Пригоди Піннокіо - Сторінка 11

Вони зразу полюбили Піноккіо, намагалися навперебій зробити йому щось приємне.

Вчитель теж не міг нахвалитись Піноккіо, такий він був уважний, старанний та розумний учень. Раніше за всіх він приходив до школи і йшов додому останній.

Єдиною вадою його було те, що він дуже заприятелював з найгіршими шибениками в школі, які уславилися тим, що не хотіли ані вчитися, ані взагалі робити щось корисне.

Учитель попереджував його щодня, добра Фея теж не раз нагадувала:

— Гляди, Піноккіо! Оці приятелі відіб'ють у тебе охоту до навчання та ще й, напевне, втягнуть у якусь халепу.

— Не бійтеся! — відповідав дерев'яний школяр, знизуючи плечима і постукуючи себе вказівним пальцем по лобі, що мало означати: "Я ще маю розум!"

І ось одного чудового дня по дорозі до школи він зустрівся з ватагою своїх приятелів. Побачивши його, вони загукали:

— Знаєш новину?

— Ні.

— До наших берегів припливла Акула, здоровенна, як гора.

— Справді? А може, це та сама Акула, що проковтнула мого бідолашного тата?

— Ми йдемо на берег подивитися на неї. Може, й ти підеш з нами?

— Ні, я піду до школи.

— Та навіщо тобі ця школа? Підемо до школи завтра. На один урок більше чи на один менше — однаково залишимося ослами.

— А що скаже вчитель?

— Хай каже, що хоче. За те йому й платять, щоб він базікав цілий день.

— А моя мама?

— Матері ніколи нічого-нічого не знають,— відповіли ці капосники.

— Знаєте, що я зроблю? —сказав Піноккіо.—Мені конче треба побачити Акулу з деяких особистих причин... але хай уже після школи.

— Йолопе нещасний! — накинулися на нього приятелі.— Невже ти думаєш, що така здоровенна рибина чекатиме, доки ти прийдеш подивитися на неї? Як тільки їй тут набридне, вона подасться геть звідси, і ти її більше ніколи не побачиш.

— Чи далеко звідси до моря? — спитав дерев'яний хлопчик.

— За годину ми обернемося туди й назад.

— Тоді гайда в дорогу! Ану, хто швидше.

І вся ватага з книжками й зошитами під пахвами гайнула навпрошки через поле. Піноккіо біг попереду, здавалося, на йогах у нього виросли крила.

Час від часу, озираючись назад, він глузував з товаришів, що набагато відстали. Він веселився від щирого серця, бачачи, як вони, закурені, засапані, висолопивши язики, намагаються встигнути за ним. Нещасний Піноккіо в цю мить ще не знав, яким жахливим і страшним подіям він мчить назустріч.

XXVII. ВЕЛИКА БІЙКА МІЖ ПІНОККІО І ЙОГО ПРИЯТЕЛЯМИ. ОДНОГО З НИХ ПОРАНЕНО, І КАРАБІНЕРИ ЗААРЕШТОВУЮТЬ ПІНОККІО...

Вибігши на берег, Піноккіо зразу окинув поглядом море, але Акули ніде не побачив. Море було гладеньке і вилискувало, як велетенське дзеркало.

— А де ж Акула? — спитав він у товаришів.

— Вона, мабуть, саме снідає,-—насмішкувато відповів один-з них.— Або лягла заснути на якусь часинку,—глумився інший.

З цих глузувань Піноккіо зрозумів, що став жертвою лихого жарту: приятелі його обдурили. Він страшенно розсердився І закричав:

— Гей, ви! То ви навмисне мене дурили казочкою про Акулу?

— А певно, навмисне,— відповіли шибеники.

— Для чого?

— Щоб ти пропустив уроки й пішов з нами. Хіба тобі не соромно щодня бути таким старанним і порядним учнем? Не соромно вчитися так добре?

— А що вам до того, як я вчуся?

— Овва! Через тебе вчитель погано ставиться до нас.

— Чому?

— Тому що через учнів, які добре вчаться, не мають ніякої ваги ті, хто не хоче вчитися, як от ми. А ми не хочемо, щоб нас зневажали: в нас теж є своя гордість.

— Що ж я повинен тепер зробити, щоб догодити вам?

— Ти маєш зненавидіти школу, уроки і вчителя — наших трьох найбільших ворогів.

— А якщо я і надалі хочу добре вчитися?

— Тоді ти нам не товариш, І при першій-ліпшій нагоді ми тобі віддячимо.

— Які дурниці ви верзете,— труснув Піноккіо головою.

— Гей, Піноккіо! — гукнув загрозливо найдужчий з усієї ватаги хлопець.— Не дратуй нас, не вихваляйся. Якщо ти не боїшся нас, то ми й поготів не боїмося тебе. Не забувай, що ти один, а нас семеро.

— Семеро? Всі сім смертних гріхів,— зареготав Піноккіо.

— Ви чули? Він образив нас усіх! Він назвав нас смертними гріхами!

— Піноккіо, проси вибачення, а як ні, то горе тобі!

— Ку-ку,— сказав дерев'яний хлопчик, насмішкувато приставивши вказівного пальця до кінчика носа.

— Піноккіо, начувайся!

— Ку-ку!

— Ми тебе відлупцюємо, як осла!

— Ку-ку!

— Прийдеш додому з розквашеним носом!

— Ку-ку!

— Ось я тобі покажу "Ку-ку!" — вигукнув найхоробріший з шибеників.— Маєш завдаток, прибережи його на вечерю.

І з цими словами він стукнув дерев'яного хлопчика кулаком по голові.

Та, як кажуть, на подачу є віддача. Піноккіо теж пустив у роботу кулаки, і почалася битва.

Хоч Піноккіо був сам, він боронився, як герой, і так добре брикав своїми твердими дерев'яними ногами, що вороги трималися на пристойній відстані. — А де вже він, влучав ногою) там лишався добрячий синець.

Тоді хлопці, розсердившись, що не можуть дістати дерев'яного хлопчика, почали кидати в нього всім, що було напохваті. Полетіли букварі, граматики, арифметики та інші шкільні речі. Але Піноккіо спритно ухилявся; і книжки, пролітаючи над його головою, падали в море.

Уявіть собі, як захвилювалася риба! Вважаючи, що їй кидають їсти, вона великими зграями повипливала на'поверхню: Та, покуштувавши сторінку чи обкладинку, рибини плювались і кривилися, ніби хотіли сказати: "Хіба це їжа, ми звикли до кращої".

А хлопці насідали все дужче. І тут з води виліз великий Краб і, повагом рачкуючи по піску, загукав хрипким, застудженим голосом:

— Ану припиніть бійку, розбишаки! Такі бійки між хлопчаками рідко кінчаються добром. Завжди може статися якесь нещастя.

Бідний Краб! З таким же успіхом він міг би звернутися до вітру і хвиль. Капосник Піноккіо, озирнувшись, нечемно відповів:

— Заткни пельку, Крабе! Ти краще ковтни таблетку від кащлю, полікуй свою застуджену горлянку. Іди у постіль і спітній як слід.

У цей час хлопчаки, викидавши всі свої книжки, накинулися на книжки дерев'яного хлопчика І вмить заволоділи ними.

Серед цих книжок одна була грубезна, в твердій картонній оправі з шкіряним корінцем. Підручник арифметики. Можете собі уявити, яка важенна була то книжка!

Один з шибеників схопив її, пожбурив щосили, цілячись Піноккіо в голову, але влучив одного з своїх товаришів, котрий побілів як полотно і, пробелькотавши:

— Ой нене... рятуйте... помираю! — бухнувся на пісок.
Побачивши таке, хлопчаки перелякались і сипнули врозтіч.

За мить їх уже й сліду не було.

А ПІноккіо залишився. Він, дарма що був переляканий у смерть, побіг до води, намочив носовичок і приклав до скроні свого нещасного товариша. Плачучи від розпачу, він промовляв:

— ЕвдженІо, мій бідний Евдженіо! Розплющ очі і подивись на мене! Чому ти мені не відповідаєш? Це не я зробив тобі боляче! Повір мені, це не я! Розплющ очі, ЕвдженІо! Якщо ти цього не зробиш, то я теж помру... О господи, як мені тепер вертатися додому? Як я гляну в очі моїй добрій матусі? Що зі мною буде? Куди мені податися? Де сховатися? Ох, наскільки краще, в тисячу разів краще було б, якби я пішов до школи! Навіщо я послухався приятелів, які призвели мене до таких мук? А вчитель же казав мені про це! І мама завжди застерігала: "Стережись поганих друзів!.." Але ж я упертюх, йолоп: усе роблю по-своєму, нікого не слухаюсь. І за це завжди розплачуюсь так гірко... Від коли живу на світі, я й чверті години не мав спокою. Господи, шо буде зі мною, що буде зі мною?

І Піноккіо плакав, аж заходився з розпачу, бив себе по голові і все кликав бідного ЕвдженІо. Та ось почулися чиїсь кроки. Озирнувшись, Піноккіо побачив двох карабінерів.

— Чого ти валяєшся на землі? Що тут робиш?—спитали вони.

— Я допомагаю своєму шкільному товаришеві.

— Йому погано?

— Здається, так.

— Тут далеко гірше! — сказав один з карабінерів, нахилившись і придивившись до Евдженіо зблизька.— Цього хлопця поранено в скроню. Хто це зробив?

— Не я! — пробелькотів дерев'яний хлопчик і завмер від страху.

— Якщо не ти, то хто поранив його?

— Не я! — повторив Піноккіо.

— А чим його поранили?

— Оцією книжкою.— І дерев'яний хлопчик підняв із землі підручник арифметики, оправлений у грубий картон і шкіру, й показав його карабінерам.

— А чия це книжка?

— Моя!

— Цього досить. Усе зрозуміло. Вставай і ходімо з нами.

— Але ж я...

— Ходімо з нами!

— Але ж я не винний...

— Ходімо з нами!

Перш ніж піти, карабінери покликали кількох рибалок, що поралися біля своїх човнів при березі, І сказали їм:

— Ми доручаємо вам цього хлопчика, пораненого в голову. Віднесіть його до себе додому і наглядайте за ним.
Завтра ми до нього навідаємося.

Потім вони повернулися до Піноккіо, взяли його попідруки і наказали по-військовому:

— Кроком руш! Та швидше! А то буде погано!
Дерев'яний хлопчик покірно тюпав стежкою, що вела в село. Бідолаха нічого не чув І не бачив перед собою. Йому здавалося, що все це сон, лихий сон! Він зовсім розгубився. Перед очима все двоїлося, ноги підламувалися, язик присох до піднебіння, і Піноккіо не міг вимовити жодного слова. Але й у такому майже непритомному стані одна думка краяла йому серце: це ж він, він пройде повз вікна своєї доброї Феї в супроводі двох карабінерів. Краще одразу померти!

Вони підійшли вже до села, коли рвучкий вітер зірвав з голови Піноккіо ковпачок і відніс його кроків на десять від стежки.

— Ви дозволите,— промовив дерев'яний хлопчик до карабінерів,— щоб я пішов і забрав свій ковпачок?

— Іди, тільки не барися.

Піноккіо підняв ковпачок, але, замість надягти на голову, взяв його в зуби і дременув щодуху до моря. Він летів, як куля з рушниці.

Карабінери, зрозумівши, що наздогнати хлопчика дуже важко, нацькували на нього величезного бульдога, який на собачих перегонах завоював першу премію. Піноккіо мчав з усієї сили, але собака летів ще швидше. Всі люди кинулися до вікон, висипали на вулицю подивитися, чим закінчиться ця шалена гонитва. Але побачили вони небагато, бо собака й Піноккіо зняли таку на дорозі куряву, шо вже за кілька хвилин нічого не стало видно.

XXVIII. ПІНОККІО ЗАГРОЖУЄ НЕБЕЗПЕКА БУТИ ПІДСМАЖЕНИМ НА СКОВОРІДЦІ ЗАМІСТЬ РИБИ

Під час цієї відчайдушної гонитви була одна жахлива мить, коли Піноккіо вже думав, що пропав, бо Алідоро (так звали поліцейського пса) майже наздоганяв його.

Досить сказати, ідо дерев'яний хлопчик зовсім близько чув за своєю спиною тяжке хекання пса і навіть відчував його гарячий подих.

На щастя, море було вже недалеко, за кілька кроків.

Вибігши на берег, Піноккіо зробив чудовий стрибок, якому могла б позаздрити й жаба, І шубовснув у море.