Пригоди Електроника - Сторінка 14

І Сергійко пояснив другові завдання: познайомитися, дізнатися ім'я й адресу.

— Тільки не забудь, — грізно попередив він, — що ти Сергій Сироїжкін. Пам'ятай клятву: щоб я зламався, коли викажу цю таємницю!

Електроник слухняно повторив заклинання і почав діяти.

Як не дивно, він скористався саме тим способом, який видався Сироїжкіну непридатним: випередив незнайомку, круто обернувся і, загородивши їй дорогу, відразу ж перейшов у наступ:

— Здрастуй. Давай познайомимося.

— Здрастуй… — Блакитна дівчинка здивовано розглядала Електронйка. — А ми, здається, знайомі… Адже це ти показував такі смішні фокуси?

— Я. Як тебе звати?

Сироїжкін, підкравшись іззаду, захоплено похитав головою: відчайдушно сміливий цей Електроник, діє точно за завданням.

— А це обов'язково знати? — Дівчинка нахилила голову.

— Обов'язково.

— Майя Свєтлова, А тебе як звати?

— Сергій Сироїжкін.

— А чому на хустці було написано "Електроник"?

Сергійко похолов; раптом Електроник проговориться?

Але той, подумавши, не розгубився:

— Це мій псевдонім. А яка твоя адреса?

Обличчя дівчинки зробилося суворим. Фокусник ставив надто дивні запитання:

— Що за цікавість? Скажи краще: ти повернув речі, які проковтнув? Це що — спритність рук чи насправді?

— Довго пояснювати, — хрипло відповів Електроник. — Я поспішаю в цирк. Яка твоя адреса? Я люблю точні відомості.

— Будь ласка. — Майя знизала плечем. Цей Сироїжкін був до того ж чванько. — Вулиця Геологів, будинок три, квартира п'ятнадцять. Під'їзд четвертий, поверх п'ятий, ліфт працює. Все?

— Все, — сказав Електроник.

— До побачення!

— До побачення.

Сергійко завзято жестикулював за Майїною спиною, закликаючи Електроника продовжувати розмову. Але той його не зрозумів — стояв як стовп. А дівчинка була задоволена, що відкараскалася від настирливого хлопчака. Вона пішла не оглянувшись і навіть прискорила ходу.

Сергійко розгублено дивився услід блакитному платтю. Чомусь він почував себе дуже нещасним. Ось востаннє майнула блакитна плямочка й зникла в натовпі. Майя Свєтлова, вулиця Геологів. Ім'я й адресу тепер він має. І водночас не має нічого. Невідомо навіть, як Майя до нього ставиться…

Дуже дивно поводився Електроник. Ніби дерев'яний.

Не посміхнувся, не пожартував, не розповів ніякої історії. Адже дівчатка люблять, коли їм зуби заговорюють… Що за дивак цей Електроник! Розмовляв правильно, а вийшло все якось по-дурному. Він, звичайно, хороший товариш, а все-таки чогось не розуміє…

— Ходімо в цирк, — зітхнувши, сказав Сергій Електроникові.

БЕГЕМОТІВ КОД

Розбігаються блискавки на сріблястому куполі. Горять чотири яскраві літери — ЦИРК. Нетерпляче б'ють ногою червоні коники, складені з лампочок. І під цим електричним сяйвом розчинені двері ковтають і ковтають потоки людей. А натовп на площі не зменшується: дехто чекає друзів, дехто шукає зайвий квиток, а дехто просто дивиться на блиск вогнів.

Другого квитка друзі так і не дістали. Електроник давно вже зник у дверях, а Сергійко стоїть на одному місці.

Розійдеться поступово натовп, загримить весела музика, стане безлюдно й прохолодно на площі, а він усе дивитиметься на вогні. Певна річ, з цирку не вийде яскраво-жовтий клоун, не вискочить наїзниця на білому коні, щоб запропонувати йому зайвий квиток. Він це розуміє. Зате коли закінчиться вистава й гомінкий потік вихлюпне на вулицю, на східцях з'явиться Електроник. І вони разом підуть додому.

Він задумався, не помітив, як лишився один. І ще двірник шурхотів мітлою, підмітаючи недопалки, папірці й заразом ті випадкові звуки, які зуміли вирватися із-за дверей і впали на бруківку. А Сергійко все думав про грізних тигрів, плямисту жирафу й слона, який рухає хоботом стрілку на годиннику…

Хтось торкнув його за плече:

— Ну що, хочеш у цирк?

Сергійко побачив високого чоловіка в капелюсі й плащі. У нього волохаті брови й уважні очі. Сергійко нічого не сказав, тільки знизав плечима, вважаючи, що його становище ясне і без слів.

— Ходімо! — Незнайомець підморгнув.

Вони завернули за ріг. Чоловік відчинив скляні двері й пропустив Сергія вперед.

— Доброго вечора, Антоне Костянтиновичу! — сказав, підвівшись, вахтер.

— Здрастуй, Матвійовичу! — весело обізвався Сергійків покровитель. — Цей хлопчик зі мною.

Вони піднімаються вузькими крутими сходами, виходять у коридор, і Антон Костянтинович на ходу каже якійсь жінці:

— Машо, посади його на вільне місце. — І Сергійкові: — Як же тебе звати? Сергій? Ну, бувай здоровий, Сергію. Дивись і веселись.

— Спасибі! — зніяковіло сказав йому вслід щасливець і зашарівся.

— Іди нагору, — порадила тітка Маша. — В останньому ряду є місце.

Сергійко вибігав на гальорку, і в груди йому вдаряє пружна хвиля музики. Він не помітив, як і сів. Зараз він увесь там — на сонячній арені, де над жонглером миготять, ніби метелики, кульки, тарілки, кільця. Йому здається, ніби це він сам спритно підстрибує, кидає, ловить, перевертається і пильно стежить, щоб нічого не впало.

Спалахують прожектори. Й арена неначе розсунулася, стала більшою. У схрещених променях ковзає над рядами ракета. На ракеті гімнасти. Стоять і не ворухнуться, немов приклеєні, витягнули вперед руки. А ракета дедалі вище, а музика дедалі швидша… І ось гімнаст повисає вниз головою, а його партнерка спритно зісковзнула з ракети й за якусь мить ловить його руки, вкладає долоню в долоню, щоб крутитися під куполом, стискатися й розтискатися, мов пружина, відкидаючи на стіни легкі, швидкі тіні, викликаючи то мертву тишу, то полегшене зітхання, то бурхливі оплески.

Під час паузи жартують клоуни, а Сергійко шукає поглядом Електроника. Чомусь немає його в десятому ряду. Немає в одинадцятому, і в дев'ятому… Хлопчик бачить, як в оркестрі перегортає ноти скрипаль, як поправляє галстук-метелик диригент, як сміються над клоуном сурмачі. А Електроника так і не знаходить.

— Атракціон "Незвичайні сни"! — громовим голосом оголошує ведучий програми. — Змішана група тварин!!! Дресирувальник — Антон Антонов!!!

Звучить веселий марш і виїжджає якийсь довгоносий дивак на низенькому велосипеді. Він натискує на педалі щосили й дуже смішний має вигляд, але Сергій тільки мигцем глянув на нього. Хлопчак крутив головою, оглядаючи ряди, поки не погасло світло.

Раптом з'явився зелений вогник і поплив навколо арени.

Сергійко витягнув шию. Він побачив, що по бар'єру рухається морський лев. Чорний-чорний, аж лискучий, ніби нагуталїнений. Плавно похитується то в один бік, то в другий, тихо шльопає ластами, а на кінчику носа тримає зелену лампу. Несе й не впускає.

Ось він зіскочив з бар'єра, підкинув лампу прямо в руки служителеві й штовхнув у бік довгоносого дивака, який спав на тирсі. Спалахнуло світло. Дивак схопився. На арені — кучугури снігу, крижані брили й чорний химерний звір. Дивак від здивування сів на кучугуру, а вона візьми та й заворушися. Дивак зіскочив, охоплений жахом: це була зовсім не кучугура, а білий ведмідь. Тоді чоловік заходився перевіряти інші кучугури, й, усім на втіху, з-під снігових покривал вилізли ще два ведмеді — бурий і білий. Бурий одразу ж сів на велосипед і поїхав уздовж бар'єра, а білі по-дружньому обнялися, кілька разів перекинулись, покотилися кулями.

Потім білі ведмеді робили стойку на передніх лапах, бурий ганяв на велосипеді, чоловік і морський лев жонглювали над ними м'ячами. І раптом серед публіки пролунало глухе рикання. Хтось із глядачів обернувся, а бурий ведмідь різко зупинив велосипед.

Рикання повторилося. Ведмідь прислухався, став на задні лапи й незграбно поліз через бар'єр. Дресирувальник устиг схопити його за нашийник. Але ведмідь вирвався і подався вгору східцями, лякаючи публіку. Дресирувальник ішов позаду й голосно говорив:

— Трохиме, що ти хочеш? Тебе хтось покликав? Не звертай уваги!

У Сергійка завмерло серце: невже ведмедя покликав Електроник?

Трохим, голосно сопучи, піднявся до десятого ряду й завмер перед хлопчиком, що сидів скраю. Хлопчик устав.

"Електроник!" — трохи не крикнув Сергійко. Він дуже зрадів: із свого місця він добре бачив, що це Електроник! І відразу ж злякався: а раптом в цирку сидить професор чи той міліціонер, який шукає Електроника?.. Але його страх несподівано пройшов, бо події в десятому ряду розвивалися дуже швидко.

Дресирувальник, спантеличений у першу мить, опам'ятався і радісно загукав на весь цирк:

— А-а, це ж мій знайомий Серьожа! Навіщо ти зриваєш номер, Серьожо?

— Я не зриваю, — відповів Електроник. — Я хочу привітатися з Трохимом.

Над рядами злетів смішок.

— Ну, привітайся, — дозволив довгоносий дивак. — Здоровкайся і бувай здоровий!

Електроник якось чудно хрюкнув, і Трохим у відповідь хрюкнув так само. Трохим став на весь зріст, простягнув могутню лапу. Хлопчик потиснув лапу двома руками, щось шепнув ведмедеві на вухо й сунув йому в пащу цукерку. Глядачі бурхливо аплодували.

— Та ти молодець, — тихо сказав дресирувальник хлопчикові й повів ведмедя за собою.

Трохим не опирався.

А до Електроника вже поспішав морський лев, шльопаючи ластами, балансуючи своїм гнучким гумовим тілом, — адже він тримав велику кулю на ґудзикові носа. Люди, що сиділи поряд з Електроником, запевняли потім, що він не подав ніякого знака левові, навіть не писнув: просто, мовляв, звір знайомий з цим хлопчиком і звик підходити до нього.

Проте дресирувальник був збентежений. Він не знав, що й подумати. В нього навіть майнула думка: чи не міг дивний хлопчак покликати лева нечутним сигналом — наприклад, ультразвуком. А втім, він одразу ж вирішив, що це дурниця.

Лев зупинився і, граціозно вигнувши шию, послав м'яч Електроникові. Той спритно впіймав і кинув назад, сплеснувши при цьому в долоні. Так вони грали, поки не викликали оплесків. Чорний жонглер приліг на східці й зааплодував ластами. Потім він прийняв на ніс м'яч, повернувся до дресирувальника.

Номер тривав далі, й Сергій не знав, куди йому дивитися. Він махав рукою, подаючи знаки другові, й скоса поглядав на манеж. А там за якусь хвилину знову все змінилося. Квітучі дерева, лужки, брили сіро-червоних каменів, сині водоймища… Ходять довгоногі чаплі, пустують мавпи в коротких штанцях, пасеться на лужку рогата антилопа-канна.

А дивакуватий Антон Антонов знову спить. Чаплі, переступаючи через сплячого, постукують його гостренькими дзьобами.