Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 5

- Чарлз Діккенс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Три фунти п'ятнадцять.

— Не додам ані фартинга, — відрізав містер Лімкінс.

— Кривдите ви мене, джентльмени, ох, кривдите, — нерішуче сказав Гемфілд.

— Ха! Казна-що! — мовив джентльмен у білому жилеті. — Та цього хлопця варто і за спасибі взяти! Забирайте його, не будьте дурнем! Кращого учня вам не знайти. Час від часу пригощайте його дрючком, — це піде йому на користь. А на харчі не дуже витрачайтесь: його у нас не перегодовували, відколи він народився. Ха-ха-ха!

Містер Гемфілд насторожено оглянув обличчя тих, що сиділи за столом, і, помітивши, що вони всміхаються, теж ошкірився.

Угоду було укладено. Містера Бамбла уповноважили того ж таки дня доправити Олівера Твіста разом з документами до суду, щоб оформити її юридично.

На виконання ухваленого рішення малого Олівера, вкрай здивованого, випустили з карцера й наказали надягти чисту сорочку: Тільки-но він завершив цю незвичну для нього гімнастичну вправу, містер Бамбл власноручно приніс йому миску каші з святковою добавкою хліба — дві з чвертю унції. Приголомшений цим видовищем, Олівер жалібно заплакав: він подумав — і цілком логічно, — що рада ухвалила зарізати його для якоїсь потреби, — інакше-бо навіщо було його відгодовувати?

— Не плач, Олівере, бо почервоніють очі. Їж і радій! — поважно й урочисто мовив містер Бамбл. — Тебе, Олівере, віддають у науку.

— У науку, сер? — тремтячи, перепитав хлопчик.

— Еге ж, Олівере, — сказав містер Бамбл. — Добрі, ласкаві джентльмени, що заступають тобі батьків, яких у тебе нема, віддають тебе в науку, поставлять на ноги, виведуть у люди, хоч це обійдеться парафії аж у три фунти й десять шилінгів! Три фунти десять шилінгів, Олівере! Сімдесят шилінгів — сто сорок шестипенсовиків! І все це заради зіпсованого хлопчиська, безрідного сироти, який нікому не потрібний.

Містер Бамбл на мить змовк, щоб звести дух, а в бідолашного хлопця бризнули з очей сльози, й він гірко заплакав.

— Ну, годі, — сказав містер Бамбл уже не так гучно, бо йому приємно було бачити, як подіяло його красномовство. — Годі, Олівере! Витри очі рукавом і не лий сльози в кашу. Це ж нерозумно, Олівере.

Містер Бамбл казав правду: в каші й так було забагато води.

Дорогою до суду містер Бамбл пояснив Оліверові, що від нього вимагається єдине: радісно всміхатись, а коли суддя спитає, чи хоче він іти в науку, відповісти, що дуже, дуже хоче. Обидві настанови Олівер пообіцяв виконувати, тим більше, що містер Бамбл прозоро натякнув: у тому разі, як Олівер не послухає, його спостигне невимовно страшна кара.

В суді бідл, наказавши чекати, замкнув його самого в якійсь комірчині, де хлопець, злякано скулившись, просидів з півгодини.

Зрештою містер Бамбл просунув у двері голову, цього разу не прикрашену трикутним капелюхом, і голосно промовив:

— Олівере, хлопчику мій, ходи-но сюди. — А потім грізно блиснув очима й стиха додав: — Пам'ятай же, що я тобі сказав, негіднику!

Спантеличений явною суперечливістю цих слів, Олівер простодушно витріщився на містера Бамбла, але той, не давши йому висловити подив, одразу завів його до сусідньої кімнати. Це було просторе приміщення з великим вікном. За конторкою сиділи двоє старих джентльменів у напудрених перуках; один читав газету, а другий крізь окуляри в черепаховій оправі розглядав якийсь клапоть пергаменту. Містер Лімкінс стояв перед конторкою по один бік, а містер Гемфілд, сяк-так умитий, — по другий. У кімнаті було ще два чи три кремезних чоловіки в чоботях.

Старий в окулярах врешті закуняв над пергаментом, і, коли містер Бамбл поставив Олівера перед конторкою, на кілька хвилин запала тиша.

— Оце той хлопець, ваша честь, — мовив містер Бамбл.

Старий, що читав газету, підвів на мить голову й смикнув другого старого за рукав, після чого той прокинувся і спитав:

— А, то це той хлопець?

— Той самий, сер, — відповів Бамбл. — Уклонися судді, любий мій.

Олівер схаменувся і якнайчемніше вклонився. Роздивляючись на напудрені перуки суддів, він зачудовано міркував, чи всі вони народжуються з такими білими кучерями на голові й чи не завдяки цьому стають суддями.

— Так-так, — мовив старий джентльмен. — Отже, він любить трусити сажу?

— Про це він тільки й мріє, — відповів Бамбл і нишком ущипнув Олівера, щоб той не надумав заперечувати.

— І він хоче бути сажотрусом? — запитав старий джентльмен;

— Ваша честь, та якби ми завтра приставили його до якогось іншого діла, він би відразу втік, — відповів Бамбл.

— Ну, а цей чоловік, що бере його в науку… ви, сер… ви будете добре ставитися до нього, годуватимете його, ну, і таке інше? — запитав старий джентльмен.

— Казав же, що буду, значиться, буду, — понуро пробурчав містер Гемфілд.

— Мова у вас груба, мій друже, але, здається, ви людина чесна і щира, — мовив старий джентльмен, повертаючи окуляри до претендента на винагороду за Олівера. Мерзенна пика цього чолов'яги була виразно позначена тавром жорстокості. Але суддя давно вже втратив ясність зору її майже здитинів, а тому, природно, не помічав того, що впадало в око іншим.

— Гадаю, що так, сер, — криво посміхнувся містер Гемфілд.

— Яв цьому не сумніваюся, мій друже, — сказав старий джентльмен, міцніше притискаючи окуляри до перенісся й шукаючи очима чорнильницю.

То була вирішальна мить у житті Олівера. Якби чорнильниця стояла там, де сподівався побачити її старий джентльмен, він умочив би перо, підписав угоду, й Олівера відразу повели б геть. Та що чорнильниця стояла в нього під носом, суддя, ясна річ, не побачив її; шукаючи далі, він випадково звів очі і вгледів бліде, перелякане обличчя Олівера Твіста, який, не звертаючи уваги на грізні погляди й щипки Бамбла, дивився на гидку пику свого майбутнього хазяїна з жахом таким неприхованим, таким явним, що не помітити його не міг навіть підсліпуватий суддя.

Старий джентльмен облишив шукати чорнильницю, поклав перо й перевів погляд з Олівера на містера Лімкінса, який, прибравши бадьорого, безтурботного вигляду, саме готувався понюхати табаки.

— Хлопчику! — мовив старий джентльмен, перехилившись через конторку.

Олівер здригнувся. Нічого дивного в цьому не було, бо голос судді прозвучав лагідно, а незнайомі звуки всіх нас лякають. Тож Олівер затремтів усім тілом і залився сльозами.

— Хлопчику! — знову мовив старий джентльмен. — Ти якийсь блідий, схвильований. У чім річ?

— Відійдіть від нього, бідле, — сказав другий суддя, відклавши газету й зацікавлено нахиляючись уперед. — А тепер, хлопчику, поясни, в чім річ. Не бійся.

Олівер упав навколішки і, молитовно склавши долоні, почав благати, щоб його знову замкнули до темної кімнати, щоб заморили голодом, щоб побили, щоб убили, коли їхня ласка, але не віддавали цьому страшному дядькові.

— Ну! — вигукнув містер Бамбл, красномовно здійнявши руки й закотивши очі. — Ну! Надивився я на своєму віку на підлих, безсоромних сиріт, Олівере, але ще не бачив такого лицемірного…

— Припніть язика, бідле, — звелів другий суддя, коли містерові Бамблу забило дух на останньому слові.

— Даруйте, ваша честь, — перепитав містер Бамбл, не вірячи власним вухам. — Це ви до мене?

— Так, до вас. Припніть язика.

Містер Бамбл од подиву закам'янів. Йому, парафіяльному бідлові, наказано припнути язика! Та це ж моральна революція!

Старий джентльмен в окулярах у черепаховій оправі глянув на свого колегу. Той виразно хитнув головою.

— Ми відмовляємося затвердити цю угоду, — мовив старий джентльмен і відкинув убік клапоть пергаменту.

— Сподіваюся, — пробелькотів містер Лімкінс, — сподіваюся, що на підставі нічим не підтверджених свідчень малої дитини судді не дійдуть висновку, ніби парафіяльне керівництво допустилося якихось похибок у своїй роботі.

— Суд не має наміру приймати будь-яку ухвалу з цього питання, — гостро відказав другий суддя. — Відведіть хлопчика назад до робітного дому й ставтеся до нього по-людськи. По-моєму, він цього потребує.

Того самого вечора джентльмен у білому жилеті висловив свою цілковиту й непохитну впевненість у тому, що Олівера не тільки повісять, але й вительбушать, і четвертують. Містер Бамбл зачудовано похитав головою й похмуро сказав, що бажає Оліверові одного — щоб той уникнув пекла, а містер Гемфілд докинув своє побажання: щоб Олівер колись потрапив-таки йому до рук: І хоч містер Гемфілд майже в усьому погоджувався з бідлом, ці їхні побажання були, очевидно, цілком протилежні.

Наступного ранку громадян міста знову сповістили про те, що Олівера Твіста "віддають у найми" і що п'ять фунтів стерлінгів буде сплачено тому, хто схоче його забрати.

Розділ IV

Оліверові пропонують інше місце, і він починає працювати на користь суспільства

Коли юнакові із знатної родини не можуть забезпечити вигідної посади у спадок, по знайомству чи за гроші, то його віддають у моряки. Наслідуючи цю мудру й корисну традицію, члени парафіяльної ради замислилися над тим, чи не слід було б спровадити Олівера Твіста на якому-небудь вутлому торговельному суденці в якийсь прославлений, згубний для здоров'я порт. Нічого кращого для нього, схоже, придумати не можна було, а тут усе ж таки залишалася надія, що одного чудового дня після обіду капітан, перебуваючи в грайливому настрої, засіче його на смерть або провалить голову ломом, бо ж усім відомо, що серед джентльменів, які борознять океани, дуже поширені такі розваги. Чим далі члени ради обговорювали цей проект, тим більше різноманітних переваг знаходили в ньому і врешті дійшли остаточного висновку, що ощасливити Олівера вони можуть у єдиний спосіб — відіславши його негайно в плавання.

Містера Бамбла вирядили розвідати, чи не знайдеться який-небудь капітан, котрому знадобився б юнга без родини й друзів, і бідл саме повертався до робітного дому із своєї розвідки, коли вже біля самих воріт йому зустрівся не хто інший, як містер Сауербері — парафіяльний трунар.

Містер Сауербері був високий, сухорлявий, маслакуватий чоловік; ходив він завжди у приношеному чорному костюмі, заштопаних бавовняних чорних панчохах і такого самого кольору черевиках. Природа виліпила його обличчя не для усмішок, але загалом він був не від того, щоб пожартувати на фахові теми. З виразом щирої радості від цієї зустрічі він плавною ходою наблизився до містера Бамбла й сердечно потис йому руку.

— Я зняв мірку з двох жінок, що померли сьогодні вночі, містере Бамбл, — сказав трунар.

— То ви скоро забагатієте, містере Сауербері, — відказав бідл, встромляючи великий і вказівний пальці в простягнуту йому трунарем табакерку, що являла собою майстерно зроблену малесеньку труну.