Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 14

— Ти бачиш отого старого шкарбана біля книжкового рундука?

— Отого старого джентльмена? — перепитав Олівер. — Бачу.

— Він нам підходить, — мовив Пройда.

— Те, що треба! — зауважив юний Чарлі Бейтс.

Олівер оторопіло переводив погляд з одного на другого, але нічого з'ясувати не встиг, бо обидва хлопці шмигнули через вулицю й підкралися ззаду до старого джентльмена. Олівер рушив був слідом, а тоді розгублено зупинився, стежачи за ними в німому подиві.

Старий джентльмен мав вельми поважний вигляд: напудрене волосся, золоті окуляри, темно-зелений сюртук з чорним оксамитовим коміром і білі штани, під пахвою — елегантний бамбуковий ціпок. Він читав узяту з рундука книжку з такою увагою, наче сидів у кріслі в своєму кабінеті. Можливо, йому й справді здавалося, що він у своєму кабінеті, бо, судячи з його зосередженого вигляду, він не бачив ні рундука, ні вулиці, ні хлопчаків — одне слово, нічого, крім книжки, яку він, очевидно, мав намір прочитати тут-таки, на місці: дійшовши до кінця сторінки, він перегортав її, починав з верхнього рядка наступної сторінки і так далі — з непослабною цікавістю й увагою.

І тут Олівер, який, стоячи за кілька кроків, дивився на цю сцену широко розплющеними очима, з невимовним жахом побачив, що Пройда сунув руку в кишеню старого джентльмена, витяг звідти хусточку, передав її Чарлі Бейтсу, після чого вони удвох дременули й зникли за рогом.

В одну мить хлопчикові спала з очей полуда: то ось звідки беруться і хусточки, і годинники, і коштовності, ось чим займається Фейгін! Ще секунду він стояв, відчуваючи, як здіймається й вогнем обпікає його гаряча хвиля жаху, а тоді, геть розгублений, переляканий, він, сам не знаючи, що робить, щосили, щодуху кинувся тікати.

Все це відбулося за одну хвилину. Ту ж мить, як Олівер побіг, старий джентльмен сунув руку до кишені і, не знайшовши хусточки, рвучко озирнувся. Побачивши хлопця, який тікав, він, ясна річ, зробив висновок, що це і є крадій, і, вигукнувши: "Лови злодія!" — погнався за ним із книжкою в руці.

Та не тільки старий джентльмен кричав на ґвалт. Пройда і юний Бейтс, аби не привертати до себе увагу, не стали бігти вулицею, а сховались у першому ж під'їзді за рогом. Почувши крик і побачивши Олівера, вони відразу зметикували, що сталося, вискочили із своєї схованки і, горлаючи: "Лови злодія!" — теж погналися за ним, як і належить добрим громадянам.

Хоч Олівера виховували філософи, йому бракувало знання чудової аксіоми, що самозбереження — найголовніший закон природи. Якби він цю аксіому знав, то, можливо, був би підготовлений і до такої несподіванки. А так вона заскочила його зненацька, і він злякався ще більше, а тому мчав, наче вихор, а за ним, галасуючи, гналися старий джентльмен і двоє хлопчаків.

"Лови злодія! Лови злодія!" Слова ці мають магічну силу. Крамар кидає крамницю, візник — свого воза, м'ясник шпурляє свій лоток, пекар — коша, молочник — відро, розсильний — пакунки, школяр — свої мармурові кульки20, каменяр — кайло, дитина — свій волан. І всі вони біжать купою, в сум'ятті, стрімголов, штовхаються, ревуть, верещать, збивають з ніг перехожих на розі, лякають собак, розполохують курей, і вулиці, площі, подвір'я луною віддають той галас.

"Лови злодія! Лови злодія!" Той крик підхоплює сотня горлянок, і юрба збільшується за кожним поворотом. І мчить вона, розбризкуючи грязюку, і під ногами у неї гуде тротуар, а зусібіч розчиняються вікна, вискакують з дверей люди, юрба мчить уперед, глядачі покидають Панча21 в найцікавішому місці вистави і, приєднавшись до розбурханої юрби, підхоплюють крик і з новою силою горлають: "Лови злодія! Лови злодія!"

"Лови злодія! Лови злодія!" В людській вдачі глибоко вкоренилося прагнення кого-небудь цькувати. Нещасна захекана дитина знесилюється, обличчя її нажахане, в очах розпач, важкі краплі поту струмують по щоках; вона напружує кожен нерв, щоб відірватися від переслідувачів, а вони женуться за нею, щомиті скорочуючи відстань, бачать, що сили покидають її, і горлають ще голосніше, ревуть переможно: "Лови злодія!" Та зловіть же ви його, бога ради, хоча б з жалості до нього!

Нарешті зловили! Влучний удар. Злодій лежить на бруківці, й натовп оточує його з жадібною цікавістю. Ті, що відстали, штовхаються й протовплюються вперед, аби на нього глянути. "Розступіться!" — "Дайте йому дихнути повітрям!" — "Ет, обійдеться і без повітря. Він його не заслужив". — "Де той джентльмен?" — "Онде він іде". — "Пропустіть джентльмена!" — "Це той хлопець, сер?" — "Так". Олівер лежав, вкритий порохом і брудом, з роз'юшеними губами, обводячи нестямним поглядом обличчя людей, що з'юрмилися над ним. І тут найпрудкіші його переслідувачі безцеремонно схопили за руки й затягли в коло старого джентльмена.

— Так, — мовив джентльмен. — Боюся, що це той самий хлопчик.

— Він боїться! — пробурмотіли в натовпі. — Комедія!

— Бідолашний! — вигукнув джентльмен. — Він забився.

— Це моя робота, сер, — озвався, виступаючи наперед, дебелий чолов'яга. — Мало не розбив кулака об його зуби. Це я його зловив, сер.

Здоровань доторкнувся до капелюха й вишкірився, сподіваючись дістати винагороду за свій подвиг, але літній джентльмен тільки неприязно глянув на нього й озирнувся, неначе й сам би залюбки втік. Можливо, він і справді кинувся б тікати і почалася б нова гонитва, якби в цю мить крізь натовп не проштовхався полісмен (який завжди в таких випадках з'являється останній). Схопивши Олівера за комір, він гаркнув!

— Ану, вставай!

— Їй-богу, це не я, сер. Їй-бо, їй-бо, це двоє інших хлопців! — вигукнув Олівер, благально складаючи руки й оглядаючись довкола. — Вони десь тут.

— Тут їх нема. — Полісмен мовив це іронічно, але в словах його була правда: Чарлі з Пройдою давно вже накивали п'ятами, звернувши в перший прохідний двір.

— Не кривдьте його, — лагідно попросив старий джентльмен.

— Та не кривдитиму, — відказав полісмен і на доказ цього струсонув Олівера так, що мало не зірвав з нього куртку. — Ходім, я тебе знаю. Мене ти не обдуриш. Ану, ставай на ноги, бісова душа!

Олівер спробував підвестись і упав би знову, але полісмен сіпнув його за комір і потяг вулицею. Старий джентльмен ішов поруч, а ті, що були прудкіші, вибігли наперед і раз у раз озиралися на Олівера. Хлопчаки переможно горлали, і в такий спосіб уся процесія прямувала до суду.

Розділ XI

оповідає про поліційного суддю містера Фенга й дає певне уявлення про те, як він вершить правосуддя

Правопорушення було вчинене в районі й навіть у безпосередній близькості від одного вельми відомого поліційного відділка столиці. Тож натовп недовго тішився можливістю лицезріти Олівера: проминувши два-три квартали і сквер, відомий під назвою Маттон-Хілл, полісмен через низьке підворіття завів його на брудне подвір'я будинку, в якому вершився швидкий і правий суд. На тому малому брукованому подвір'ї їх зустрів огрядний чоловік з бакенбардами віялом і низкою ключів, що так само віялом звисали з кільця в його руці.

— А цей що накоїв? — байдужно спитав він.

— Цупив носовики, — відповів полісмен, що привів Олівера.

— А ви потерпіла сторона, сер? — запитав чоловік з ключами.

— Так, — відповів джентльмен. — Але я, власне, не певен, чи саме цей хлопчик украв мою хусточку. Я… я не хотів би давати ходу цій справі.

— Тепер уже без судді не обійтися, сер, — відказав тюремник, відмикаючи двері. — Його честь за хвилину звільниться. Ну, шибенику, марш сюди!

І він одімкнув двері, що вели до камери з кам'яними стінами. Там Олівера обшукали і, не знайшовши нічого, замкнули.

Камера ця і виглядом, і розмірами скидалася на льох, але освітлювалася гірше. Вона була неймовірно брудна, як завжди в понеділок, бо з суботи в ній побувало з півдесятка п'яниць, яких на цей час перевели до в'язниці. До цього слід додати, що в наших поліційних відділках щовечора замикають чоловіків та жінок по недоведених обвинуваченнях — зверніть увагу: недоведених! — у темницях, проти яких камери в Ньюгетській тюрмі22, де тримають найнебезпечніших злочинців, котрих судили, вигнали винними й присудили до страти, — справжні палаци. Нехай той, хто сумнівається в цьому, порівняє їх сам!

Коли ключ заскреготав у замку, обличчя старого джентльмена скривилося майже так само болісно, як Оліверове.

Зітхнувши, він перевів погляд на книжку, через яку, власне, і збилася вся ця буча.

— В обличчі цього хлопчика, — задумливо мовив джентльмен, повільно відходячи від дверей і постукуючи себе книжкою по підборіддю, — є щось таке, що і зворушує, і цікавить мене. Може, він і справді не винний? Він схожий на… Отож-бо! — вигукнув джентльмен, раптом зупиняючись і зводячи очі до неба. — Господи! Кого він мені нагадує?

По кількох хвилинах роздумів старий джентльмен з тим самим зосередженим виглядом увійшов знадвору до судової чекальні і там, ставши в кутку, спробував викликати в уяві галерею образів, що давно вже позникали в імлі років.

— Ні! — нарешті мовив він, похитуючи головою. — Певно, це мені просто здалося.

Але тепер ті обличчя стояли перед його очима, і нелегко було знов опустити завісу забуття. То були обличчя друзів, ворогів, людей ледь знайомих, що настирливо визирали з натовпу; то були обличчя молодих квітучих дівчат, що тепер уже стали бабусями; то були обличчя людей, яких давно забрала смерть і перетворила на прах, але яких уява — сильніша за смерть — і досі наділяла свіжістю і вродою, викликаючи в пам'яті блиск очей, осяйність усмішки, промінь живої душі, що сяє крізь тлінну оболонку, весь той образ краси, що, ставши неземною, кидає, мов та зоря, ясне лагідне світло на стежину до неба.

Але старий джентльмен не міг пригадати жодного обличчя, яке хоч трохи скидалося б на Оліверове. І, тяжко зітхнувши, він попрощався із своїми спогадами і, на щастя, маючи властиву для старої людини здатність забувати, поховав їх серед пожовклих сторінок книжки.

Він повернувся до дійсності, коли ключар торкнувся його плеча, запрошуючи до судової зали. Квапливо згорнувши книжку, він увійшов і став перед лицем славнозвісного містера Фенга.

Судова зала була обшита панеллю й виходила вікнами на вулицю. Містер Фенг сидів у глибині її, за бар'єром, а за дерев'яною загородкою біля дверей уже помістили бідолашного малого Олівера, який від страху тремтів усім тілом.

Містер Фенг був невисокий худий чоловік з вузькою спиною, негнучкою шиєю та рідким волоссям, що росло переважно на потилиці й скронях.