Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 34

В зловісних відблисках вогню їхні зморшкуваті обличчя зробилися ще бридкішими. Гріючись, старі почали стиха перемовлятись.

— Енні, вона більше нічого не казала, поки я ходила? — спитала та, що привела наглядачку.

— Жодного слова, — відповіла друга стара. — Заходилася була щипати й дряпати собі руки, але я притримала їх, і вона заспокоїлася. Сили ж бо в неї вже чортма, а я на свою, нівроку, не нарікаю, дарма що стара й сиджу на парафіяльному пайку.

— А підігріте вино, що їй лікар приписав, вона випила? — спитала перша.

— Я спробувала влити їй у рот, але вона зціпила зуби, а в кухоль учепилася так, що я його насилу видерла. Довелося мені самій випити те вино — і воно мені не зашкодило!

Нишком озирнувшись і впевнившись, що наглядачка не підслуховує, обидві старі потвори присунулися ще ближче до вогню й весело захихотіли.

— Пам'ятаю, — мовила перша, — скільки разів вона сама втинала таке, а потім розповідала нам і так реготала, так реготала!

— Що й казати, — підхопила друга, — весела була жіночка! А як уміла покійника обмити-вирядити! Скільки їх пройшло через її руки — і всі гарнесенькі, чепурненькі, мов воскові лялечки. Я ж їх усіх своїми очима бачила, своїми пальцями торкалася, бо допомагала їй безліч разів.

Стара розчепірила тремтячі пальці й гордо помахала ними перед своїм обличчям, а тоді пошукала в кишені, витягла стару, вицвілу бляшану табакерку й висипала з неї пучку табаки на простягнену долоню приятельки й пучку собі. Наглядачці тим часом набридло чекати, поки вмираюча прийде до тями. Вона підійшла до каміна й сердито спитала, чи довго їй ще доведеться тут стовбичити.

— Недовго, місіс, — відповіла друга стара, підводячи на неї погляд. — Нам усім уже недовго чекати смерті. Тож потерпіть, потерпіть! Ми й незчуємось, як вона прибере нас усіх!

— Заткни пельку, паскудо придуркувата! — визвірилася наглядачка. — Скажи мені ти, Марто, чи бувало з нею таке раніше?

— Не раз, — відповіла перша стара.

— Але більше вже не буде, — додала друга. — Цебто вона отямиться ще раз, але ненадовго, от побачите, місіс, ненадовго!

— Мені однаково, надовго чи ненадовго, бо я йду звідси, — роздратовано мовила наглядачка. — І не смійте більше турбувати мене через дрібниці. В мої обов'язки не входить проводжати на той світ усіх тутешніх старих дармоїдок, і я цього не робитиму! Затямте це собі, старі нахаби! І попереджаю вас: спробуєте ще раз морочити мені голову — я вам вставлю клепку!

Вона вже простувала до дверей, аж раптом богаділки разом скрикнули, і місіс Корні, обернувшись, побачила, що хвора сіла в ліжку й простягає до них руки.

— Хто це? — глухо вигукнула вмираюча. — Цить! — мовила, нахилившись до неї, одна з бога-ділок. — Ляж, заспокойся, ляж!

— Живою я вже не ляжу! — пручаючись, відказала та. — Я мушу розповісти їй! Підійдіть до мене! Ближче! Я скажу це вам пошепки, на вухо.

Вона схопила наглядачку за руку, примусила сісти на стілець біля ліжка й уже була розтулила рота, але в цю мить побачила обох богаділок, що наставили вуха, жадібно ловлячи кожен звук.

— Виженіть їх, — кволим голосом попросила хвора. — Швидше, швидше!

Обидві старі потвори жалісно залементували — мовляв, бідолашна Селлі вже й розум стеряла, не впізнає своїх найліпших приятельок, але вони нізащо, нізащо не покинуть її! Проте наглядачка виштовхала їх з кімнати, замкнула двері й повернулася до ліжка. Опинившись за дверима, старі леді заспівали іншої — почали кричати в замкову щілину, що стара Селлі п'яна; це було недалеко від правди, бо на додачу до помірної дози опіуму, прописаної аптекарем, розум її туманила порція джину з водою — відхожа чарка, якою її від щирого серця почастували достойні старі леді.

— Тепер слухайте мене! — голосно мовила вмираюча, з останніх сил намагаючись не дати згаснути іскрі життя. — У цій самій кімнаті — на цьому самому ліжку — я доглядала гарненьку молоду жінку. Її підібрали на вулиці, ноги в неї були розбиті до крові, одежа брудна й подерта. Вона народила хлопчика й померла. Зараз… зараз я згадаю, якого року це було.

— Байдуже, якого року, — перебила її нетерпелива слухачка. — То що ви хотіли про неї сказати?

— Так-так, — пробурмотіла хвора, знову поринаючи в дрімоту. — Що ж я хотіла сказати про неї?.. Що я хотіла… Ага, згадала! — вигукнула вона, рвучко сідаючи; обличчя її почервоніло, очі вирячилися. — Я її пограбувала, ось що я зробила! Вона ще не охолола, — чуєте, не охолола, — коли я вкрала в неї оте!

— Господи, та що саме ви вкрали? — вигукнула наглядачка вже майже з розпачем у голосі.

— Оте! — відповіла стара, затуляючи їй рота рукою. — Оту єдину річ, яку вона мала. Вона була гола, боса, голодна, але тієї речі не продавала, — ховала її на грудях. Та річ була золота, чуєте? То було щире золото, яке могло врятувати їй життя!

— Золото! — повторила наглядачка, схиляючись над хворою, яка впала на подушки. — Кажіть же далі, далі — куди воно поділося? Хто була мати? Коли це було?

— Вона доручила мені зберегти ту річ, — простогнала хвора, — довірилася мені, єдиній жінці, що була поруч. А я поклала собі вкрасти ту штучку, як тільки вона показала її мені, як тільки я побачила її на ланцюжку в неї на грудях. І через це я, може, винна й у смерті хлопчика! Якби вони знали все це, то, певно, ставилися б до нього краще!

— Знали що? — спитала місіс Корні. — Та кажіть же!

— Хлопчик зростав і робився такий схожий на свою матір, — провадила стара, не звертаючи уваги на запитання наглядачки. — Бувало, дивлюся на нього, а перед очима стоїть вона. Бідолашна! Вона ж була така молода! Таке лагідне ягнятко! Стривайте. Це ж іще не все. Я ж іще не все розповіла, га?

— Ні, ні, не все, — відповіла наглядачка, схиляючись до хворої, яка вже насилу здобувалася на голос. — Швидше, поки ви ще можете!

— Мати, — знову заговорила вмираюча уже з нелюдським зусиллям, — мати, відчувши, що конає, прошепотіла мені у вухо: якщо, мовляв, дитя виживе й виросте, то йому, дасть бог, не доведеться червоніти на згадку про свою бідолашну матусю. А тоді склала долоньки й помолилася: "О боже милий! Пошли моїй дитині добрих друзів у цьому лихому світі, зглянься на нещасне самотнє малятко, покинуте напризволяще!"

— Як звуть хлопчика? — спитала наглядачка.

— Його назвали Олівером, — ледь чутно відповіла вмираюча. — А золота річ, яку я вкрала…

— Ну, кажіть же, кажіть! — вигукнула наглядачка.

Вона припала вухом до уст старої, сподіваючись почути відповідь, але ту ж мить відсахнулася, бо хвора знову відірвалась від подушок, повільно сіла, а тоді вчепилась обома руками в ковдру, прохрипіла щось незрозуміле й упала навзнак мертва.

* * *

Коли наглядачка відчинила двері, обидві богаділки вскочили до кімнати, й одна з них вигукнула:

— Впокоїлася!

— І нічого путнього так і не сказала, — кинула наглядачка, спокійно виходячи.

Старим потворам, певно, не терпілося приступити до своїх жахливих обов'язків — вони навіть не відповіли на Це зауваження й схилилися над покійницею.

Розділ XXV

в якому знову повертаємося до містера Фейгіна й компанії

Того ж таки вечора, коли в провінційному робітному домі відбувалися вищезгадані події, містер Фейгін сидів, згорбившись, перед тьмяним, чадним полум'ям каміна в тому самому кишлі, з якого Ненсі забрала Олівера. На колінах у старого лежав міх, яким він, певно, хотів роздмухати вогонь і про який забув, поринувши в задуму. Спершись ліктями на міх, схиливши голову на руки, він невидющими очима дивився на іржаві грати.

За столом позад нього сиділи Пройда, юний Чарлі Бейтс і містер Чітлінг, захоплені грою у віст. Пройда грав за двох проти юного Бейтса й містера Чітлінга. Обличчя першого з названих джентльменів, завжди напрочуд кмітливе, особливо пожвавилося тепер, коли він то стежив за перипетіями гри, то уважно вивчав карти в руках у містера Чітлінга; на них він пильно позирав щоразу, коли траплялась нагода, мудро узгоджуючи свої ходи з наслідками спостережень за картами сусіда. Ніч була холодна, і Пройда сидів у капелюсі. Власне, він узагалі волів не скидати капелюха, навіть у приміщенні. В зубах він тримав череп'яну люльку, яку ненадовго виймав з рота лише тоді, коли вважав за потрібне підкріпитися ковтком джину з водою з кварти, поставленої на стіл до послуг усього товариства.

Юний Бейтс теж грав уважно, але вдача в нього була запальніша, ніж у його обдарованого приятеля, а тому він частіше прикладався до кварти й до того ж сипав жартами й усілякими приповідками, зовсім недоречними при такій серйозній грі. Час від часу Пройда, на правах близького друга, дозволяв собі вичитувати йому за такі неподобства, але юний Бейтс вислуховував усі ці докори надзвичайно добродушно й у відповідь тільки пропонував Пройді згинути з ока чи піти втопитися; блискучих дотепів у цьому дусі йому не бракувало, і влучність їх щоразу викликала щирий захват містера Чітлінга. Цей джентльмен і його партнер весь час програвали, але — дивна річ! — ця обставина не тільки не засмучувала юного Бейтса, а, навпаки, неабияк тішила його: після кожної партії він аж качався від сміху і запевняв, що зроду не бачив такої веселої гри.

— Дві гри — і партія! — засмучено мовив містер Чітлінг, виймаючи півкрони з жилетної кишені. — Ну, й везе ж тобі, Джеку! Хоч би раз програв! Навіть коли в нас краща карта, ти примудряєшся виграти.

Чи то зміст цього зауваження, чи то гіркий тон, яким його було мовлено, звеселив Чарлі Бейтса, але він знову вибухнув реготом так, що старий повернувся до дійсності із своєї задуми й спитав, у чім річ.

— У чім річ, Фейгіне? — вигукнув Чарлі. — Шкода, що ви не стежили за грою. Томмі Чітлінг не виграв ані півпенні, хоч ми з ним були партнери, а Пройда грав один за двох.

— Ай-ай-ай! — сказав Фейгін з посмішкою, яка красномовно засвідчувала, що причина програшу йому ясна. — А ти не здавайся, Томе, не здавайся.

— Ні, дякую, з мене досить, Фейгіне, — відповів містер Чітлінг. — Я вже награвся. Пройда такий везучий, що його не переграєш.

— Ха-ха-ха! — засміявся єврей. — Щоб виграти в Пройди, дорогесенький, треба дивитись обома.

— Не обома, а чотирма, а третю пару очей мати на потилиці, і щоб жодне з них не моргало й дивилося в телескоп, — докинув Чарлі Бейтс.

Містер Докінс вислухав, ці компліменти з філософським спокоєм і запропонував усім присутнім тягти з колоди до першої фігури, ставка — шилінг.