Пригода в інтернаті - Сторінка 4

Слід данлопівських шин загубивсь і більш нічим не міг допомогти нам. З того місця, де ми бачили його востаннє, він міг вести або до Голдернес-Холла, величні вежі якого височіли за кілька миль ліворуч, або до сірих хатин попереду, за якими пролягало Честерфілдське шосе.

Коли ми підходили до старого, непоказного заїзду з намальованим півнем над дверима, Холмс раптом застогнав і вхопився за моє плече, щоб не впасти. Він вивихнув собі ногу, а людина, як відомо, стає тоді геть безпорадною. Він ледве дошкутильгав до дверей, біля яких кремезний, смаглявий, підстаркуватий чоловік курив чорну глиняну люльку.

— Як ся маєте, містере Рюбене Гейзе? — привітався Холмс.

— А ви хто такий і звідки знаєте, як мене звуть? — спитав чоловік, підозріливо блиснувши своїми хитрими очима.

— Ваше ім’я написано на вивісці, що у вас над головою. А хазяїна завжди легко впізнати. Чи не маєте ви якогось візка в комірчині?

— Ні, не маю.

— Я на праву ногу ступити не можу.

— То не ступайте.

— А як же мені йти?

— Хоч на одній нозі стрибайте.

Відповіді містера Рюбена Гейза не відзначались люб’язністю, проте Холмс сприймав їх напрочуд лагідно.

— Послухайте-но, джентльмене, — сказав він. — Ви ж бачите, яка біда мене спіткала. Мені аби до місця дістатися, а як, то все одно.

— А мені й поготів усе одно, — відповів похмурий хазяїн.

— Я тут у важливій справі. Дайте мені велосипед за соверен.

Хазяїн нашорошив вуха.

— Куди ж вам треба їхати?

— До Голдернес-Холла.

— Чи не до герцога в гості? — спитав хазяїн, насмішкувато оглядаючи нашу заляпану брудом одежу.

Холмс сердечно засміявся:

— Він радий буде побачити нас.

— Чому?

— Ми принесемо йому звістку про його зниклого сина.

Хазяїн насторожено здригнувся:

— Невже вислідили?

— Ми чули про це в Ліверпулі. Його от-от знайдуть.

На неголеному обличчі хазяїна промайнула тінь. Він раптом подобрішав.

— Ми з герцогом розбили глек, — пояснив він, — бо я служив у нього візником, а він дав мені прочухана. Продавець сіна набрехав йому на мене, тож і випхали мене геть, навіть рекомендації не дали. Але я все одно радий, що молодого лорда відшукали в Ліверпулі: я вже допоможу вам привезти цю новину до Холла.

— Дякую, — мовив Холмс. — Але спершу дайте нам попоїсти. А потім позичте свій велосипед.

— Нема в мене велосипеда.

Холмс витяг соверен.

— Їй-бо, джентльмени, нема в мене велосипеда! Доїдете до Холла кіньми.

— Гаразд, гаразд, — відповів Холмс, — поговоримо потім, а зараз нагодуйте нас.

Коли ми залишилися самі в кухні, вистеленій кам’яними плитами, Холмсова нога раптом перестала боліти. Вже смеркало; ми нічого не їли з самого ранку, тож не поспішали вставати з-за столу. Холмс замисливсь і кілька разів мовчки підходив до вікна: з нього було видно завалений сміттям двір. З одного боку двору стояла кузня, де працював замурзаний хлопець, з іншого боку — стайні. Після однієї з таких прогулянок Холмс знову сів і раптом підхопився, гучно скрикнувши:

— Небом присягаюся, Ватсоне, знайшов! Так, так, усе зрозуміло. Пам’ятаєте, Ватсоне, сліди коров’ячих ратиць?

— Так.

— Де?

— Та всюди. І на болоті, й на стежці, й біля того місця, де бідолаху Гайдеґера спіткала смерть.

— Саме так. А чи багато корів ви бачили на болоті, Ватсоне?

— Не пам’ятаю жодної.

— Дивна річ, Ватсоне: коров’ячі сліди ми бачили всюди, а самих корів немає ніде. Справді дивно, Ватсоне, еге ж?

— Так, справді.

— А тепер, Ватсоне, напружте трохи пам’ять. Чи можете ви уявити собі ці сліди на стежці?

— Так, можу.

— Пам’ятаєте? Іноді вони були такі, — він почав розкладати на столі крихти хліба: — ::::: — А іноді такі: — :.:.:. — А часом такі: — .:.:.: — Пам’ятаєте?

— Ні.

— А я пам’ятаю. Я ладен у цьому заприсягтись. Ми ще повернемось туди й перевіримо це на місці. Яким я був сліпаком, навіть не зробив належного висновку!

— Якого саме?

— Ось якого: дивна то корова, яку можна пустити й бігцем, і клусом, і чвалом. Святий Юрію! Така витівка, Ватсоне, надто хитра для сільського трактирника. Ходімо й погляньмо, що там у стайні.

У напіврозваленій стайні стояло двоє нечесаних коней з кудлатими гривами. Холмс підняв в одного з них задню ногу і вголос засміявся.

— Підкови старі, а підкували нещодавно; старі підкови й новенькі вухналі. Ця справа гідна того, щоб її зарахували до найвизначніших. Тепер ходімо до кузні.

Хлопчина, зайнятий своєю роботою, не звертав на нас уваги. Я побачив, як Холмс швидко оглянув підлогу, завалену брухтом і трісками. Раптом ззаду долинули кроки й з’явився хазяїн. Його кошлаті брови зімкнулись над розлюченими очима, смагляве обличчя пересмикувалось від судоми. В руці він тримав коротку палицю з олив’яним набалдашником і насувався на нас так погрозливо, що я зрадів, намацавши у себе в кишені револьвер.

— Нишпорки чортові! — крикнув хазяїн. — Чого вам тут треба?!

— Та що це ви, містере Рюбене Гейзе, — спокійно відповів Холмс. — Хтось іще подумає, ніби ви справді боїтеся, щоб ми чогось не знайшли.

Величезним зусиллям волі хазяїн опанував себе; уста його скривились у фальшивій усмішці, що здалася мені ще страшнішою за його лють.

— Шукайте в моїй кузні що хочете, — мовив він. — Але послухайте-но, джентльмене: я не люблю, коли чужі люди нишпорять у моєму дворі, тож чим скоріше ви заплатите й заберетеся геть, тим буде краще.

— Добре, містере Гейзе, не гнівайтеся, — сказав Холмс. — Ми просто хотіли поглянути на ваших коней, але я, здається, й пішки дійду. Це ж, мабуть, не так далеко.

— Звідси до воріт Холла не більше ніж дві милі. Онде дорога, ліворуч. — Хазяїн зиркнув нам услід недобрими очима, коли ми виходили з двору.

Дорогою ми йшли недовго, бо Холмс зупинився біля першого повороту, знаючи, що тепер Гейз нас не помітить.

— Було "тепло", як кажуть діти, — мовив мій друг. — Чим далі я відходжу від цього заїзду, тим стає холодніше. Ні, ні, нам рано ще звідси йти.

— Я певен, — сказав я, — що цей Рюбен Гейз усе знає. Такої розбійницької пики я ніколи ще не бачив.

— О, ви теж? Справжнісінький розбійник! А коні, а кузня! Цікаве місце — той "Бойовий півень"! Погляньмо, що там коїться ще, тільки потихеньку.

Позаду нас височів пологий пагорб, по якому було розкидано сірі кам’яні брили. Ми звернули з дороги й почали підніматися його схилом, аж тут я позирнув у бік Голдернес-Холла й побачив велосипедиста, що швидко мчав стежкою.

— Ховаймося, Ватсоне! — вигукнув Холмс, поклавши свою важку руку мені на плече.

Ледве ми встигли причаїтися за каменем, як чоловік промайнув повз нас. У хмарі пилу я побачив його бліде, схвильоване обличчя, на якому кожна риса була сповнена жаху: роззявлений рот, дико вирячені очі. То була якась химерна карикатура на ошатного Джеймса Вайлдера, якого ми бачили учора ввечері.

— Секретар герцога! — скрикнув Холмс. — Мерщій, Ватсоне! Погляньмо, що він там робитиме.

Стрибаючи по каменях, ми за кілька хвилин добігли до місця, звідки видно було двері заїзду. Вайлдерів велосипед стояв біля стіни. В будинку ніхто не ворушивсь і не виглядав з вікон. Сонце заходило за високі шпилі Голдернес-Холла, й долину поволі огортали сутінки. Потім, уже у вечірньому мороці, ми побачили, як із стайні біля заїзду виїхала двоколка з двома бічними ліхтарями, й почули шалений тупіт копит; за хвилину вона промчала повз нас у бік Честерфілда.

— Що це, Ватсоне? — прошепотів Холмс.

— Схоже на втечу.

— У двоколці, як я помітив, була лише одна людина. Але то не містер Джеймс Вайлдер, бо він онде стоїть на дверях.

У темряві світився червоним квадрат дверей. Посередині його чорніла постать секретаря: він пильно вглядавсь у морок, — мабуть, на когось чекав. Потім на дорозі почулися кроки, промайнула ще чиясь тінь, двері зачинились, і заїзд знову поринув у темряву. Хвилин через п’ять в одній із горішніх кімнат засвітили лампу.

— Дивні відвідувачі заходять до "Бойового півня", — мовив Холмс.

— Пивничка з іншого боку.

— Отож. Це, мабуть, не просто відвідувачі, а хазяєві гості. Але що знадобилося в цьому збіговиську містерові Джеймсу Вайлдеру, ще й такої пізньої години? Кому він призначив там зустріч? Ходімо, Ватсоне, спробуймо поглянути на них трохи ближче.

Удвох ми вибралися на дорогу й підкралися до дверей заїзду. Велосипед досі стояв біля стіни. Холмс тернув сірником, підніс його до заднього колеса, і я почув, як він зареготав, коли вогник освітив латану данлопівську шину. Якраз над нами було вікно, де горіла лампа.

— Мені треба зазирнути туди, Ватсоне. Якщо ви підставите мені спину, а самі зіпретесь на стіну, я зможу це зробити.

За мить він став ногами мені на плечі, та одразу скочив униз.

— Ходімо, друже, — мовив він, — на сьогодні вже досить. Ми, здається, зробили все, що могли. До школи далека дорога, тож чим швидше ми вирушимо, тим буде краще.

Поки ми втомлено простували долиною, він не промовив ні слова; навіть тоді, коли ми дісталися школи, він туди не пішов, а подався на станцію Меклтон, щоб надіслати телеграму. Потім я чув, як він заспокоював доктора Гакстейбла, враженого трагічною смертю вчителя, і вже зовсім пізно побачив його у себе в кімнаті — так само бадьорого, сповненого сил, як і вранці.

— Усе гаразд, друже, — сказав він. — Обіцяю вам, що наступного вечора ми розкриємо цю таємницю.

* * *

Вранці, об одинадцятій, ми з моїм другом ішли славетною тисовою алеєю Голдернес-Холла. Біля пишної брами єлизаветинської доби нас зустрів лакей і провів до кабінету його вельможності. Там ми побачили містера Джеймса Вайлдера — скромного і ввічливого, але в його потайних очах та нервовому обличчі й досі помітні були сліди нічного жаху.

— Ви хочете бачити його вельможність? На жаль, герцог погано себе почуває. Він дуже засмучений цією трагедією. Вчора ввечері ми дістали телеграму від доктора Гакстейбла, в якій він розповів нам про вашу знахідку.

— Я мушу побачити герцога, містере Вайльдере.

— Але він у себе в кімнаті.

— Тоді я піду до нього.

— Боюся, що він у ліжку.

— І все-таки я мушу його побачити.

Холмсів крижаний, незворушний голос переконав секретаря, що сперечатися даремно.

— Гаразд, містере Холмсе, я доповім, що ви тут.

Минула якнайменш година, перш ніж уславлений міністр з’явився в кабінеті. Його обличчя було ще мертвотніше, ніж учора, плечі зсутулились, — він немовби аж постарів відучора.