При будові китайського муру - Сторінка 2

Взагалі тут не можна говорити ні про шкоду, ні про не шкоду. Тут станеться тобі, як річці навесні. Вона підноситься, могутнішає, міцніше живить землю при своїх довгих берегах зберігає свою власну істоту аж до моря і робиться морю рівніша й приємніша. — Так далеко обмірковуй розпорядження керівництва. — Але потім ріка виходить зі своїх берегів, втрачає обриси й форму, уповільнює свою течію, намагається супроти свого призначення творити малі моря на суходолі, нищить поля і все ж не може надто надовго зберегти своє розпросторення, а спливає знову в свої береги, ба навіть жалюгідно висихає в наступну гарячу пору року. — Так далеко не думай над розпорядженням керівництва. Таке порівняння під час будування муру могло бути винятково влучним, але для мого теперішнього звіту має принаймні тільки обмежене значення. Моє дослідження лише історичне; з грозових хмар, що давно вже пропливли, вже не мигає блискавка, і тому я можу шукати пояснення частинної будови, що піде далі від того, чим ми задовольнялися тоді. Межі, які мені ставить моя здібність думати, дуже вузькі, а простір, який тут треба б пробігти,— безмежність.

Проти кого мав боронити великий мур? Проти північних народів. Я походжу з Південно-Східного Китаю. Жадний північний народ не може нам загрожувати там. Ми читаємо про них у старовинних книгах; жорстокості, які вони застосовують відповідно своїй натурі, змушують нас зідхати в своїх мирних садках. На правдоподібних образах мистців ми бачимо їх прокляті обличчя, роззявлені пащі, утикані вигостреними зубами щелепи, заскалені очі, які вже, здається, скоса пильнують за здобиччю, що її паща пережовуватиме й шматуватиме. Коли діти недобрі, ми показуємо їм ці образи, і вони вже з плачем кидаються нам в обійми. Але більше ми нічого не знаємо про цих північників. Ми їх не бачили й живемо в своєму селі, ми їх ніколи не побачимо, якби вони навіть на своїх конях з гиком гнали до нас — велика країна, і вона не пустить їх до нас, вони показилися б у просторах. Тож пощо, коли так стоїть справа, ми лишаємо батьківщину, ріку й мости, матір і батька, заплакану дружину, дітей, що потребують виховання, і мандруємо до школи в далеке місто, а наші думки витають ще далі — коло муру на півночі? Пощо? Спитай у керівництва. Воно знає нас. Воно, придавлене велетенською турботою, знає про нас, знає наше дрібне ремесло, бачить, як ми сидимо всі разом у низькій хаті, і вечірня молитва, яку читає батько родини, подобається йому або не подобається. І коли я насмілююся висловити ці думки про керівництво, то мушу сказати, що, на мою думку, керівництво існувало вже раніше, не сходилося так, як, наприклад, високі мандарини, схвильовані чудовим вранішнім сном, поспішно скликають засідання, поспішно ухвалюють і вже ввечері наказують барабанним биттям будити населення з ліжок на виконання наказів, хоча б ішлося лише про влаштування ілюмінації на честь якогось бога, що вчора ласкаво явився владикам, щоб на ранок, ледве погаснуть лямпіони, лупцювати його в темному закутку. Навпаки, керівництво існувало здавна, а так само й ухвала будувати мур. Невинні північні народи, які вірили, що були причиною тому; невинний гідний шани імператор, який вірив, що він видав наказ про будову. Ми знаємо про мур інше й мовчимо.

Я вже тоді, під час будування муру, і пізніше, аж до сьогодні, працював майже виключно над порівняльною історією народів — є певні питання, на нерв яких до якоїсь міри натрапиш лише цим способом — і при тому встановив, що ми, китайці, посідаємо одні народні й державні установлення в неповторній ясності, а інші — в неповторній неясності. Мене завжди захоплювало і все ще захоплює нині бажання дослідити підстави особливо останнього явища, і будова муру істотно зачіпається цими питаннями. До наших найневиразніших інституцій належить у всякому разі імператорство. У Пекіні, природно, особливо в придворному суспільстві, існує в цьому відношенні певна ясність, хоч і вона скоріше уявна, ніж дійсна. Та й учителі державного права й історії по високих школах запевняють, що вони точно поінформовані в цих речах і можуть передавати свої знання студентам. Але чим далі спадає до нижчих кіл, тим більше, звичайно, зростає сумнів у власних знаннях, і поверхова освіта височить горою над кількома обмеженими тезами, які, правда, не втратили вічної істини, але в цих випарах і туманах лишаються й вічно не пізнаними.

І саме про імператорство треба б спитати думку народу, бо ж імператорство має там свої останні підпори. Звичайно, тут я можу знову говорити тільки про свою батьківщину. Поза сільськими божествами й обрядами на їх честь, що різноманітністю й красою виповнюють цілий рік, наші думки звертаються тільки до імператора. Але не до сучасного; чи інакше — вони стосувалися б і до сучасного, якби ми його знали або знали щось певне про нього. Звичайно, ми завжди прагнули — єдина цікавість, що сповнювала нас,— дізнатися щось про династію, але, як це не дивно звучить, ледве чи можна було про щось дізнатися; ні від пілігрима, що мандрував по багатьох країнах, ні від мореплавців, що плавали не лише по наших, а й по святих ріках. Правда, чули ми багато, але з того багато не можна нічого взяти. Велика наша країна, ніяка казка не охоплює її величі, небо ледве охоплює її,— і Пекін лише цятка, а імператорський палац лише цяточка. Імператор, одначе, як такий, великий понад усі поверхи світу. Але живий імператор людина, як і всі ми, лежить на ложі, що з достатком заміряне, але може бути вузьке й коротке. Як і ми, він часто потягується, а коли втомлений, позіхає своїми ніжно окресленими устами. Але як нам знати про це — тисячі миль на південь — ми майже межуємо з тібетським узгір'ям. Та крім того, кожна вістка, коли вона й досягає нас, приходить дуже пізно, давно застарівши. Навколо імператора громадиться блискучий і все ж темний натовп придворних — злоба й ворожнеча в одязі слуг і друзів,— противага імператорству, що завжди намагається отруйними стрілами відбити імператора від його шальки терезів. Імператорство безсмертне, але кожен імператор падає або його скидають, навіть цілі династії зникають нарешті і в хрипоті віддають свій останній віддих. Про ці битви й страждання народ ніколи не довідається, як ті, що спізнилися, як чужинці в місті, стоять вони в кінці залюднених бічних завулків і мирно споживають принесений з собою харч у той час, як на базарній площі в центрі, далеко попереду, відбувається страта їхнього володаря.

Є один переказ, що добре віддає ці відносини. Імператор, так говориться в ньому, надіслав тобі, єдиному жалюгідному підданому, маленькій тіні, що в далеку далеч втекла від імператорського сонця, саме тобі надіслав імператор із свого смертного ложа послання. Посланцеві наказав він схилитися на коліна перед ложем і прошепотів йому послання; воно здавалося йому таким важливим, що він наказав повторити його собі до вуха. Хитнувши головою, він ствердив правильність сказаного. І перед усіма свідками своєї смерти — перешкоди всіх стін ламаються, і на сходах, що злітають вшир і вгору, стоять коломвеликі імперії,— перед усіма ними відрядив він посланця. Посланець відразу подався в дорогу; сильна, невтомна людина; простягаючи вперед раз одну раз другу руку, пробивав він собі шлях через натовп; наражаючись на опір, він показував на груди, де був знак сонця; він легко йшов уперед, як ніхто інший. Але натовп такий великий; його житла не мають кінця. Якби відкрилося чисте поле, як полетів би він, і скоро почув би ти шляхетні вдари його кулаків у твої двері. Але натомість як непотрібно виснажується він; він усе ще пробивається через покої найосереднішого палацу; ніколи він не подолає їх; а якби це й удалося йому — ніщо не було б здобуте; він мусів би пробиватися сходами вниз; а вдалося б це — ніщо не було б здобуте; лишалося перетяти подвір'я; а за подвір'ям другий коловий палац, і знову сходи й подвір'я, і знову палац, і так далі тисячоліттями; а якби він вирвався нарешті з останньої брами — але ніколи, ніколи цього не могло бути,— перед ним ще лежить резиденція, середина світу, обведена високими валами. Ніхто не проб'ється тут і навіть з посланням мертвого. — А ти сидиш біля вікна і мрієш про нього, як надходить вечір.

Саме так, так безнадійно й так багатонадійно, дивиться наш народ на імператора. Він не знає, котрий імператор урядує, і навіть є сумніви щодо імени династії. У школі багато подібних речей вивчається за порядком, але загальна непевність у цьому відношенні така велика, що навіть найкращі учні не позбуваються її. Давно померлі імператори в уяві наших селян сидять на троні, а той, що живе вже тільки в пісні, недавно видав оголошення, яке священик читав перед вівтарем. Битви нашої найдавнішої історії щойно відбуваються, і сусіда впадає в хату з цією вісткою. Імператорські жінки, що тонуть у шовкових подушках, відзвичаєні від шляхетних звичаїв хитрими придворними, сповнені жадобою влади, запальні в жаданнях, нестримні в насолодах, безнастанно чинять свої злочини. Чим більше проминає часу, тим страшніше горять усі фарби, і з голосними криками розпачу довідується раптом село, що якась імператриця тисячоліття тому жадібно смоктала кров свого дружини. Так уявляють у народі колишніх володарів, а сучасні змішуються з мертвими. А як прибуває колись, раз на людський вік, імператорський урядовець до нашого села, іменем того, що урядує, ставить якісь вимоги, перевіряє податкові списки, відвідує навчання в школі, розпитує священнослужителя про нашу поведінку і потім, перед тим, як сісти в паланкін, підсумовує все разом у довгих звертаннях до громади, яку прогонять повз нього, тоді усмішки з'являються на всіх обличчях, один крадькома дивиться на іншого і схиляється до дітей так, щоб не бачив урядовець. Як то, думають вони, він говорить про мертвого, як про живого, цей імператор уже давно помер, династія згасла; панурядовець жартує з нами, але ми робимо вигляд, наче не помічаємо цього, щоб не ображати його. Але щиро скоряємося ми лише нашому теперішньому володареві, бо все інше було б гріхом. І за паланкіном урядовця, що з поспіхом віддаляється, підводиться довільно якесь опудало з розбитої урни як володар села.

Так само державні перевороти, сучасні війни, як правило, мало зачіпають наших людей.