Пригоди Піннокіо - Сторінка 4

Вони підхопили Піноккіо на плечі й урочисто винесли на передню частину сцени.

Та ось де не взявся хазяїн театру, такий страшний із себе, що навіть дивитися було страшно. У нього була чорна, як вугілля, борода, довга аж до землі; ходячи, він наступав на неї ногами. Рота мав широкого, як піч, очі блискали, як два червоні ліхтарі. В руках він тримав замашний нагай, сплетений Із зміїних та лисячих хвостів.

Коли несподівано з'явився хазяїн, усі поніміли, затамувавши подих. Запала така тиша, що можна було почути, як пролетить муха. Бідні ляльки, хлопчики й дівчатка, тремтіли, як осикові листочки.

— Ти чого прийшов до мого театру? Чинити неподоб ства?— запитав у Піноккіо страшним захриплим голосом
хазяїн.

— Повірте, вельмишановний пане, я нічого не винен.

— Цить! Завтра я з тобою поквитаюсь.

І справді, після вистави хазяїн пішов на кухню, де на товстому рожні смажився на вечерю величезний баран. Та для того, щоб м'ясо добре підсмажилося, не вистачало дров. Хазяїн покликав Арлекіна й Полішинеля і наказав їм:

— Принесіть .мені отого хлопця. Я його почепив у сінях на цвяшку. Мені здається, що він із сухенького дерева і горітиме чудово. Тоді мій баран добряче підсмажиться.

Арлекін і Полішинель спершу завагались, але, налякані страшним поглядом хазяїна, вийшли і незабаром повернулися, несучи попідруки Піноккіо, що звивався, як вугор на березі, і-розпачливо верещав:

— Ой татоньку мій, рятуй мене! Я не хочу помирати!

XI. ЖЕРИВОГОНЬ ЧХАЄ І ПРОЩАЄ ПІНОККІО, ЯКИЙ ПОТІМ РЯТУЄ ВІД СМЕРТІ СВОГО ДРУГА АРЛЕКІНА

Хазяїн лялькового театру Жеривогонь (так його звали) мав, як уже сказано, дуже страшний вигляд—а надто лякала чорна борода, що, мов фартух, покривала всі груди і ноги,— але в глибині душі був непоганою людиною. Бо коли внесли бідолаху Піноккіо, який щосили пручався, вигукуючи: "Не хочу помирати, не хочу помирати", Жеривогонь пройнявся до нього співчуттям І жалістю. Деякий час він намагався перемогти себе, але нарешті здався і почав голосно чхати.

Почувши це, Арлекін, який уже був засумував і похилився, мов плакуча верба, повеселішав і прошепотів до Піноккіо:

— Усе гаразд, братику! Хазяїн чхає, а це певний знак, що йому тебе шкода. Ти врятований.

Слід зауважити — інші люди, жаліючи когось, плачуть або труть кулаками очі, а Жеривогонь від жалості починав чхати. Таким чином він давав іншим узнаки, що має добре серце.

Начхавшись удосталь, хазяїн знов насупився і гримнув на Піноккіо:

— Ану не плач! Від твого вереску У мене заболів живіт... Такі кольки, що я... А-а-апчхи!

— Будьте здорові,— сказав Піноккіо.

— Дякую. А твої тато й мама ще живі? — запитав Жеривогонь.

— Тато живий, а мами я ніколи й не знав.

— Твій старенький татусь дуже засмутився б, якби я кинув тебе у вогонь. Бідний старий, мені його дуже шкода. А... а... апчхи,—і він чхнув ще тричі.

— На здоров'я!—сказав Піноккіо.

— Дякую! Зрештою, треба поспівчувати й мені, бо, як бачиш, у мене немає дров, щоб досмажити барана, і ти, щиро кажучи, дуже згодився б для цього. Але ти розчулив мене, і доведеться потерпіти. Замість тебе я кину у вогонь якусь іншу ляльку з мого театру. Гей, жандарми!

На цей поклик негайно з'явилися два дерев'яні жандарми, довгі-предовгі, худющі-прехудющі, в трикутних капелюхах. У руках вони тримали оголені шаблі.

Хазяїн наказав хрипким голосом:

— Візьміть Арлекіна, міцно зв'яжіть і киньте у вогонь. Я хочу, щсб мій баран добряче підсмажився.

Уявіть собі, як було нещасному Арлекінові! Він так злякався, що аж заточився і впав на підлогу.

Піноккіо, побачивши це жахливе видовище, кинувся до ніг хазяїнові. Ридаючи й обливаючи слізьми довжелезну бороду, почав благати:

— Змилуйтеся, синьйоре Жеривогонь.

— Тут немає синьйорів,— гримнув хазяїн.

— Змилуйтесь, синьйоре Кавалер.

— Тут немає ніяких Кавалерів.

— Змилуйтесь, синьйоре Начальник.

— Тут немає ніяких Начальників.

— Змилуйтеся, синьйоре Генерал!

Почувши, що його назвали генералом, хазяїн перестав супитися, враз змилостивився. Він спитав:

— Чого ти хочеш?

— Я благаю пожаліти Арлекіна.

— Я не можу цього зробити. Якщо я пожалів тебе, то треба кинути у вогонь його, бо я хочу, щоб мій баран гарно підсмажився.

— Тоді,— гордо вигукнув ПІноккіо, зводячись на ноги і кидаючи на землю свій ковпачок,— я знаю, що робити. Вперед, синьйори жандарми! Зв'яжіть мене і киньте в полум'я. Несправедливо, щоб бідний Арлекін, мій справжній друг, помер замість мене.

Ці слова, вимовлені гучно і сміливо, змусили заплакати всіх ляльок, що спостерігали цю сцену. Навіть жандарми, хоча й зроблені з дерева, плакали, мов ягнята.

Якийсь час Жеривогонь сидів похмуро й непорушно, наче крижана гора, потім потроху заворушився і почав чхати. Чхнувши чотири чи п'ять разів, він широко розкрив обійми І мовив до Піноккіо:

— А ти молодець, хлопче! Ходи-но сюди, я тебе розцілую.

Піноккіо миттю підбіг, видерся, мов білка, вгору по хазяїновій бороді і щиро-щиро поцілував його в кінчик носа.

— Виходить, ви помилували мене? — спитав бідолаха Арлекін таким тихеньким голоском, що його ледве почули.

— Авжеж, помилував,— відповів Жеривогонь і додав, зітхнувши і похитавши головою: — Так воно й буде! Доведеться мені цього вечора з'їсти недосмаженого барана. Та надалі горе тому, на кого впаде мій вибір!

Почувши, що Арлекіна помилувано, ляльки побігли на сцену і, запаливши, ніби для святкової вистави, всі лампи й світильники, почали танцювати І стрибати. Вже й надворі світало, а вони все танцювали.

XIІ. ХАЗЯЇН ТЕАТРУ ЖЕРИВОГОНЬ ДАРУЄ ПІНОККІО П'ЯТЬ ЗОЛОТИХ МОНЕТ, ЩОБ ТОЙ ВІДНІС ЇХ СВОЄМУ БАТЬКОВІ ДЖЕППЕТТО, АЛЕ ПІНОККІО ПІДДАЄТЬСЯ НА УМОВЛЯННЯ ЛИСИЦІ й КОТА І ЙДЕ З НИМИ

Наступного дня хазяїн театру покликав Піноккіо і спитав:

— Як звати твого батька?

— Джеппетто.

— Хто він такий?

— Бідняк.

— Багато він заробляє?

— Заробляє стільки, скільки треба, щоб не мати в кишені жодного чентесімо. Уявіть собі, для того, щоб купити мені буквар, він продав свою єдину куртку. Вона була вся в латках, зношена. Лихо, а не куртка.

— Бідолаха, я йому майже співчуваю. Ось тобі п'ять золотих монет. Віднеси їх мерщій батькові і привітай його від мого імені.

Піноккіо, звісно, тисячу разів подякував хазяїнові театру, обняв по черзі всіх ляльок, навіть жандармів, і, щасливий-прещасливий, подався додому.

Та не пройшов навіть півкілометра, як зустрів на вулиці Лисицю, криву на одну ногу, і зовсім сліпого Кота. Вони, як добрі приятелі, в біді допомагали одне одному. Кульгава Лисиця йдучи спиралася на сліпого Кота і була йому за поводиря.

— Добрий день, Піноккіо,— ввічливо привіталася Лисиця.

— Звідки ти знаєш, як мене звуть? — спитав дерев'яний хлопчик.

— Я добре знаю твого батька.

— Де ти його бачила?

— Я бачила його вчора біля дверей вашого будинку.

— А що він робив?

— Він був у самій сорочці і дрижав від холоду.

— Бідолашний тато! Та відсьогодні він, слава богу, більше не дрижатиме.

— Чому?

— Бо я став великим паном.

— Ти — великий пан? — глузливо посміхаючись, спитала Лисиця.

Кіт теж посміхнувся, але, щоб цього ніхто не помітив, погладив свої вуса передніми лапами.

— Чого смієтеся? — розсердився Піноккіо.— Я, звичайно, вам співчуваю, але від заздрощів у вас слинка потече. Ось, якщо ви на цьому розумієтесь, п'ять чудових золотих монет.

І показав монети, які подарував йому Жеривогонь.

Почувши звабливий брязкіт монет, Лисиця мимоволі випростала свою криву ногу, а Кіт розплющив очі, які блиснули зеленим вогнем. Але одразу ж заплющив їх, так що Піноккіо нічого не помітив.

— І що ж ти робитимеш з цими грошима?

— Насамперед,— відповів дерев'яний хлопчик,— я куплю своєму татові нову гарну куртку, гаптовану золотом та сріблом, і з блискучими ґудзиками, а потім собі буквар.

— Собі — буквар?

— Так. Бо я хочу піти до школи І гарно вчитися.

— Подивись на мене!—сказала Лисиця.— Через оту дурну науку я мало не позбулася ноги.

— Подивись на мене! — сказав Кіт.— Через оту дурну науку я зовсім осліп.

Тут з дерева обізвався Білий дрізд:

— Піноккіо, не слухай отих поганців, бо пожалкуєш!

Бідний дрізд! Навіщо він обізвався? Кіт підстрибнув високо вгору, схопив птаха і вмить, схрупав його разом з пір'ям. Той навіть писнути не встиг.

Схрупавши дрозда, Кіт облизався і заплющив очі. прикидаючись сліпим.

— Бідний дрізд! — промовив Піноккіо до Кота.— Навіщо ти таке вчинив з ним?

— Щоб провчити... Надалі знатиме, що не треба в чужі розмови втручатися.

Вони вже пройшли половину дороги, коли Лисиця зупинилась і промовила до дерев'яного хлопчика:

— Хочеш, щоб у тебе стало удвічі більше золотих монет?

— Що?

— Я кажу, чи хочеш ти, щоб з твоїх п'ятії нещасних цехінів зробилося сто, тисяча, дві тисячі золотих монет?

— Ще б пак! Але як?

— Дуже просто. Замість повернутися додому, ходімо з нами.

— А куди ви мене поведете?

— В Країну дурнів.

Піноккіо на мить замислився, а потім рішуче відказав:

— Ні, не піду. Мені вже близько додому, і я піду туди, бо мій татко жде. Бідолаха! Він, мабуть, дуже непокоївся вчора, коли я не повернувся додому. На жаль, я став поганим хлопчиськом, і ЦвІркун-балакун правду казав: "Неслухняним дітям погано доведеться на цьому світі". І це я відчув на собі, тому що зі мною трапилося не одне лихо. Ось і вчора в будинку Жеривогня я мало не загинув... Брр! Мені й досі мурашки по спині бігають, як тільки я згадаю про це!

— То виходить,— сказала Лисиця,—ти й справді хочеш іти додому? Ну що ж, іди, тим гірше для тебе!

— Тим гірше для тебе,— повторив Кіт.

— Подумай гарненько, Піноккіо, бо ти зрікаєшся власного щастя.

— Щастя! — повторив Кіт.

— А твої п'ять золотих могли б сьогодні або завтра обернутися на дві тисячі.

— Дві тисячі! — повторив Кіт.

— Як може таке статися? — запитав Піноккіо, роззявивши від подиву рота.

— Зараз я тобі все поясню,— сказала Лисиця.— Як відомо, в Країні дурнів є благословенне поле, яке називають Чарівним полем. Ти викопаєш на цьому полі маленьку ямку І покладеш туди, приміром, один золотий. Потім загорнеш ямку землею, поллєш двома відрами джерельної води, сипнеш жменьку солі і спокійно йдеш спати. За ніч золотий проросте і зацвіте, а вранці, як зійде сонце, ти прийдеш на поле і побачиш гарне дерево, гілля на ньому вгинатиметься від золотих монет. їх буде стільки, як зерен у великому пшеничному колоскові.

— Отже,— промовив Піноккіо, дивуючись все більше,— якби я закопав на цьому полі п'ять золотих, то скільки я знайшов би наступного ранку?

— Дуже просто порахувати,— відповіла Лисиця,— можна навіть полічити на пальцях.