Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 10

- Чарлз Діккенс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Олівер, сер… Олівер…

— Ну, що? Що з ним? — перебив містер Бамбл, в холодних очицях якого спалахнула радість. — Невже втік? Невже втік, Ною?

— Та ні, сер! Не втік! Він сказився! — відповів Ной. — Спочатку він хотів порішити мене, сер, а потім хотів порішити Шарлотту, а потім хазяйку. Ой, як боляче, сер! Ой, не можу!

Тут Ной почав корчитись і звиватись, мов в'юн, тим самим даючи зрозуміти, що звірячий напад Олівера заподіяв йому тяжкі внутрішні ушкодження, які завдають нестерпного болю й страждань.

Побачивши, що від цієї новини містерові Бамблу геть відібрало мову, Ной постарався ще дужче його вразити й заходився нарікати на свої страшні рани вдесятеро голосніше. Коли ж він помітив джентльмена в білому жилеті, що саме простував двором, вереск його став зовсім несамовитим, бо хлопець правильно зметикував, що корисно було б привернути увагу й викликати обурення ще й згаданого добродія.

Увагу джентльмена Ной привернув дуже швидко. Не зробивши й трьох кроків, той гнівно крутнувся на підборах і запитав, чому оте щеня виє й чому містерові Бамблу не пригостити б його палицею так, щоб його зумисні голосові вправи стали мимовільними. На що містер Бамбл відповів:

— Цього бідолашного хлопчину з дитячого притулку, сер, мало не вбив — ну, ще трохи — і вбив би — отой малий Твіст.

— Грім і блискавка! — вигукнув джентльмен у білому жилеті, зупиняючись мов укопаний. — Я так і знав! З самого початку в мене виникло якесь передчуття, що цей зухвалий дикун потрапить на шибеницю!

— Сер, він намагався вбити і служницю, — додав містер Бамбл, обличчя якого сполотніло.

— І хазяйку, — докинув містер Клейпол.

— Ти, здається, казав, що й хазяїна теж, Ною? — спитав містер Бамбл.

— Ні, хазяїна нема вдома, а то б він його вбив, — відповів Ной. — Він божився, що уб'є.

— Ага, кажеш, божився, що уб'є? — перепитав джентльмен у білому жилеті.

— Атож, сер, — підтвердив Ной. — А ще, сер, хазяйка питає, чи не міг би містер Бамбл зайти до нас і відшмагати Олівера, бо хазяїна нема вдома.

— Авжеж, хлопчику, — мовив джентльмен у білому жилеті, приязно всміхаючись, і погладив Ноя по голові, яка була щонайменше на три дюйми вища від його власної. — Ти гарний хлопчик, дуже гарний. Ось тобі пенні, Бамбле, ціпок при вас? То прямуйте до Сауербері. І дійте рішуче. Не щадіть його, Бамбле.

— Не щадитиму, будьте певні, сер, — відповів бідл, — поправляючи намотаний на кінці свого ціпка батіг, що призначався для екзекуцій.

— І Сауербері скажіть, щоб не щадив. Бо без кулака і різок йому нічого не втовкмачиш, — мовив джентльмен у білому жилеті.

— Неодмінно скажу, сер, — відповів бідл.

І ось, прибравши належного вигляду, з трикутним капелюхом на голові й з ціпком у руці містер Бамбл у супроводі Ноя Клейпола підтюпцем подався до поховального закладу.

Становище там аж ніяк не поліпшилося. Сауербері ще не повернувся, а Олівер і далі з неослабним завзяттям гатив у двері льоху. Почувши від місіс Сауербері й Шарлотти, що Олівер лютує, як дикий вепр, містер Бамбл обачно вирішив спершу провести переговори. З цією метою він спочатку грюкнув ногою в двері, а тоді, наблизивши губи до замкової щілини, промовив басовито й поважно:

— Олівере!

— Випустіть мене! — озвався з-за дверей Олівер.

— Ти впізнаєш, хто з тобою говорить? — запитав містер Бамбл.

— Впізнаю, — відповів Олівер.

— І ти не боїшся? Не тремтиш, чуючи мій голос? — спитав містер Бамбл.

— Ні! — зухвало відповів Олівер.

Ця несподівана відповідь, така не схожа на ту, яку містер Бамбл сподівався почути, його ошелешила. Він позадкував від замкової щілини, випростався на весь зріст і в німому подиві обвів поглядом присутніх.

— Ох, містере Бамбл, він, певно, збожеволів, — сказала місіс Сауербері. — Жоден хлопець, навіть недоумкуватий, не насмілився б так, розмовляти з вами.

Глибокодумно помовчавши, містер Бамбл відповів:

— Ні, це не божевілля, моя пані. Це м'ясо.

— Що? — видихнула місіс Сауербері.

— М'ясо, моя пані, м'ясо! — з притиском, суворо відповів Бамбл. — Ви перегодували його м'ясом. Ви штучно збудили в ньому душу й бунтарський дух, яких не годиться мати людині в його становищі. Це вам, місіс Сауербері, підтвердять і члени парафіяльної ради, а вони філософи-практики. Нащо біднякам душа і дух? Досить і того, що ми підтримуємо життя їхнього тіла! Якби ви годували хлопця кашею, пані, цього ніколи б не сталося.

— Боже, боже! — скрикнула місіс Сауербері, покаянно зводячи очі до кухонної стелі. — От до чого призводить щедрість!

Щедрість місіс Сауербері полягала в. тому, що вона великодушно згодовувала Оліверові гидкі недоїдки, яких ніхто інший їсти б не став. Отже, вона виявила неабияку покірність і жертовність, добровільно погодившись прийняти на себе тяжке звинувачення містера Бамбла, яке — віддамо належне цій жінці — було цілком безпідставне, бо вона не заслужила його ні помислом, ні словом, ні ділом.

— Ну, так от! — мовив містер Бамбл, коли жінка знов опустила очі додолу. — Єдине, що можна зараз зробити, єдиний відомий мені засіб — це залишити його на день-два в льоху, щоб він трохи охляв, а тоді випустити й годувати самою тільки кашею, аж поки скінчиться термін навчання. Він з поганої родини, місіс Сауербері. Страшенно запеклі люди! І вихователька, і лікар розповідали, що мати його приволоклася сюди в неймовірно тяжкому стані — на її місці будь-яка порядна жінка була б умерла на кілька тижнів раніше.

Коли містер Бамбл вимовив цю фразу, Олівер, який розчув тільки, що знову згадано його матір, закалатав У двері так люто, аж заглушив усі інші звуки.

І саме в цю мить повернувся містер Сауербері. Вислухавши розповідь про Оліверів злочин — а обидві жінки не шкодували чорної фарби, щоб викликати трунареве обурення, — він одімкнув двері й за комір витяг свого збунтованого учня з льоху.

Одежа Олівера була подерта його мучителями, обличчя — в синцях і подряпинах, чуприна розпатлана, але щоки й досі пломеніли від гніву, і коли хлопця витягли з темниці, він глянув на Ноя з ненавистю, засвідчивши тим, що дух його аж ніяк не зламано.

— Герой, що й казати! — мовив Сауербері і, струсонувши Олівера, дав йому ляпаса.

— Він обзивав мою матір, — відказав Олівер.

— І що з того, невдячний мерзотнику? — вигукнула місіс Сауербері. — Твоя мати заслужила все, що він про неї казав, і навіть більше.

— Ні, не заслужила! — сказав Олівер.

— Заслужила, заслужила! — повторила місіс Сауербері.

— Брехня! — скрикнув Олівер.

Місіс Сауербері залилася сльозами.

Цей потік сліз позбавив містера Сауербері можливості зробити вибір. Тепер він не міг не покарати Олівера, до того ж якнайсуворіше. Бо якби він хоч на мить завагався, він (це, мабуть, знає кожен досвідчений читач), як то ведеться в подружніх сварках, здобув би звання тварюки, недолюдка, гадини, слинька й хтозна-чого ще — таких ласкавих назвиськ існує стільки, що їх не вмістити у межах цього розділу. Слід віддати належне містерові Сауербері: по-своєму — хоч "свого" в нього було обмаль — він ставився до хлопця непогано, — може, в інтересах свого діла, а може, тому, що дружина не любила Олівера. Проте коли вона зайшлася сльозами, йому зосталося тільки одне — відлупцювати хлопця, що він і зробив із запопадливістю, яка задовольнила навіть місіс Сауербері і, зрештою, звільнила містера Бамбла від необхідності вжити свій парафіяльний ціпок. До вечора Олівер просидів під замком у льосі; на хлібі й воді, а коли споночіло, місіс Сауербері, стоячи перед дверима, висловила кілька аж ніяк не схвальних зауважень на адресу його матері, а тоді відімкнула двері й звеліла хлопцеві йти нагору до свого убогого ложа, що він і зробив, супроводжуваний глузами й кепкуванням Ноя і Шарлотти.

Залишившись на самоті в моторошній темряві й тиші трунарні, Олівер нарешті дав вихід почуттям, що після такого дня мусили неминуче постати в його дитячій душі. Він зневажливо вислуховував глузування, він жодного разу не зойкнув, коли його шмагали, бо в хлоп'ячому серці зростала гордість, яка б не дозволила кричати, навіть якби його спалювали живцем на вогнищі. Але тепер, коли його ніхто не бачив і не чув, Олівер упав навколішки й заплакав такими гіркими сльозами, якими, дарма що вони ушляхетнюють душу, не дай боже ніколи плакати дитині.

Довго стояв Олівер навколішках, не рухаючись. Свічка вже догорала в свічнику, коли він підвівся, сторожко озирнувся довкола, прислухався, а тоді тихенько відімкнув двері й виглянув надвір.

Ніч стояла холодна, темна. Хлопчик подивився на зірки й подумав, що ніколи ще вони не були такі далекі від землі. В безвітряній тиші чорні нерухомі тіні від дерев, що простягайся долі, здавалися мерцями. Олівер обережно замкнув двері, при тьмяному світлі недогарка зав'язав у хустину своє убоге шмаття і сів на лаву дожидати світанку.

Коли перші промені світла пробилися крізь щілини віконниць, Олівер підвівся й знову відсунув засув. Потім боязко озирнувся, постояв ще хвильку, вагаючись, і, причинивши за собою двері, опинився на вулиці.

Він подивився праворуч, потім ліворуч, не знаючи, в який бік тікати. І згадав, що вози, виїжджаючи з міста, піднімаються на пагорб. Тож він обрав саме цей шлях і, дійшовши до стежки, що вела через поле, а далі, як вій знав, знову виходила на шлях, звернув на неї і швидко попрямував уперед.

Олівер добре пам'ятав, як цією самою стежкою біг підтюпцем поряд з містером Бамблом, коли той вів його з ферми до робітного дому. Стежка проходила повз добро знаний будинок. Серце його закалатало, і хлопець мало не завернув назад. Але він подолав уже чималу відстань, і щоб повернутися на шлях, довелося б витратити багато часу. До того ж о цій ранній порі навряд чи хтось міг його побачити. І він рушив далі.

Незабаром він дійшов до знайомого будинку. У дворі було порожньо, ані живої душі, певно, всі мешканці ще спали. Олівер зупинився й зазирнув у садок. Якийсь хлопчик полов грядку; ось він звів бліде личко — і Олівер упізнав одного із своїх колишніх товаришів. Олівер зрадів цій нагоді попрощатися з ним, бо хоч хлопчик був молодший за нього, вони дружили й разом гралися. А скільки разів їх обох били, й морили голодом, і садовили в льох.

— Цить, Діку! — сказав Олівер, коли хлопчик підбіг до хвіртки й простягнув йому між штахетинами свою худеньку руку.