Прерія - Сторінка 10

- Джеймс Фенімор Купер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Пол почав дихати частіше й голосніше, а Еллен, шукаючи підтримки і спираючись на його руку, відчувала, як тремтить усе його тіло, й собі раз у раз несвідомо здригалася.

Читачам уже відомо, який безчесний і розбещений був Уюча. Тому їх не здивує, що він перший порушив ті правила, які сам же й запровадив. Саме тоді, коли ми розлучилися з Маторі, який застиг у захваті перед Ішмаеловими кіньми, вражений їх кількістю й виглядом, чоловік, що йому він доручив вартувати бранців, надумав потішити свою злобу, знущаючись із тих, кого мусив оберігати. Схилившись до трапера, дикун швидше пробубонів, ніж прошепотів йому на вухо:

— Якщо великий вождь тетонів загине від рук Довгих Ножів, помруть і старий, і молоді.

— Життя — дар Ваконди, — незворушно відповів трапер. — І воїн-тетон, як і наші діти Ваконди, мусить коритися його законові. Людина вмирає, якщо тільки того забажає Ваконда, і жоден дакота не владен змінити призначену годину.

— Дивись! — відповів дикун, піднісши оголений ніж перед очі бранця. — Уюча сам Ваконда для собаки!

Старий зупинив погляд на лютому обличчі вартового, і на якусь мить у глибині його очей спалахнув огонь відвертої й непримиренної ненависті, але тут-таки й погас, поступившись виразові співчуття, коли не жалю.

— Хіба личить тому, хто створений за істинним образом божим, гніватися на істоту з жалюгідною подобою розуму? — мовив він по-англійському куди голосніше, ніж з ним говорив Уюча.

Індіанець, скориставшись, як приводом, цією ненавмисною провиною, схопив бранця за ріденьке сиве волосся, що спадало з-під шапки, і вже хотів був у жорстокому тріумфі різонути під самими його коренями своїм гострим ножем, коли це протяглий, різкий крик розітнув повітря, відлунюючи в пустці, ніби тисяча демонів разом відгукнулися на цей клич. Уюча з криком несамовитої радості відпустив свою жертву.

— Нумо, старий Ішмаеле! — загукав Пол, якому вже несила було стримувати свою нетерплячість. — Нумо, час показати їм, що в твоїх жилах тече справжня кров, не гірша за кентуккійську! Стріляйте нижче, хлопці, — ціляйте по низинах, червоношкірі туляться до самої землі!

Голос його, однак, потонув, а точніше, безсило загубився серед криків, лементу й виття, що виривалися з п'ятдесяти горлянок і линули звідусіль. Вартові ще лишалися біля бранців, але їм теж кортіло кинутися вперед, наче скакунам перед початком перегонів. Вони вимахували руками, підстрибували, наче були зраділі діти, а не дорослі чоловіки, й галасували дедалі дужче.

Раптом посеред цього метушливого безладдя пролунав гул, який можна почути, коли насувається гурт бізонів. Трохи перегодом промчали, збившись докупи, перелякані вівці, корови й коні Ішмаела.

— Вони вкрали у скватера[13] худобу! — мовив спостережливий трапер. — Ото негідники! Тепер він без копит, як бобер…

Не встиг він договорити, як увесь гурт, нетямлячись від жаху, вибіг на горб і промчав повз старого, а слідом шалено гнали темні, схожі на дияволів, постаті.

Збудження вартових передалося їхнім коням; звичні до гарячковості своїх господарів, вони поривалися вперед, і тетони ледве вгамовували їхнє нетерпіння. Саме цієї хвилини, коли всі погляди були звернені на летючий смерч людей і коней, трапер з несподіваною, як на його вік, силою вихопив ніж з руки свого неуважливого вартівника й одним помахом перерізав ремінь, що зв'язував разом усіх індіанських коней. Збезумілі тварини захропли з радості й переляку і, шматую чи копитами землю, кинулися навсібіч по безмежній прерії.

Швидкий і лютий, наче тигр, Уюча метнувся до бранця. Він схопився за порожні піхви, шукаючи зброю, яку так несподівано втратив, тоді поквапливо став намацувати руків'я свого томагавка, одночасно позираючи вслід табуну — як усі західні індіанці, він був жадібний до коней. Боротьба між жадобою і прагненням помститися була жорстокою, але недовгою. Інстинкт наживи швидко взяв гору в душі того, хто не міг опиратися своїм пристрастям. Не минуло й хвилини, як усі вартові кинулися за кіньми. Трапер, який після свого відважного вчинку спокійно дивився в обличчя розгубленому ворогові, тепер, коли той поспішив навздогін за своїми товаришами, глухо й майже нечутно засміявся і сказав, показуючи на темну вервечку дикунів:

— Червоношкірий залишається червоношкірим, байдуже, чи то в прерії, чи то в лісі! За таку витівку вартовий-християнин щонайменше молоснув би по голові, а цей тетон погнався за своїми кіньми, ніби в такій гонитві дві ноги не слабші чотирьох! І все-таки ці шельми ще до ранку попереловлюють усіх конячок, бо тут діє розум супроти інстинкту. Жалюгідний розум, звісно, а все ж індіанець людина… Гай-гай! Делавари — ото були індіанці! Гордість Америки! А де тепер цей могутній колись народ? Майже всіх винищено, а хто лишився, пішов безбач… Отак! І тепер подорожньому доведеться оселитися на цьому місці: хоч природа не дала йому втіхи беззаконно оголяти землю від дерев, зате води тут удосталь. А коней своїх Ішмаел бачив востаннє — або я погано знаюся на звичках цих злодіїв-сіу.

— Може, пристанемо до Ішмаела? — сказав бортник. — Там буде добряча бійка — не думаю, щоб старий раптом став боягузом.

— Ні, ні, ні! — злякано вигукнула Еллен.

Але трапер перепинив дівчину, лагідно затуливши їй рот долонею.

— Тс-с! — мовив він. — Тс-с! Нас можуть почути — й тоді біда! А чи вистачить у твого друга хоробрості? — звернувся він до бортника.

— Не називай цього скватера моїм другом! — урвав, юнак його мову. — Я не приятелюю з людьми, які не прикладають рук біля землі, що їх годує.

— Гаразд, гаразд. Хай не друг, а знайомий. Чи годен він відстояти своє добро порохом і свинцем?

— Своє добро? Ще б пак! Він залюбки відстоїть і своє, і не своє! Скажи-но мені, старий трапере, чия рушниця продірявила помічника шерифа, який хотів прогнати переселенців, що незаконно захопили землю біля Бізонячих солончаків у старому Кентуккі? Я того дня переслідував чудовий рій аж до дуплавини сухого бука, а під буком лежав той урядовець з діркою просто в цих самих "милістю божою"[14], що він їх тримав у кишені напроти серця, ніби вважав, що ті аркуші стануть йому щитом проти скватерової кулі! А ти, Еллен, не лякайся, адже ніхто не довів, що то робота Ішмаела — на тих землях оселилося ще душ п'ятдесят, і всі на однакових правах.

Бідолашна дівчина здригнулася, й тяжке зітхання, як не силувалася вона його стримати, вирвалося ніби з глибини її душі.

Старого задовольнила стисла, але вичерпна оповідь Пола, бо з неї він довідався про вдачу переселенця, і тепер він анітрохи не сумнівався, чи схоче Ішмаел помститися кривдникам. Те, що він почув, викликало в нього нові думки.

— Кожний сам знає, що його зв'язує з ближніми, — мовив він. — Але дуже шкода, що колір шкіри, і багатство, і мова, й освіта так глибоко розділяють людей, які, по суті, діти одного батька! Однак, — вів він далі, різко перейшовши на інше, що було характерно для його думок і вчинків, — тепер не час для проповідей. По всьому видно, бути бійці, отже, треба як слід підготуватися. Тихо! Внизу якийсь рух — мабуть, побачили нас.

— Це Ішмаелова родина! — вигукнула Еллен і так затремтіла, ніби наближення друзів злякало її куди більше, ніж нещодавня поява ворогів. — Слухай, Поле, йди собі, залиш мене. Хай би вони не побачили тебе!

— Бодай мені більше ніколи в житті не почути дзижчання бджоли, або й ще гірше, — хай осліпнуть мої очі й не зможуть вистежити бджоли до вулика, коли я, Еллен, покину тебе, перш ніж ти будеш у безпеці, хоч би й під наглядом старого Ішмаела!

— Ти забуваєш про цього доброго трапера. Він не покине мене напризволяще. Хоч, правду сказати, Поле, ця пустка не страшніша за ту, де ми розсталися з тобою минулого разу.

— Е, ні! Індіанці, чого доброго, прискачуть назад, і що тоді буде з тобою? Перш ніж я доберу, у який бік за ними гнатися, ти вже будеш на півдорозі до Скелястих гір. А скажи, трапере, коли саме ці тетони, як ти їх називаєш, повернуться, щоб забрати решту Ішмаелового добра?

— Їх тепер нема чого боятися, — відповів старий, засміявшись своїм дивним безгучним сміхом. — Закладаюся, що ці дияволи ганятимуться за своїми кіньми годин шість, не менш! Чуєте? Тупіт під горбом, у вербняку, — це вони! Еге ж, у сіу коні такі, що позмагаються і з довгоногими лосями! Тс-с! Лягайте знов у траву — обоє лягайте, мерщій! Я почув клацання курка — в цьому не може бути сумніву, як і в тому, що я нікчемна жменька праху!

Трапер не дав своїм супутникам довго роздумувати — з цими словами він потяг їх за собою у високу траву, що майже цілком сховала всіх. На щастя, слух і зір старого мисливця не втратили ще гостроти, та й діяв він рішуче. Ледве всі троє пригнулись до землі, як до їхніх вух долинув добре їм мипомий різкий, короткий звук пострілів з кентуккійських рушниць, і тут-таки просто над їхніми головами просвистів свинець.

— Непогано, ледацюги! Непогано, старий чортяко! — прошепотів Пол, який, попри небезпеку й скрутне становище, не втратив бадьорості. — Добрячий випал — не позаздриш тим, хто під нього потрапив! Що скажеш, трапере? Схоже, починається тристороння війна! Хіба й собі пальнути?

— Ні, діяти треба не свинцем, а добрим словом, — поквапився зупинити його старий, — а то ви обоє загинете.

— Сумніваюсь, що буде краще, коли замість рушниці говоритиме мій язик, — сказав Пол напівжартома, напівсерйозно.

— Ради бога, тихше, бо почують! — заблагала Еллен. — Йди, Поле, йди: тепер ти можеш спокійно нас полишити.

Один за одним пролунали кілька пострілів, кулі пролетіли ще ближче, й дівчина замовкла — не стільки з остраху, скільки з обережності.

— Час покласти цьому край, — мовив трапер, підвівшись із гідністю людини, що мусить виконати свій обов'язок. — Не знаю, діти, чого ви боїтеся тих, кого б мали любити й шанувати, але треба якось вас рятувати. Прожити на кілька годин більше чи менше — яка різниця для людини, що відрахувала так багато днів? Отож я йду їм назустріч. Шлях вам відкрито, йдіть, куди хочете, і хай господь благословить вас і пошле вам щастя, ви на нього заслуговуєте!

Трапер не став чекати відповіді; сміливо спустився з горба й пішов у бік табору, ані прискорюючи ходу від хвилювання, ані сповільнюючи її від страху. Місячне проміння на якусь мить висвітлило його високу, худорляву постать, і переселенці повинні були його побачити.