При будові китайського муру

Китайський мур був закінчений у найпівнічнішій його частині. Будування йшло з південного сходу й південного заходу і тут кінці сполучалися. Цієї системи будування частинами трималися й малі загони двох великих робітничих армій, східної й західної. Сталося це так, що творилися групи приблизно по двадцять робітників, які мали зводити частини муру довжиною коло п'яти сот метрів, сусідня група будувала такої самої довжини їм назустріч. Але коли потім сполучення вивершувалось, будування не продовжувалося далі від кінця цих тисячі метрів, а, навпаки, робітничі групи знову розсилалися на будову муру в зовсім різні місцевості. Природно, що цим способом витворювалося багато великих прогалин, які лише пізніше заповнювалися, деякі навіть аж тоді, як будівництво муру оголошено закінченим. Ба навіть мусіли бути прогалини, які взагалі не були забудовані; правда, це твердження належало, можливо, лише до багатьох легенд, що постали навколо будови і що їх, бодай окремій людині, несила власними очима й власними масштабами перевірити з уваги на розміри будови.

Можна було б просто подумати, що було б у всіх відношеннях доцільніше будувати суцільно або, щонайменше, суцільно у двох головних частинах. Стіна, як загально було оголошено й відомо, задумана була як захист від північних народів. Але як може боронити стіна, що збудована не суцільно? Та така стіна не лише не може боронити, а й сама будова зазнає сталої небезпеки. Ці залишені в пустельній місцевості частини муру легко могли зруйнувати кочовики, тим більше, що вони тоді, перелякані будуванням муру, з незбагненною швидкістю, як сарана, міняли свої місця осідку і тому, може, мали кращу уяву про поступ будови, ніж ми самі, будівники.

Не зважаючи на це, будову не можна було виконати інакше, ніж це робилося; щоб зрозуміти це, треба зміркувати таке: стіна мала бути охороною на століття; тому найпильніше будування, використання будівельної мудрости всіх відомих часів і народів, тривале почуття особистої відповідальности були неминучою передумовою праці. Правда, до простої праці можна було використати недосвідчених поденщиків з народу, чоловіків, жінок і дітей, що готові були працювати за добрі гроші, але для керівництва вже тільки над чотирма поденщиками потрібна була розумніша, в будівельному фахові освічена людина, людина, яка була спроможна до глибини серця відчути, про що тут ішлося. А чим вища праця, тим більші вимоги. І такі люди справді були до послуг, якщо й не в такій масі, в якій будівництво могло б їх поглинути, то все ж у великому числі.

До початку будови підійшли не легковажно. За п'ятдесят років перед початком будівництва в усьому Китаї, що мав бути обведений муром, будівельне мистецтво, особливо мулярство, було оголошене за найважливішу науку, а все інше визнавалося лише настільки, наскільки воно мало до неї відношення. Я ще добре собі пригадую, як ми малими дітьми, ледве зіп'явшись на ноги, стояли в садку нашого вчителя і мусили будувати з камінчиків своєрідний мур, як учитель, підіткнувши сурдут, поспішав до муру, звичайно, все розкидав геть і з приводу слабости нашої будови робив нам такі закиди, що ми, виючи, розбігалися врозтіч до своїх батьків. Дрібний випадок, але характерний для духу часу.

Я мав щастя, що коли в двадцять років склав найвищий іспит найнижчої школи, тоді саме почалося будівництво муру. Я кажу щастя тому, що багато тих, які досягли вершка приступної їм освіти, роками не знали, що робити зі своїми знаннями, волочилися скрізь із блискучими будівельними планами в голові й масово переводилися на ніщо. Але ті, що нарешті прийшли на будову, як будівельні майстри, хоч і найнижчої ранги, були дійсно гідні того. Це були мулярі, що багато передумали про будову й не переставали про неї думати, що з першим каменем, який вони поклали в ґрунт, почували, що вони зрослися з будовою. А такого муляра, поряд з природною жадобою працювати найґрунтовніше, підганяла ще й нетерплячка побачити будову в її остаточному досконалому вивершенні. Поденщик не знає цієї нетерплячки, його підгонить лише платня; вищі, а навіть середні керівники вже досить бачать всебічний ріст будови, щоб від того триматися міцно духом. Але за нижчих, що духовно стоять значно вище над своїм зовні малим завданням, треба було піклуватися інакше. Їх не можна, наприклад, змусити в безлюдній гірській місцевості, за сотні миль від батьківщини, місяцями й роками мурувати камінь до каменя. Безнадійність такої пильної, але навіть за довге людське життя не доведеної до мети праці кинула б їх у розпач і зробила б їх безвартісними передусім для самої праці. Тому й обрано систему частинної будови. П'ятсот метрів можна збудувати приблизно за п'ять років, після цього, як правило, керівники вичерпані, вони втратили довір'я до себе, до будови, до світу. Тому ще під час того, як вони перебували під впливом святочного збудження з нагоди з'єднання тисячометрового муру, їх відсилали далеко, далеко; в дорозі вони бачили там і там, як височать готові частини муру, проходили через постої вищих керівників, які обдаровували їх знаками пошани, чули бурхливу радість нових армій робітників, що потоками ринули з глибин країни, бачили звалені ліси, призначені для риштування муру, бачили гори, розбиті на будівельний камінь, чули по святих місцях моління побожних за вивершення будови. Усе це гамувало їхню нетерплячку. Спокійне життя батьківщини, в якій вони перебували якийсь час, зміцнювало їх, повага, якою оточували всіх будівельників, побожна покора, з якою вислухувались їхні повідомлення, довір'я, з яким кожен простий, скромний громадянин чекав майбутнього вивершення муру — все це натягувало струни душі. Як діти, що вічно сподіваються, прощалися вони з батьківщиною, бажання знову працювати на народній будові було нерушиме. Вони від'їжджали з дому раніше, ніж було потрібно, половина села проводжала їх у далеку дорогу.

На всіх шляхах гурти людей, вимпели, прапори; ніколи вони не бачили, яка велика, і багата, і гарна, і варта любови була їхня країна. Кожен земляк був братом, для якого будувався охоронний мур і який усім тим, що мав і чим був, усе життя дякував за це. Єдність! Єдність! Груди до грудей, єдиний танок народу, кров, звільнена нарешті з пут жалюгідної циркуляції тіла, вона солодко пливе й знову повертається через увесь Китай. Цим, отже, й пояснюється система будування частинами, але були ще й інші причини. Тож і не дивно, що я так довго затримуюся на цьому питанні, це центральне питання всього будівництва муру, хоч на перший погляд воно й здається неістотним. І хоч як я хочу віддати й пояснити думки й переживання того часу, я не можу достатньо заглибитися в це питання.

Насамперед треба сказати собі, що тоді виконано таку працю, яка мало чим поступалася будові Вавілонської вежі, а з погляду угодности Богові вона являла собою, бодай у людських розрахунках, пряму протилежність тій будові. Я згадую про це тому, що в ті часи початку будівництва один учений написав книгу, в якій докладно розглянув це порівняння. Він намагався в ній довести, що будова Вавілонської вежі не була доведена до кінця не з тих причин, про які загально говорять, або принаймні ці відомі причини не були першорядними. Його докази ґрунтувалися не лише на письмових пам'ятках і звідомленнях, а він сам на місці провів дослідження, при яких виявилося, що будова не вдалася й мусіла не вдатися через слабість фундаменту. У цьому відношенні наш час, звичайно, далеко переважив ті давноминулі часи. Майже кожен освічений сучасник був мулярем за фахом і непомильним у питанні фундаментації. Але не про це йшлося вченому, він лише запевняв, що тільки великий мур створить вперше в історії людства певний фундамент для нової Вавілонської вежі. Отже, спочатку мур, а потім вежа. Книга тоді була у всіх на руках, але признаюсь, що я ще й сьогодні не розумію докладно, як він уявляв собі будування вежі. Стіна, що не була колом, а творила тільки чверть чи половину кола, мала бути фундаментом вежі? Так можна було подумати лише в духовному розумінні. Але пощо тоді мур, що був чимось дійсним, наслідком зусиль і життя сотень тисяч. І пощо креслилися плани, правда, туманні плани вежі і висувались аж до подробиць пропозиції, як належало зосередити народні сили для нового могутнього будівництва?

Тоді багато було — книжка ця лише один приклад — плутанини в головах; можливо, саме тому, що все, що тільки можна, намагалися зосередити для однієї мети. Людська істота, легковажна в своїй основі, з природи подібна літаючій пилюці,— не зносить кайданів, а як закує сама себе, тоді знову починає божевільно битися в кайданах і розносити мури, ланцюги й саму себе в усі кінці світу.

Можливо, що й ці, суперечні будуванню муру, міркування не лишалися поза увагою керівництва при запровадженні частинного принципу будівництва. Ми — я говорю тут, звичайно, від імени багатьох — пізнали себе лише після уважного читання розпоряджень верховного керівництва і знайшли, що без керівництва не вистачило б ні нашої шкільної мудрости, ні нашого людського розуму для тієї малої ділянки, яку ми обіймали у великому цілому. У кімнаті керівництва — де вона була й хто там сидів, не знав і не знає ніхто, кого я питав,— у цій кімнаті кружляли всі людські думки й бажання, і в протилежному кружлянні — всі людські цілі й досягнення. А через вікно падав відблиск божественних світів на руку керівництва, що креслило плани. І тому непідкупному спостережникові не хочеться входити в те, що керівництво, якби воно поважно хотіло, могло б подолати й не лише ті труднощі, які постали б при суцільнім будуванні муру. Отже, лишається тільки висновок, що керівництво накреслило собі будування частинами. Але частинне будування було лише крайнім засобом і недоцільне. Певно, і все ж він має й з іншого боку багато виправдань для себе. Сьогодні можна, можливо, про це говорити безпечно. Тоді був таємний принцип багатьох і навіть кращих: прагни всіма силами зрозуміти розпорядження керівництва, але тільки до певної межі, далі припини свої розумування. Дуже розумний принцип, який, зрештою, знайшов ще одне тлумачення у часто повторюваному пізніше порівнянні: припини свої розумування ще й тому, що це тобі могло б пошкодити.