняти його з безконечною рікою!

— Хіба це ріка, коли її можна об'їхати? — вигукнув недобрий супутник переселенця. — Справжню ріку перепливають, а не кружляють навколо неї, наче навколо ведмедя під час великих ловів![6]

— А на захід ти далеко забирався? — знов урвав його переселенець, ніби не бажаючи, щоб його брутальний приятель брав участь у розмові. — А то натрапив я тут на саму голу рівнину, що й кінця їй не видно.

— Тут можна їхати кілька тижнів, а перед очима буде те саме. Я часто думаю, що господь простелив цю безплідну прерію за Штатами, аби застерегти людей, до чого може довести землю їхнє безумство! Так, ви мандруватимете кілька тижнів, а то й місяців по цих голих степах і не побачите жодної оселі, жодного притулку для людини чи худоби. Навіть дикому звірові доводиться пробігти хтозна-скільки миль, перш ніж він знайде собі лігво. І все ж, коли вітер віє зі сходу, мені часто вчуваються гупання сокири і гуркіт дерев, що падають на землю.

Старий говорив з тією поважністю й гідністю, що їх похилий вік надає словам, навіть коли в них немає глибокого почуття. Слухали його з величезною увагою, у мертвому мовчанні. Старий мусив сам продовжити розмову, і він запитав, ніби між іншим, як це властиво жителям пограниччя:

— Либонь, нелегко було тобі подолати стільки річок і так заглибитися в прерію на кінських запрягах та з цілою чередою худоби?

— Я весь час тримався лівого берега Великої ріки, — відповів переселенець. — Але, побачивши, що вона надто береться на північ, ми перепливли її на плотах, і то без значних втрат: жінці не доведеться стригти двох чи трьох овечок, а дівчата доять на одну корову менше. Відтоді ми не журимось — майже щодня переправляємось через річку.

— Ти, мабуть, пробиратимешся далі на захід, поки знайдеш годящу для поселення землю?

— Поки надумаю зупинитися чи повернути назад, — грубувато відповів переселенець і підвівся, цим несподіваним рухом поклавши край розмові.

Трапер учинив так само, підвелася й решта переселенців і, байдуже про гостя, всі почали лаштуватися на ночівлю. З верхівок дерев, із грубих домотканих ковдр та бізонячих шкур вони ще до вечері встигли спорудити невеличкі навіси чи то курені, розраховані на тимчасовий притулок. Під них незабаром позаповзали діти з матір'ю і тут-таки поснули. А чоловіки, перш ніж лягати спати, мали ще роботу: добудувати огорожу навколо табору, ретельно загасити багаття, ще підкинути корму худобі й виставити нічну варту для охорони поснулих.

Огорожу докінчили, заклавши стовбурами проміжки між фургонів. Те саме зробили вздовж усієї вільної ділянки, що лишилася між фургоном і гайочком, серед якого поселенці, висловлюючись мовою військових, влаштували свій бівуак; тепер з трьох боків місцину захищало щось на кшталт рогаток. На цій тісній галяві зібралися (за винятком того, що було в наметі) всі люди і худоба; стомлені тварини раділи відпочинку й не завдавали клопоту своїм господарям, не набагато розумнішим від них. Двоє юнаків узяли свої рушниці. Змінивши насамперед запал, а тоді перевіривши кремінь, вони розійшлися — один у правий кінець, а другий в лівий — і там зайняли свої пости у затінку дерев, улаштувавшись так, щоб добре було видно підступи до табору з боку прерії.

Трапер, відмовившись переночувати разом із ватажком на солом'яній підстилці, почекав, поки всі повлягалися, а тоді, не прощаючись, повільно пішов собі.

Ніч тільки починалася. Бліде, тремтливе й непевне світло молодика вигравало на безконечних "хвилях" прерії, кидаючи яскраві відблиски на горби, а в улоговинах між ними лишаючи густу пітьму.

Звиклий до такої відлюдної глушини, старий, покинувши табір, самотньо рушив у пустку, наче відважний корабель, що відпливає з гавані борознити бездоріжний степ океану. Якийсь час він ішов, здавалося, безцільно, — певніше брів, сам не помічаючи куди. Нарешті, піднявшись на хвилю ще одного горба, він зупинився. І лише тепер, покинувши людей, через яких на нього наринув потік роздумів і спогадів, старий збагнув, де він. Поставивши рушницю прикладом на землю, він сперся на неї і так простояв кілька хвилин, знов поринувши у свої думки. Тим часом підбіг його собака і влігся біля ніг господаря. Глухе погрозливе гарчання вірного пса пробудило старого від задумливості.

— Що там, песику? — він подивився на свого друга, звертаючись до нього, мов до рівного собі, і з великою ніжністю в голосі. — Що таке, собачко? А, Гекторе? Що ти там учув? Кепські справи, собако, кепські! Оленята й ті спокійнісінько бавляться в нас перед носом, наче їм байдужі такі шавки, як ми з тобою. Вони відчувають, Гекторе, що нас немає чого боятися, так, відчувають…

Собака задер голову й у відповідь на слова господаря протягло і тужливо заскавулів; потім він зарився писком у траву і все скиглив, ніби продовжуючи розмову з господарем, який так добре розумів безсловесну тварину.

— Ти таки про щось попереджаєш, Гекторе! — вів далі трапер, стишивши голос і уважно оглядаючись довкола. — Що таке, песику? Кажи ясніше, собако, що скоїлося?

Гектор, однак, уже припав носом до землі й замовк, мабуть, задрімавши. Але гостре, бистре око його господаря вже вгледіло вдалині якусь постать — у мінливому світлі вона ніби пливла по гребеню того горба, де він стояв. Незабаром її обриси почіткішали й можна було розрізнити струнку жінку, що наче вагалася, чи підходити їй ближче. Гектор то розплющував, то знов ліниво мружив очі — вони виблискували в місячному промінні, але незадоволення собаку більше не виказував.

— Підійди, ми твої друзі, — мовив трапер, за давньою звичкою об'єднуючи водно себе з собакою. — Ми твої друзі й не зобидимо тебе.

Збадьорена його лагідним голосом і спонукана, певне, важливою причиною, жінка підійшла й зупинилась поруч із старим. Той упізнав дівчину, вже знайому читачеві під ім'ям Еллен Уейд.

— Я думала, ви пішли геть, — сказала вона, боязко й тривожно озираючись. — Мені сказали, що ви пішли й ми ніколи вас більше не побачимо. Я й гадки не мала, що це ви!

— Люди нечасто трапляються в цих голих степах, — відповів трапер. — І хоч як довго я жив серед звірів цієї пустки, а все ж, сподіваюся, ще не втратив людської подоби.

— О ні, я зрозуміла, що бачу людину, й мені навіть учулося скімління собаки, — швидко проговорила дівчина, мов бажаючи щось пояснити, але раптом замовкла, ніби злякалась, чи не сказала зайвини.

— У твого батька я собак не бачив, — зауважив трапер.

— У батька! — палко вигукнула дівчина. — Немає в мене батька! І друзів, можна сказати, теж нема.

Старий з цікавістю повернув до неї своє чесне й доброзичливе обличчя і поглядом, у якому світилися доброта і співчуття, заспокоїв дівчину.

— Як же ти наважилася вирушити в дорогу, що тільки дужому до снаги? — запитав він. — Хіба ти не знала, що, переправившись через Велику ріку, ти залишаєш потойбіч друга, зобов'язаного захищати таких, як ти, — юних і слабких?

— Про кого це ви?

— Про закон. Погано, коли він тисне нас, та все ж часом мені здається, що без нього не краще: літа й кволість змушують мене так думати… Так, так, закон потрібен тим, хто не має досить сили або розуму. Однак, дівчино, коли в тебе нема батька, то, певне, брат є?

Дівчина почула прихований докір у цьому запитанні й, зніяковівши, нічого не відповіла. Але, глянувши крадькома на лагідне й поважне обличчя старого, який дивився на неї так само співчутливо, вона сказала твердо, не полишаючи сумніву в тому, що правильно зрозуміла значення його слів:

— Боронь боже, щоб хто-небудь з тих, кого ви бачили, був моїм братом чи якимсь іншим родичем! Але скажіть мені, добра людино, невже ви справді живете самотньо в цій пустці? Невже тут справді немає нікого, крім вас?

— По цих рівнинах блукають сотні… ні, тисячі їхніх законних володарів, але людей з нашим кольором шкіри тут обмаль…

— А чи зустрівся вам хоч один білий, окрім нас? — урвала його дівчина, не втерпівши, коли трапер закінчить свою надто неквапливу старечу мову.

— Жоден, і то вже багато днів… Тихше, Гекторе! — додав він, завваживши глухе, ледь чутне гарчання. — Собака чує щось недобре! Чорні ведмеді з гір спускаються іноді аж сюди, а то й далі. Пес не має звички непокоїтися через якусь мирну дичину. Я вже не так вправляюся з рушницею, як колись, але й тепер, на схилі віку, можу покласти найлютішого хижака прерій; боятися тобі, дівчино, нічого.

Еллен озирнулася навкруги, зробивши це так, як часто роблять жінки: спершу подивилася собі під ноги, а тоді вже осягнула очима все, що здатний охопити людський зір. Але обличчя її виражало радше нетерпіння, ніж тривогу.

Проте уривчастий гавкіт собаки незабаром змусив їх обох подивитися в інший бік, і вони невиразно побачили те, про що вдруге попереджав Гектор.

РОЗДІЛ III

Ще б пак! Ти один з найзапальніших

хлопців у всій Італії. Ледве хтось тебе

зачепить, ти сердишся; ледве розсердишся —

всіх зачіпаєш.

Шекспір. Ромео і Джульетта

Трапер хоч і здивувався, побачивши ще одну людську постать, — тим більше, що наближалася вона не звідти, де заночували переселенці, а з протилежного боку, — проте залишився спокійний, як людина, звикла до небезпеки.

— Це чоловік, — промовив він. — І в його жилах — кров білого, а то б його хода була легша.