Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 20

Через апельсинову шкуринку я колись скульгавів, і я певен, що врешті апельсинова шкуринка вкоротить мені віку! От побачите, сер, апельсинова шкуринка зведе мене зі світу! Як цього не станеться, то — присягаюсь! — я ладен з'їсти свою голову, сер!

Цією мужньою присягою містер Грімвіг мав звичку підкріплювати й підтверджувати трохи чи не кожну свою заяву, хоч навіть коли припустити, що досягнення науки дозволять урешті людині з'їсти власну голову, якщо вона того побажає, — важко повірити, що серед нас може знайтись ненажера, який упорав би за одним разом таку велику голову, як Грімвігова, навіть якщо не брати до уваги дуже товстого шару пудри.

— Я з'їм свого голову, сер! — повторив містер Грімвіг, стукаючи ціпком об підлогу. — Гм! А це що таке? — вигукнув він, помітивши Олівера, й позадкував.

— Це малий Олівер Твіст, про якого я вам розповідав, — відповів містер Браунлоу.

Олівер уклонився.

— Ви хочете сказати, що це той самий хлопчина, в якого була гарячка? — спитав містер Грімвіг, відступивши ще на крок. — Хвилинку, хвилинку! Мовчіть! Ага! — раптом переможно вигукнув він, бо зробив відкриття, яке змусило його забути навіть про страх заразитися гарячкою. — То це він їв апельсин! Авжеж, ось хто їв апельсин і кинув шкуринку на сходах, — якщо це не так, я ладен з'їсти свою голову — і його на додачу!

— Та ні, не їв він апельсина, — сміючись, відказав містер Браунлоу. — Ну ж бо, кладіть капелюха й знайомтеся з моїм маленьким другом.

— Мене це просто виводить із себе, сер, — провадив своєї дратівливий дідуган, стягуючи рукавички. — Наша вулиця завжди всіяна апельсиновими шкуринками, і мені достеменно відомо, що розкидає їх синочок лікаря, який живе на розі. Не далі як учора ввечері одна молода жінка посковзнулася на шкуринці і впала на штахети мого садка. Я побачив, як, підвівшись, вона подивилася на триклятий закличний ліхтар30 над дверима того лікаря. "Не йдіть до нього! — гукнув я їй з вікна. — Він душогуб! Він ставить пастки на людей!" І це щира правда — якщо ні, то я ладен…

Тут запальний містер Грімвіг грюкнув ціпком об підлогу, — друзі його знали, що так він дає свою звичну обітницю тоді, коли не висловлює її вголос. Потім, не випускаючи з рук ціпка, він сів і, розкривши лорнет, що висів на широкій чорній стрічці, почав розглядати Олівера; відчувши себе об'єктом спостереження, хлопчик почервонів і знову вклонився.

— То це той самий хлопець? — мовив нарешті містер Грімвіг.

— Атож, той самий, — кивнув містер Браунлоу.

— Як ти почуваєшся, хлопче? — спитав містер Грімвіг.

— Набагато краще, сер, дякую, — відповів Олівер.

Знаючи, що його дивакуватий приятель може ляпнути щось неприємне, містер Браунлоу спішно попросив Олівера піти сказати місіс Бедвін, що вони вже готові пити чай. Олівер радо подався геть з кімнати, бо, щиро кажучи, гість не зовсім йому сподобався.

— Гарненький хлопчик, правда ж? — спитав містер Браунлоу.

— Не знаю, — буркнув містер Грімвіг.

— Не знаєте?

— Атож. Не знаю. Як на мене, то всі хлопці однакові. Я знаю тільки два види хлопців: одні борошняні, інші м'ясолиці.

— І до якого з них належить Олівер?

— До борошняного. А в одного мого приятеля син м'ясолиций. Усі його називають гарним. Голова в нього кругла, щоки червонющі, очі масні. Жах, який бридкий! Руки, ноги, тулуб такі товсті, що синій його костюмчик, здається, от-от лусне; голос лоцманський, апетит вовчий. Зразу видно — негідник!

— Годі вам, — сказав містер Браунлоу. — Малому Оліверові Твісту всі ці риси не властиві, тож не розпаляйтесь.

— Так, не властиві, — відповів містер Грімвіг. — В нього можуть бути ще гірші.

Тут містер Браунлоу невдоволено кахикнув, що, очевидно, неабияк потішило містера Грімвіга.

— Атож, можуть бути ще гірші, — повторив він. — Звідки взявся цей хлопець? Хто він і що він? Ну, була в нього гарячка. То й що? Хіба на гарячку хворіють тільки порядні люди? Поганих вона теж часом уражає, будьте певні! Одного чоловіка — я знав його — повісили на Ямайці31 за те, що він убив свого хазяїна. У нього було шість нападів гарячки — і що ж, гадаєте, його через це помилували? Пхе! Дурниці!

Річ у тім, що в глибині душі містер Грімвіг був дуже схильний визнати і зовнішність, і поведінку Олівера надзвичайно приємними. Але проти цього повставав притаманний йому дух сперечання, що саме загострився через знайдену апельсинову шкуринку. Тому, подумки заприсягшись, що ніхто в світі не змусить його ставитися до хлопця прихильно чи неприхильно, містер Грімвіг відразу почав суперечити своєму приятелеві. Коли містер Браунлоу визнав, що на жодне з поставлених запитань ще не може дати задовільної відповіді, бо вирішив не розпитувати Олівера про його минуле, поки хлопчик зовсім не одужає, містер Грімвіг зловтішно посміхнувся й глузливо запитав, чи економка має звичку перевіряти після вечері столове срібло, бо одного чудового ранку, мовляв, вона не долічиться двох-трьох столових ложок, а якщо ні, то він ладен… і так далі.

Містер Браунлоу сам відзначався досить запальною вдачею, проте, звиклий до химер свого приятеля, він вислухав усе це дуже добродушно. За чаєм містер Грімвіг ласкаво зволив зауважити, що здобні булочки на смак просто чудові, тож мир і спокій було відновлено, і Олівер, який теж сидів за столом, уже почував себе вільніше в присутності сердитого дідугана.

— А коли ж ви маєте намір вислухати повну, правдиву й докладну оповідь про життя і пригоди Олівера Твіста, сер? — запитав містер Грімвіг у містера Браунлоу наприкінці чаювання, поглядаючи скоса на хлопчика.

— Завтра вранці, — відповів містер Браунлоу. — Я хотів би вислухати його сам на сам. Прийдеш до мене, любий мій, о десятій ранку.

— Гаразд, сер, — відповів Олівер не зовсім твердо, бо його збентежив пильний погляд містера Грімвіга.

— От послухайте, — прошепотів цей джентльмен містерові Браунлоу. — Він до вас завтра вранці не прийде. Я бачив, як він завагався, перше ніж відповісти. Він обдурює вас, друже мій.

— Нічого подібного! — запально вигукнув містер Браунлоу.

— Якщо ні, — мовив містер Грімвіг, — то я ладен… — і ціпок стукнув об підлогу.

— А я життям своїм ручуся, що він каже правду! — сказав містер Браунлоу і грюкнув кулаком об стіл.

— А я головою ручуся, що бреше! — відказав містер Грімвіг і собі грюкнув кулаком об стіл.

— Побачимо, — сказав містер Браунлоу, стримуючи гнів.

— Атож, побачимо, — піддражнив його містер Грімвіг. — Побачимо!

В цю мить сама доля втрутилася в особі місіс Бедвін, яка зайшла з пакунком книжок, що їх містер Браунлоу купив того ранку в уже знайомого нам книгаря. Поклавши пакунок на стіл, вона рушила була до дверей, але містер Браунлоу спинив її:

— Затримайте посильного, місіс Бедвін, — сказав він. — Я маю повернути кілька книжок.

— Він уже пішов, сер, — відповіла місіс Бедвін.

— То заверніть його, — звелів містер Браунлоу. — Це справа нагальна. Книгар людина бідна, а за ці книжки не сплачено. До того ж кілька книжок треба відіслати назад.

Двері на вулицю було відчинено. Олівер побіг в один бік, покоївка в другий, а місіс Бедвін з порога верескливо гукала посильного, але той уже зник. Олівер і покоївка повернулись і захекано доповіли, що посильного і сліду нема.

— Як прикро! — вигукнув містер Браунлоу. — Я так хотів віддати ці книжки ще сьогодні!

— А ви відішліть їх з Олівером, — уїдливо посміхнувшись, порадив містер Грімвіг. — Він, звісно ж, передасть їх у повній цілості.

— Так, будь ласка, дозвольте мені, сер, — попрохав Олівер. — Я бігтиму всю дорогу, сер.

Старий джентльмен саме збирався сказати, що Олівер ні в якому разі не піде, але єхидне кахикання містера Грімвіга змусило його вирішити інакше: нехай Олівер швидко виконає доручення і тим відразу спростує несправедливі підозри містера Грімвіга, принаймні в цьому питанні.

— Гаразд, я дозволяю тобі, любий мій, — мовив містер Браунлоу. — Книжки лежать на стільці біля мого столу. Принеси-но їх.

Радіючи нагоді прислужитись, Олівер умить збігав нагору й повернувся з книжками під пахвою й картузом у руці і став, чекаючи вказівок.

— Перекажи, — почав містер Браунлоу, твердо глянувши в очі містерові Грімвігу, — перекажи книгареві, що я повертаю йому ці книжки й віддаю свій борг — чотири фунти й десять шилінгів. Ось тобі п'ять фунтів. Ти маєш, отже, принести мені десять шилінгів решти.

— Я обернуся за десять хвилин, сер! — завзято вигукнув Олівер.

Сховавши гроші до кишені й застебнувши куртку, він обережно взяв під пахву книжки, чемно вклонився й вийшов з кімнати. Місіс Бедвін провела його до дверей, знову й знову пояснюючи, як пройти найближчим шляхом, і нагадуючи прізвище книгаря й назву вулиці, хоч Олівер запевняв її, що добре все це затямив. Зрештою, напутивши хлопчика, щоб він, бува, не застудився, старенька відпустила його.

— Який же він славний, благослови його, боже, — зітхнула вона, дивлячись йому вслід. — І мені чомусь так тривожно. Може, не слід було б йому йти…

В цю мить Олівер озирнувся і, перш ніж завернути за ріг, весело кивнув їй головою. Старенька відповіла йому усмішкою, зачинила двері й пішла до своєї кімнати.

— Нумо подивимось, — мовив містер Браунлоу, дістаючи з кишені годинника й кладучи його на стіл перед собою. — Щонайбільше за двадцять хвилин він буде тут. На той час уже стемніє.

— О, то ви й справді вважаєте, що він повернеться? — спитав містер Грімвіг.

— А ви ні? — всміхнувся містер Браунлоу.

Дух сперечання в грудях містера Грімвіга був у цю мить особливо впертий, і впевнена усмішка містера Браунлоу цю впертість тільки посилила.

— Hi, — мовив містер Грімвіг і грюкнув об стіл кулаком. — Ні, не вважаю. Хлопець вийшов у новому вбранні, під пахвою в нього пака дорогих книжок, а в кишені п'ятифунтова банкнота. Він подасться до своїх друзів-злодюг і насміється з вас. Якщо цей хлопець колись повернеться в цей дім, я ладен з'їсти свою голову.

Проказавши це, він присунув свого стільця ближче до столу, й обидва приятелі завмерли в мовчазному чеканні над годинником, що лежав між ними.

Щоб показати, як багато важать для нас наші погляди і на які нерозважливі й необачні висновки штовхає нас затята гордовитість, зазначимо, що хоч містер Грімвіг не був бездушним і щиро співчував би своєму другові, якби той став жертвою підступності й обману, — незважаючи на все це, він зараз палко, від душі хотів, щоб Олівер не повернувся.

Вже споночіло так, що важко було розгледіти цифри на циферблаті, а двоє старих джентльменів все сиділи мовчки за столом, на якому лежав годинник.

Розділ XV

що показує, як щиро любили Олівера Твіста веселий старий єврей і міс Пенсі

У темній кімнаті смердючого шинку в найбруднішому закутку Літл-Сефрон-Хіллу, в похмурому, моторошному кишлі, де взимку цілий день горить газовий ріжок, куди влітку не зазирає жоден промінь сонця, над олов'яним кухлем і чаркою, від яких тхнуло спиртним, сидів чоловік у плисовому сюртуці, коричневих бриджах, панчохах і шнурованих черевиках, у якому навіть у цій півтемряві найнедосвідченіший агент поліції враз упізнав би містера Вільяма Сайкса.