Пригоди бравого вояка Швейка - Сторінка 2

Хотіли йому допомогти сісти знову в сідло, підсадити його, аж глядь, — а він мертвісінький. І теж мав піти вгору: мітив у фельдмаршали. Це трапилося під час військового огляду: вони, ці огляди, до добра ніколи не доводять. В Сараєві, мабуть, теж був якийсь парад. Пам'ятаю, одного разу на такому параді мені бракувало на мундирі двадцять ґудзиків, то за це мене на чотирнадцять діб замкнули до буцеґарні, і два дні я пролежав, як той Лазар, зв'язаний "козлом". Але що ж удієш? В армії мусить бути дисципліна. Інакше ніхто б нікого не слухався. Наш обер-лейтенант Маковець завжди казав нам: "Дисципліна, бовдури, повинна бути, бо інакше ви б лазили, як мавпи, по деревах, а військова служба з вас, йолопи, людей зробить". Хіба ж це не правда? Уявіть собі парк, скажімо, на Карлаку, а на кожному дереві сидить солдат без дисципліни. Це мене завжди найбільше лякало.

— У Сараєві це робота сербів, — спрямовував розмову Бретшнейдер.

— Помиляєтесь, — відповів Швейк, — то зробили турки через Боснію і Герцеґовину.

— І Швейк виклав свої погляди на зовнішню політику Австрії на Балканах: турки в 1912 році програли війну з Сербією, Болгарією і Грецією. Вони хотіли, щоб Австрія їм допомогла, а цього не сталося, ось вони й застрелили Фердінанда.

— Ти любиш турків? — звернувся Швейк до шинкаря Палівця. — Любиш тих собак нехрещених, адже ж ні?

— Мені аби клієнт, — сказав Палівець, — хай він буде й турок. Яке діло нам, торговцям, до політики? Заплатив за пиво — сиди в шинку і базікай собі досхочу.

Це мій принцип. Хто б там не вбив нашого Фердінанда — серб чи турок, католик чи магометанин, анархіст чи младочех, — мені однаковісінько.

— Добре, пане шинкарю, — мовив Бретшнейдер, який знову втратив надію, що хтось із цих двох зловиться, — але ви згодні, що це велика втрата для Австрії?

Замість шинкаря відповів Швейк:

— Авжеж, утрата, тут нічого не скажеш. Жахлива втрата, бо хіба ж Фердінанда можна замінити якимсь там йолопом? Шкода тільки, що він не був ще товстіший.

— Що ви хочете цим сказати? — ожив Бретшнейдер.

— Що хочу сказати? — охоче відповів Швейк. — А ось що: коли б він був гладший, то напевно б його грець побив ще тоді, коли він ганяв у Конопішті бабів, які в його лісах збирали хмиз та гриби, і тепер не вмер би такою ганебною смертю. Адже подумати тільки: небіж найяснішого пана цісаря, а вони його застрелили. Таж це ганьба, всі газети про це пишуть. У нас у Будейовицях на ярмарку проштрикнули у сварці одного торговця худобою, на прізвище Бржетіслав Людвік. У нього був син Богуслав, і от куди той, бувало, прийде, продавати свиней, ніхто в нього нічого не купує, а кожен каже: "Це син того, проштрикнутого, він теж, мабуть, добра каналія". Кінець кінцем йому нічого не залишалося, як стрибнути в Крумлові з мосту у Влтаву, потім довелося його звідти витягати, довелося оживляти, довелося з нього воду викачувати, і все ж таки він сконав на руках у лікаря, коли той йому щось впорснув.

— Ну й дивні ж у вас порівняння, — значуще промовив Бретшнейдер, — говорите спочатку про Фердінанда, а потім одразу про торговця худобою.

— Які там порівняння? — запротестував Швейк. — Боронь боже, щоб я хотів когось із кимсь порівнювати. Пан шинкар мене знає. Правда ж, я ніколи нікого ні з ким не порівнював? Я тільки не хотів би опинитися в шкурі вдови ерцгерцоґа. Що ж вона тепер робитиме? Діти — сироти, маєток у Конопішті без господаря. А виходити ще раз за якогось іншого ерцгерцоґа? Яку з цього матиме користь? Поїде з ним знову до Сараєва і вдруге залишиться вдовою. От кілька років тому був у Зліві біля Глубокої один лісник з таким паскудним прізвищем Пиндюр. Застрелили його браконьєри, і лишилася після нього вдова з двома дітьми. За рік вона знову

вийшла заміж за лісника, Пепіка Шавловиця з Мидловарів. Та що ж, і того порішили. Тоді вийшла заміж утретє, і знову ж таки за лісника, та й каже; "Бог любить трійцю. Якщо й тепер не пощастить, то вже сама не знаю, що вдію". Ясно, що й цього застрелили, а вона вже мала з тими лісниками шестеро дітей. Пішла вона до канцелярії князя в Глубоку скаржитись, якого вона з отими лісниками клопоту зазнала. Тоді їй порадили Яреша, сторожа з Ражицької загати. І що б ви думали? Втопили його, як обловлювали ставок. А вона вже й від нього народила двоє дітей. Потім узяла собі коновала з Воднян, так той її раз уночі шарахнув сокирою і сам добровільно на себе заявив. Коли його потім в окружному суді у Пісеку вішали, він відкусив священикові носа і сказав: взагалі, мовляв, ні в чому не кається, і до того ж говорив щось дуже погане про нашого найяснішого цісаря.

— А ви не знаєте, що він про нього говорив? — голосом, сповненим надії, запитав Бретшнейдер.

— Цього вам сказати не можу, бо цього ніхто не відважився повторити. Але, кажуть, щось нечувано страшне, бо один присутній при тому судовий радник аж із глузду з'їхав, його ще й досі тримають в божевільні, щоб, бува, чого не розпатякав. То була не звичайна собі образа найяснішого монарха, що їх сп'яну сиплють.

— А які ж то образи на нашого найяснішого монарха сп'яну сиплють? — запитав Бретшнейдер.

— Будь ласка, панове, перемініть пісеньку, — обізвався шинкар Палівець. — Я, знаєте, цього не люблю. Щось бовкнеш, а тоді шкодуватимеш.

— Які образи на нашого монарха сп'яну сиплють? — повторив Швейк. — Всілякі.

Впийтеся, замовте, щоб вам заграли австрійський гімн, і побачите, що почнете говорити. Навигадуєте стільки на нашого найяснішого цісаря, що, якби лише

половина з того була правда, вистачило б йому ганьби на все життя. Але наш старий добряга насправді цього не заслужив. Самі подумайте. Втратив сина Рудольфа ще молодим, у розквіті сил. Жінку Єлизавету проштрикнули терпугом.

Потім десь пропав його брат Ян Орт, а брата — мексиканського цісаря — розстріляли в якійсь фортеці під муром. Тепер знову на старості застрелили родича. Та тут треба мати залізні нерви. А потім про це згадає якийсь п'яниця і починає його лаяти. Коли нині щось вибухне, піду добровольцем і служитиму найяснішому цісарю нашому, хоч би мене на капусту посікли! — Швейк хильнув як слід пива і повів далі: — Ви гадаєте, що наш найясніший усе це подарує? То погано його, мабуть, знаєте. Війна з турками неодмінно мусить бути. Ви вбили мені родича, так ось вам по пиці. Війна неминуча. Сербія і Росія нам у цій війні допоможуть. Завариться така катавасія, що аж пір'я летітиме.

Швейк у цю віщу хвилину натхнення був прекрасний, його простодушне, усміхнене обличчя сяяло, як місяць уповні. Йому все було просте і ясне.

— Можливо, — малював він далі майбутнє Австрії, — на нас, на випадок війни с Туреччиною, нападуть німці, бо ж німці й турки одна рука. Це такі бестії, що немає їм у світі рівних. Але ми можемо об'єднатися з Францією. Вона ще з сімдесят першого року має зуб на Німеччину. Ось тобі вже й почнеться танець.

Війна буде, більше не скажу вам ані слова!

Бретшнейдер встав і урочисто промовив:

— Більш і не треба говорити, ходімте зі мною в коридор, я скажу вам дещо.

Швейк вийшов за агентом у коридор, де на нього чекала маленька несподіванка.

Товариш по склянці показав йому орлика і заявив, що він Швейка заарештовує і негайно відведе до поліції. Швейк намагався довести, що добродій, очевидно, помиляється, бо він, Швейк, зовсім не винний, він же не сказав жодного слова, яке могло б кого-небудь образити.

Однак Бретшнейдер відповів, що Швейк насправді вчинив кілька злочинів, серед яких найголовніший — державна зрада.

Потім вони повернулися до шинку, і Швейк звернувся до пана Палівця:

— Я випив п'ять кухлів пива і з'їв один рогалик із сосискою. Тепер дай мені ще чарочку сливовиці, і я піду, бо мене заарештовано.

Бретшнейдер показав панові Палівцю орлика, хвилину дивився на нього, а потім запитав:

— Ви одружені?

— Так.

— А ваша дружина може вести торгівлю за вашої відсутності?

— Може.

— Ну, то все гаразд, пане шинкарю, — весело промовив Бретшнейдер, — покличте сюди вашу дружину і передайте їй справи, бо ввечері ми приїдемо по вас.

— Не журися, — потішив шинкаря Швейк, — мене заарештували тільки за державну зраду.

— А мене за що? — заскиглив пан Палівець. — Я ж був такий обережний.

Бретшнейдер усміхнувся і з переможним виглядом пояснив:

— За те, що ви сказали, нібито мухи запаскудили нашого найяснішого цісаря. Ми вам виб'ємо тих мух з голови.

Швейк вийшов з шинку "Під чашею" в супроводі агента. Він стежив за виразом обличчя Бретшнейдера і, коли вони були вже на вулиці, спитав із своєю добродушною посмішкою:

— Може, мені зійти з тротуару?

— Навіщо?

— Гадаю, що коли я заарештований, то не маю права ходити тротуаром.

Входячи в ворота управління поліції, Швейк промовив:

— І незчулись, як уже тут. Ви часто буваєте "Під чашею"?

Саме тоді, як Швейка вели в канцелярію поліції, в шинку "Під чашею" пан Палівець передавав справи заплаканій дружині, по-своєму заспокоюючи її.

— Не плач, не реви! Що вони мені можуть зробити за обпаскуджений портрет цісаря?

Отак любо й мило вступив бравий вояк Швейк у світову війну. Істориків, без сумніву, цікавитиме той факт, що він передбачав далеке майбутнє. Правда, ситуація пізніше склалася інакше, ніж Швейк викладав її "Під чашею", але він не мав дипломатичної освіти, і це слід узяти до уваги.

2. БРАВИЙ ВОЯК ШВЕЙК В УПРАВЛІННІ ПОЛІЦІЇ

Сараєвський замах наповнив управління поліції численними жертвами. Тягали одного за одним, а старий інспектор у приймальній канцелярії добродушно говорив:

— Вам цей Фердінанд боком вилізе!

Коли Швейка замкнули в одній з багатьох камер другого поверху, там уже сиділо ціле товариство — шість чоловік. П'ятеро примостилися навколо столу, а в кутку на нарах, немов тримаючись осторонь від них, чапів чолов'яга середнього віку.

Швейк почав розпитувати, за що кого посадили. Від п'ятьох, що сиділи біля стола, дістав майже одну і ту саму відповідь: "через Сараєво", "через Фердінанда", "через те вбивство пана ерцгерцоґа", "за Фердінанда", "за те, що в Сараєві пана ерцгерцоґа спровадили на той світ".

Шостий, який цурався тих п'ятьох, сказав, що він тому не хоче мати з ними нічого спільного, щоб на нього не впала якась підозра; він, мовляв, сидить тут лише за спробу вбивства з метою пограбування одного дядька із Голиць.