Пригоди Шерлока Холмса - Сторінка 13

З того побачення він не повернувся.

Від ферми Газерлей до Боскомбського ставу десь із чверть милі, і двоє людей бачили його, коли він прямував туди. По-перше, стара жінка, ім’я якої не згадується, й по-друге, Вільям Кравдер, лісничий містера Тернера. Обоє цих свідків зауважили, що містер Мак-Карті йшов сам. Лісничий додав, що за кілька хвилин після зустрічі з містером Мак-Карті він побачив його сина — містера Джеймса Мак-Карті, що йшов тією самою дорогою з рушницею в руці. Батька тоді ще було видно, й син, мабуть, ішов слідом за ним. Він зовсім забув про цю пригоду, але ввечері, почувши про трагедію, згадав усе.

Обох Мак-Карті бачили й пізніше, вже після того, як їх зустрів лісничий Вільям Кравдер. Боскомбський став оточений густим лісом, біля самої води ростуть трава й очерет. Пешенс Морґан, дівчинка чотирнадцяти років, донька охоронця в Боскомбському маєтку, збирала в лісі квіти. Вона посвідчила, що бачила біля ставу містера Мак-Карті та його сина. Їй здалося, що вони сварилися. Вона чула, як старий містер Мак-Карті лаяв сина, й бачила, як юнак підняв руку, немовби хотів ударити батька. Вона так перелякалася, що кинулася з того місця геть і вже вдома розповіла матері, що двоє Мак-Карті біля ставку посварились і, напевно, дійде до бійки. Тільки-но вона скінчила, як до вартівні вбіг молодий містер Мак-Карті, сказав, що знайшов батька в лісі мертвим, і попросив охоронця допомогти йому. Він був страшенно схвильований, без рушниці й капелюха; на правій руці та рукаві видніли свіжі криваві плями. Охоронець вирушив за ним, і скоро вони підійшли до вбитого, що розпростерся на траві, біля ставу. Йому було розтрощено голову якимось важким і тупим знаряддям — можливо, навіть прикладом синової рушниці, що лежала в траві за кілька кроків од тіла. На підставі цих доказів юнака негайно заарештували, й у вівторок слідство винесло вердикт "умисне вбивство"; в середу він постав перед мировим суддею Росса, який передав справу на розгляд суду присяжних. Ось головні події, відомі слідчому й поліції.

— Важко навіть уявити собі щось мерзенніше, — зауважив я. — Тут кожен доказ викриває злочинця.

— Докази — річ вельми оманлива, — замислено відповів Холмс. — Вони можуть цілком ясно вказувати в один бік, і водночас вести в зовсім інший, далекий від правди. Обставини, звичайно, склалися проти юнака; можливо, що він і справді злочинець. Щоправда, дехто з сусідів, — між ними й міс Тернер, дочка сусіда-господаря, — вірять у його невинність; вона, до речі, запросила Лестрейда, — ви пам’ятаєте його з історії з "Етюдом у багряних тонах", — щоб з’ясувати, як це сталося насправді. Лестрейд, зовсім заплутавшись, передав цю справу мені, й через те двоє джентльменів середнього віку мчать на захід зі швидкістю п’ятдесят миль на годину, замість того щоб спокійно снідати вдома.

— Боюся, — мовив я, — що все це настільки очевидно, що вам навряд чи вдасться щось прояснити в тій пригоді.

— Нема нічого оманливішого за надто вже очевидні речі, — відповів, посміхаючись, Холмс. — До того ж ми випадково можемо натрапити на якісь інші речі, аж ніяк не очевидні для містера Лестрейда. Ви надто добре мене знаєте, щоб думати, ніби я вихваляюся, тож я можу або підтвердити, або заперечити його припущення, та ще й такими засобами, які він нездатен не тільки застосувати, а бодай зрозуміти. Візьмімо хоча б перше-ліпше з них: для мене ясно як день, що в вашій спальні вікно з правого боку, але я не певен, чи помітить таку очевидну річ містер Лестрейд...

— Але ж!..

— Любий мій друже, я чудово знаю вас. Знаю притаманну вам вояцьку акуратність. Щоранку ви голитеся, а останнім часом робите це при сонячному світлі; проте ваша ліва щока поголена набагато гірш від правої, а в кутку біля вуха — й зовсім абияк, тож ясно, що ця половина обличчя у вас освітлена гірше від іншої. Я не можу уявити собі людини з вашими звичками, яка була б задоволена з такої речі, дивлячись у дзеркало при рівному світлі. Я наводжу це лише як найпростіший приклад спостережливості й кмітливості. В цьому й полягає моє ремесло, й цілком можливо, що воно прислужиться нам у нашому розсліді. Тут є одна чи дві дрібнички, які з’ясувалися під час слідства, і вони варті уваги.

— Що ж це?

— Як виявилося, його було заарештовано не одразу, а після повернення на ферму Газерлей. Коли інспектор сказав йому, що його заарештовано, той зауважив, що це для нього не дивина: він, мовляв, дістав по заслузі. Ці слова справили належне враження — зникли останні сліди сумніву, які ще зоставалися в слідчого.

— То це було зізнання?! — вигукнув я.

— Ні, він одразу заявив, що невинний.

— Після всіх цих моторошних подій таке зауваження не викликає жодної довіри.

— Навпаки, — мовив Холмс, — це найяскравіший промінь, який я бачу серед хмар. Хлопець може бути невинний, але ж він не цілковитий дурень, щоб не бачити, що обставини склалися проти нього. Якби він удав під час арешту подив чи обурення, це здалося б мені дуже підозрілим, бо ні подив, ні обурення не можуть бути щирими за таких обставин, і це могло б викрити його. А така щирість у поведінці свідчить або про його невинність, або про надзвичайну витримку й твердість. Що ж до слів про те, що він дістав по заслузі, то це теж природно, якщо згадати, що він стояв над тілом свого мертвого батька того самого дня, коли, без сумніву, настільки забув про свій синівський обов’язок, що вилаяв батька й навіть, як розповідала ота дівчинка, — а її свідчення мають для нас велику вагу, — замахнувся, щоб ударити його. Каяття й докори сумління, які проявилися в цих словах, свідчать, як на мене, про чистоту його думок, а не про вину.

Я хитнув головою.

— Багато хто пішов на шибеницю й через дрібніші докази, — зауважив я.

— Так, це правда. Але багато хто пішов на шибеницю й нізащо.

— А що про це каже сам юнак?

— Боюся, що нічого втішного для своїх оборонців, хоч і тут є одна чи дві прикметні подробиці. Прочитайте-но самі.

Він дістав зі своєї теки гірфордширську газету, знайшов потрібну сторінку й показав мені ті рядки, де були свідчення нещасного юнака. Я вмостився в кутку купе й почав уважно читати. Ось про що там ішлося:

"Містер Джеймс Мак-Карті, єдиний син небіжчика, подав такі свідчення:

"Я виїздив на три дні до Бристоля й повернувся саме вранці в понеділок, третього числа. Коли я приїхав, батька вдома не було, й служниця сказала мені, що він поїхав до Росса з Джоном Кобом, конюхом. Невдовзі після того я почув, як на дорозі зарипіли колеса його двоколки, й побачив з вікна, як батько скочив на землю й хутко пішов кудись із двору; куди саме він пішов, я не знав. Тоді я взяв свою рушницю й подався до Боскомбського ставу, щоб оглянути пустир, де ми викохуємо кролів, — він з того боку ставу. Дорогою я справді зустрів Вільяма Кравдера, лісничого, як він і засвідчив; але він помилився, гадаючи, що я наздоганяв батька. Я й думки не мав, що батько йде попереду. Десь за сто ярдів од ставу я раптом почув вигук "Коу!", яким ми з батьком звичайно кликали один одного. Тож я побіг уперед і побачив, що він стоїть біля самого ставу. Він, напевно, був дуже здивований, уздрівши мене, й досить сердито запитав, чого мені тут треба. Виникла сварка, дійшло врешті до лайки, трохи не до бійки, бо батько мій був людиною запальною. Побачивши, що він сам не свій, я покинув його й попрямував додому, до ферми Газерлей. Але не пройшов я й півтораста ярдів, як почув страшенний крик. Я побіг назад до ставу. Там я побачив батька, що лежав на землі з розбитою головою. Я поклав рушницю, підняв вище йому голову, але він майже тієї самої миті помер. Кілька хвилин я стояв біля нього навколішки, тоді пішов до воротаря містера Тернера, чий дім був найближче, щоб він мені допоміг. Мушу сказати, що я нікого не бачив біля батька, коли повернувся, й навіть не уявляю, хто міг би його вбити. Він не мав доброї слави, бо був відлюдькуватий і непривітний, проте справжніх ворогів, як мені відомо, в нього не було. Більше нічого я про це не знаю".

Слідчий: "Чи встиг ваш батько сказати щось перед смертю?"

Свідок: "Він пробурмотів кілька слів, але я розібрав лише одне з них — "щур".

Слідчий: "Що це, по-вашому, може означати?"

Свідок: "Не знаю. Напевно, він марив".

Слідчий: "Що стало причиною вашої останньої сварки з батьком?"

Свідок: "Я волів би на це запитання не відповідати".

Слідчий: "На жаль, я мушу наполягати на відповіді".

Свідок: "Я не можу вам цього розповісти. Можу лише запевнити вас, що це зовсім не стосувалося тієї страшної трагедії, що сталася потім".

Слідчий: "Це вирішить суд. Не вважаю за потрібне пояснювати вам, що ваша відмова свідчити лише пошкодить вам під час суду".

Свідок: "І все-таки я не відповідатиму".

Слідчий: "Як я зрозумів, вигук "Коу!" був свого роду вашим паролем?"

Свідок: "Так".

Слідчий: "То як могло статися, що він покликав вас, перш ніж побачив, навіть не знаючи, що ви повернулися з Бристоля?"

Свідок (вельми збентежений): "Не знаю".

Присяжний: "Чи не помітили ви чогось підозрілого, коли повернулися до ставу, почувши крик, і знайшли свого батька смертельно пораненим?"

Свідок: "Майже нічого".

Слідчий: "Що ви маєте на увазі?"

Свідок: "Я був такий схвильований і переляканий, коли вибіг з лісу, що не міг думати більш ні про що, крім батька. Але все-таки мені здалося, що коли я підбіг до нього, ліворуч від мене на землі щось лежало. Щось сіре, ніби якась одежа або плед. Коли я підвівся й поглянув туди, тієї речі вже не було".

"То ви гадаєте, що вона зникла ще до того, як ви пішли шукати допомоги?"

"Так, зникла".

"Чи не могли б ви сказати, що то було?"

"Ні, я лише здогадувався, що там щось лежить".

"Далеко від тіла?"

"Десь за дюжину ярдів".

"А від краю лісу?"

"Приблизно так само".

"То річ, що лежала за дюжину ярдів од вас, зникла?"

"Так, але я стояв до неї спиною".

На цьому допит свідка скінчився".

— Як я бачу, — мовив я, ще раз переглядаючи сторінку, — під кінець слідчий став зовсім нещадний до молодого Мак-Карті. Він указав, і не без підстав, на суперечність у тому, що батько покликав його, перш ніж побачив, і в тому, що він відмовився переповісти свою розмову з батьком; до того ж іще ці дивні слова батька перед смертю. Все це, як зауважив слідчий, складається проти сина.

Холмс позіхнув у своєму затишному кутку і лагідно посміхнувся.

— Ви із слідчим слабуєте на одну й ту саму хворобу, — сказав він, — обидва відкидаєте найсуттєвіше.