Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 44
- Чарлз Діккенс -— Першокласна робота!
— Так, любо подивитись, — півголосом потвердив Даф.
— їх було двоє, — провадив Бледерз, — і з ними хлопчик. Це ясно з розмірів віконця. Більше ми поки що нічого не можемо сказати. А тепер покажіть, будь ласка, того хлопця, що лежить у вас нагорі.
— А може, вони б спочатку перепустили по чарочці, місіс Мейлі? — мовив лікар і враз повеселішав, неначе його осяйнула якась щаслива думка.
— Звичайно, прошу! — жваво підхопила Роза. — Ви тільки скажіть, чого б вам хотілося.
— Щиро дякую, міс, — відповів Бледерз, обтираючи губи рукавом. — Від нашої роботи й справді в горлі шерхне. Що ви дасте, міс, те ми й вип'ємо. Тільки не завдавайте собі клопоту.
— То все ж таки, чого б ви хотіли? — спитав лікар, ідучи слідом за дівчиною до буфета.
— Як на те ваша ласка, то краплину чого-небудь міцного, — відповів Бледерз. — З Лондона сюди неблизький світ, холод проймає до серця, а я вже давно помітив, пані: ніщо так не зігріває серце, як чарочка міцного.
Цим цікавим спостереженням він поділився з місіс Мейлі, яка вислухала його дуже люб'язно. Лікар тим часом непомітно вислизнув з кімнати.
— Ах! — зітхнув містер Бледерз, беручи чарку не за ніжку, а стискаючи денце великим і вказівним пальцями лівої руки й підносячи чарку до грудей. — Скільки таких справ мені довелося розслідувати на своєму віку!
— Взяти хоча б отой грабунок у завулку в Едмонтоні, — підказав своєму напарникові містер Даф.
— А почерк схожий, правда? — підхопив містер Бледерз. — То була робота Носача Чіквіда.
— Це ти так вважаєш, — заперечив Даф. — А я тобі кажу: це робота Пестунчика. Носач мав до неї таке саме відношення, як я.
— Ще чого! — відмахнувся містер Бледерз. — Мені краще знати. А ти пам'ятаєш, як пограбували самого Носача? Ото була потіха. Де тим романам!
— Як же це сталося? — спитала Роза, прагнучи підтримати добрий настрій небажаних гостей.
— О, то був такий випадок, міс, — сам чорт ногу зломить! — відповів Бледерз. — Оцей самий Носач Чіквід…
— Його прозвали Носачем, бо він мав довгого носа, пані, — пояснив Даф.
— Дамам це і без тебе ясно! — буркнув містер Бледерз. — Вічно ти мене перебиваєш, чоловіче! Тож цей Носач Чіквід, міс, держав трактир на Бетлбріджській дорозі, і в тому трактирі, в підвалі, він влаштовував різні розваги: півнячі бої, цькування борсуків і всякі такі інші захопливі спортивні ігри, що приваблювали молодих джентльменів. Провадилися ті ігри за всіма правилами, — я знаю, бо сам не раз там бував. Носач тоді ще із злодіями не знався. І ось одної ночі його обікрали: винесли із спальні парусинову торбинку, в якій лежало триста двадцять сім гіней. Злодій — високий чолов'яга з чорною пов'язкою на оці — напередодні сховався в нього під ліжком, а серед глухої ночі вистрибнув з тією торбинкою з вікна, стриб — і нема, бо вікно те було зовсім низьке. Але й Носач не дав маху: прокинувшись від шуму, він скочив з ліжка, стрельнув йому навздогін з рушниці, зняв ґвалт, побудив сусідів, усі зразу ж кинулись оглядати садибу, і тоді виявилося, що Носач поцілив-таки злодія, бо аж до огорожі, — а вона була далеченько, — вели сліди крові. Проте за огорожею сліди губились. Злодій, отже, звик разом із грошима, а прізвище містера Чіквіда, власника трактиру, з'явилось у газеті в списку банкрутів. Ну, всі кинулися допомагати бідоласі — почали збирати гроші, всілякі там пожертви й таке інше, а він кілька днів був сам не свій: гасав вулицями, рвав на собі волосся, — люди побоювалися, що він з розпачу накладе на себе руки. Аж одного дня прибігає він до поліції, замикається віч-на-віч із начальником, вони про щось довго балакають, а тоді начальник дзвонить у дзвіночок, викликає до себе Джема Спаєрза (а Спаєрз — агент хвацький) і наказує йому допомогти містерові Чіквіду затримати грабіжника, що вкрав гроші. "Я бачив його вчора вранці, Спаєрзе, — каже Чіквід. — Він проходив повз мій трактир". — "Чому ж ви не схопили його за комір?" — питає Спаєрз. "Я так розгубився, що мені в ту мить можна було б проломити голову зубочисткою, — відповідає бідолаха. — Але ми його неодмінно схопимо, бо між десятою і одинадцятою вечора він знову проходив повз трактир". Ну, почувши це, Спаєрз сунув до кишені гребінця й переміну білизни, — на випадок, якщо доведеться затриматися на два-три дні, — і вирушив слідом за Носачем. У трактирі він засів коло вікна з червоною занавіскою і навіть капелюха не скинув, щоб бути напоготові й вибігти зразу, як тільки з'явиться злодій. Сидить він собі так до пізнього вечора, смокче люльку, аж раптом Чіквід як зареве: "Ось він! Лови злодія! Ґвалт!" Джем Спаєрз вискакує на вулицю і бачить, що Чіквід біжить вулицею й несамовито репетує. Спаєрз кидається за ним. Чіквід мчить що є духу. Перехожі озираються, всі горлають: "Злодій!", а Чіквід реве неугавно, мов навіжений. Ось він завертає за ріг, Спаєрз на хвильку спускає його з очей, потім сам завертає, бачить невеликий натовп, пірнає в нього: "Де злодій?" — "Хай йому біс! — каже Чіквід. — Знову втік!" Хоч як це дивно, злодій і справді мов крізь землю пішов — ніде не видно. Тож вони повернулися у трактир. Наступного ранку Спаєрз сідає на оте своє місце — за занавіскою й знову починає виглядати високого чолов'ягу з чорною пов'язкою на оці — витріщається так, що аж у нього самого вже очі болять. Ну, він їх заплющує, щоб трохи відпочили, й ту ж мить Чіквід горлає: "Ось він!" Спаєрз знову за двері, а Чіквід уже випередив його на піввулиці. Цього разу пробігають вони вдвоє більше, ніж напередодні, і знов даремно: грабіжник щез! Коли це повторилося втретє, а потім і вчетверте, половина сусідів вирішили, що містера Чіквіда обікрав сам сатана, який і досі глумиться з нього, а друга — що бідолаха Чіквід з горя схибнувся.
— А що казав Джем Спаєрз? — спитав лікар, який повернувся до кімнати незабаром після початку розповіді.
— Джем Спаєрз, — відповів агент, — довгий час не казав нічого, а тільки слухав і потихеньку мотав собі на вус, як і належить знавцеві своєї справи. А тоді одного ранку заходить він до бару, дістає свою табакерку й каже: "Чіквіде, я вже знаю, хто вас обікрав". — "Невже? — вигукує Чіквід. — Ох, Спаєрзе, друже, покажіть мені його, дайте помститися, — і я помру спокійно! Де він, цей негідник?" — "Ет, киньте, — каже Спаєрз, пропонуючи йому понюшку табаки. — Годі дурня клеїти! Злодій — ви самі". І так воно й було насправді. Чіквід заробив на цьому купу грошей, і ніхто б його не викрив, якби він не перестарався, — закінчив містер Бледерз, поставив келишок і клацнув наручниками.
— Так-так, дуже цікавий випадок, — зауважив лікар. — Ну, а тепер, коли ваша ласка, прошу нагору.
— Коли ваша ласка, сер, — відказав Бледерз, і в супроводі містера Лосберна обидва агенти рушили нагору. Містер Джайлз вів перед із свічкою в руці.
Олівер дрімав, але стан його явно погіршився: лихоманка робила своє. З допомогою лікаря він спромігся сісти в ліжку, але за хвилину відкинувся на подушки, дивлячись на незнайомих відсутнім поглядом, — видно було, що він не розуміє, де він і що робиться довкола.
— Ось цей хлопчик, — почав містер Лосберн неголосно, але дуже схвильовано. — Захопившись дитячою грою, він сьогодні вранці ненароком забіг на сусідню ділянку, володіння містера — забув, як його звати, — зачепив дріт самостріла43, був поранений і прийшов сюди просити допомоги. Але замість того, щоб допомогти йому, оцей розумаха, що стоїть із свічкою в руці, схопив його й віддухопелив так, що бідолаха мало не віддав богові душу; це я можу засвідчити вам як лікар.
Бледерз і Даф втупилися поглядом у відрекомендованого в такий спосіб містера Джайлза. Зляканий, приголомшений дворецький кумедно закліпав очима, зиркаючи то на них, то на Олівера, то на містера Лосберна.
— Гадаю, ви не будете цього заперечувати? — спитав лікар, зручніше вмощуючи Олівера в ліжку.
— Я ж… я ж хотів, щоб якнайкраще, сер! — відповів Джайлз. — Я був певен, що це той самий хлопець, інакше я б його й пальцем не зачепив. Я ж не звір якийсь, сер.
— А якого хлопця ви мали на увазі? — спитав старший агент.
— Того, що був із злодіями, сер, — пояснив Джайлз. — Адже… Адже з ними був хлопець, я цього певен.
— Ну, а тепер ви теж цього певні? — спитав Бледерз.
— Певен чого? — перепитав Джайлз, тупо дивлячись на допитувача.
— Того, що це той самий хлопець, йолопе! — нетерпляче вигукнув Бледерз.
— Не знаю. Просто не знаю, — з відчаєм відказав Джайлз. — Заприсягтися не можу.
— А все ж таки, як ви думаєте? — допитувався містер Бледерз.
— Я не знаю, що й подумати, — відповів бідолашний Джайлз. — Ні, я думаю, це не той самий хлопець. Я майже певен, що не той. Це просто неможливо.
— Він що, п'яний, сер? — звернувся Бледерз до лікаря.
— Я бачу, у тебе казанок зовсім не варить! — з безмежною зневагою кинув Даф містерові Джайлзу.
Під час цієї короткої розмови містер Лосберн міряв у хворого пульс; тепер він підвівся із стільця й попросив агентів, коли в них ще лишаються якісь сумніви, перейти до сусідньої кімнати й там розпитати Брітлза.
Так вони й зробили, і Брітлз, викликаний до сусідньої кімнати, заплутався сам і заплутав свого шанованого начальника у такому плетиві нових суперечностей та нісенітниць, напустив такого туману, що ясним лишилося тільки одне — його цілковита неспроможність будь-що з'ясувати. До того ж він заявив, що не впізнав би того злодійчука, якби його зараз поставили перед ним, а на Олівера показав тільки через те, що повірив містерові Джайлзу; але містер Джайлз сам п'ять хвилин тому бідкався у кухні, що зопалу, певно-таки, обмовив хлопця.
Потім серед багатьох інших дотепних припущень виникло і таке: а може, містер Джайлз узагалі нікого не поранив? І після огляду другого пістолета з тієї пари, що складала його арсенал, виявилося, що заряджено його лише порохом і клейтухом; це відкриття справило неабияке враження на всіх, крім лікаря, який власноручно витяг з набою кулю десять хвилин тому. Найбільше вражений, однак, був сам містер Джайлз: протягом кількох останніх годин його гризло сумління, що він на смерть поранив ближнього свого. То він радісно вхопився за цю нову ідею й почав палко обстоювати її. Врешті обидва агенти, втративши інтерес до Олівера, залишили в домі на ніч місцевого констебля, а самі подалися ночувати до Чертсі, пообіцявши вернутись уранці.
А наступного ранку поширилася чутка, що в Кінгстоні вночі заарештовано за підозрілих обставин двох чоловіків і хлопчика.