Пригоди соболя - Сторінка 2

Довелося знімати капкани і ставити натомість дерев'яні ящичні пастки, привезені мисливствознавцем, а для принади класти великі шматки лосячого м'яса.

Обходячи вночі свій район, Жучок натрапив на зяючий в снігу чорний квадратний отвір. Постоявши у роздумі біля входу і переконавшись, що небезпеки немає, Жучок вирішив поцупити шматок м'яса, невідомо ким залишений у дерев'яній "норі". Обережно ступаючи, він пробрався у пастку, але варто йому було доторкнутися до принади, як позаду з гуркотом впали дерев'яні дверцята й закрили шлях до відступу. Марно він шкріб і гриз дверцята пастки: вибратися на волю ніяк не вдавалося. Решту ночі Жучок провів у своїй в'язниці, метаючись по ній і не знаходячи порятунку. Наморившись, він без апетиту трохи з'їв мороженого м'яса.

Настав день. Не маючи можливості грітися під час швидкого бігу, Жучок став мерзнути. На його щастя, в пастці виявився величенький жмуток лосячої шерсті, яка згодилася йому не тільки як підстилка, а й як покривало.

Опівдні зарипів сніг під лижами мисливця. Охоплений жахом, заметався Жучок, коли людина, піднявши пастку, засунула її у лантух і відкрила дверцята. В одну мить вискочив бранець із пастки, але одразу ж потрапив у мішок і був притиснутий рукою мисливця. Міцно зав'язавши мішок із здобиччю, людина поклала його до рюкзака і, ставши на лижі, радо помчала до намету.

Жучок умів долати багато перешкод: прогризати лід, викопувати в землі нірку, перегризати коріння дерев, але прорватися крізь м'яку мішковину не зміг. Спочатку він люто кусав мішок, дер його лапами, але згодом, знесилівши, притих.

Принісши здобич у намет, мисливець не став виймати Жучка з мішка, а поклав туди шматочок м'яса і жменю мерзлого снігу замість води.

Кілька днів прожив Жучок у теплому наметі разом з мисливцями. Промисловики хотіли відновити живцем ще кілька соболів, але це їм не вдалося. Тоді вони вирішили зняти з Жучка шкурку — морочитися із живим соболем клопітно, але коли витягли його з мішка, були вражені на подив красивою темною шкуркою і лишили живим.

Настав перший місяць весни, але морози вночі стояли люті. Лише у безвітряні дні сонце розтоплювало на заметах верхній шар снігу, і тоді утворювалася склоподібна кірочка — наст.

Три дні на оленячих нартах везли Жучка на приймальну базу. Мисливці поспішали, але спізнились: остання партія соболів була відправлена на Колиму за день до їхнього прибуття. Оглянувши Жучка, директор бази все ж прийняв його.

"Який красень! — вигукнув він.— Потримаємо до наступної осені й відправимо в Магадан з першою партією". Розрахувавшись із ловцями, він помістив звірка у простору двокамерну клітку для утримування соболів. Так почалося довге життя Жучка серед людей.

Нове житло Жучка було з двох відділень. Перше, оббите оцинкованою сіткою, правило за їдальню. Сюди щоденно клали сире м'ясо і морожену брусницю, наливали в напувалку воду. Друге відділення було затемнене з усіх боків фанерними стінками, потрапити до нього можна було тільки з "їдальні" крізь круглий отвір. Ця своєрідна спальня, наповнена доверху лосячою шерстю, настроювала на спокійний відпочинок. Тут Жучок почувався, як у природній норі.

На базі було близько двохсот таких кліток. Зараз вони стояли порожні, і в приміщенні панувала тиша. Лише раз на день приходила дружина директора бази, приносила корм і воду для Жучка, чистила клітку. Вистромивши із спальні незадоволену мордочку, бранець стежив за кожним рухом неквапливих жіночих рук, при цьому голосно хуркав і удавав, ніби хоче напасти на людину. Але жінка знала вдачу соболів і анітрохи не лякалася цих погроз.

Минуло кілька тижнів. Жучок звик до нової обстановки і перестав гризти дротяну сітку. Він навіть погладшав від доброго харчу та догляду. Невдоволення усе частіше поступалоЭ ся місцем у нього цікавості до людини.

Одного разу хазяйка забула зачинити на засув дверцята клітки, і бранець, скориставшись із цього, вибрався на волю. Він підбіг до вікна, але гострий зір допоміг йому побачити скло. Зістрибнувши з підвіконня, Жучок почав обстежувати приміщення бази. Завдяки чіпким пазурам він легко здирався на оштукатурені стінки, ходив по вузьких карнизах. Старанно оглянувши простору кімнату і не знайшовши жодної лазівки, Жучок спустився на підлогу. Набігавшись удосталь, він підійшов до каструльки в кутку кімнати. Пахло м'ясом. Зсунувши кришку, соболь витяг шматок лосятини, але з'їсти його не зміг. Тоді за старою звичкою хижака він заховав недоїдений шматок під шафу і вкрив його знайденою на підлозі ганчіркою. Потім, певно, втративши довіру до каструлі, Жучок перетягав усе м'ясо під шафу, а сам повернувся до клітки й солодко заснув, угорнувшись у шерсть, як у пухову ковдру.

Удень прийшла хазяйка, щоб погодувати Жучка, і, побачивши порожню каструлю, вирішила, що м'ясо вкрала кішка. Лише підійшовши до клітки Жучка, вона зрозуміла, хто справжній винуватець.

Про те, що сталося, вона розповіла чоловікові, і той прийняв рішення: "Жучка перевести до кабінету. Хай привчається до людей".

Директор — старий мисливствознавець, фахівець з вільного розведення соболів, жив удвох із дружиною у чотирикімнатній квартирі. Мешкали там ще мисливський пес Буян і ряба кішка Мурка. Підселення в квартиру п'ятого мешканця відбулося непомітно: вдень Жучок не виходив із свого ящика, де спав, згорнувшись у клубок на м'якій лосячій шерсті, вночі ж Буран спав у своїй будці, а Мурка ловила мишей на оборі.

У першу ж ніч Жучок неквапом оглянув директорську квартиру, побував на всіх шафах, етажерках і поличках, обнюхав усі щілини. Помітивши, що за ним спостерігають люди, він заховався в темний куток за шафою і аж десь над ранок перейшов у своє гніздо.

Вранці хазяйка вперше покликала його на ймення. "Жучок! Жучок! — гукала вона, тримаючи блюдце в руках.— Іди їсти!" Жінка поставила блюдце біля ящика і сіла віддалік, спостерігаючи за соболем. Вистромивши з ящика голову, Жучок довго не зважувався вийти, але апетитний запах незнайомої страви подолав страх. Сметана сподобалася йому, він з насолодою вилизав блюдце. "Еге, друже, та ти гурман!" — вигукнула хазяйка. Вона поклала на блюдце ще одну ложку сметани, і цього разу Жучок не примусив себе довго вмовляти. Смачна їжа — кращий провідник до серця будь-якого дикого звіра. Це добре знала хазяйка. Вона пригощала Жучка то медом, то сушеними фруктами, то печінкою, то курячими яйцями. "Жучок у нас — справжній гурман",— заявила вона якось своєму чоловікові.

Одного разу, коли господарів не було вдома й Жучок бігав по директорському кабінету, Мурка почула там легенький шурхіт. Гадаючи, що вона має справу зі щуром, який пробрався до квартири, Мурка обережно зазирнула у напіввідчинені двері. Але тут войовничий запал кішки згас: кабінетом гасав незнайомий їй звірок. І хоч був він менший за неї і, певно, слабкіший, Мурка не одразу зважилася на напад.

І тільки коли Жучок, не помічаючи її, підійшов до місця засідки, кішка, зашипівши, вилетіла із схованки й, випустивши пазурі, спробувала схопити незнайомця за шию. Але несподівано соболь сам перейшов у напад. Високо підскочивши, він миттю стрибнув на спину противникові і боляче вкусив кішку за карк. Жалібно нявкнувши, Мурка впала на спину й відштовхнула від себе Жучка чотирма лапами. У кімнаті почалася невимовна метушня. Кішка явно переважала в силі, але поступалася у прудкості, блискавичності укусів, умінні нападати згори.

Вислизаючи з пазурів і зубів Мурки, Жучок птахом злітав на стіл, етажерку або буфет, а звідти сміливо кидався на свою кривдницю. І Мурка ганебно втекла з поля битви. Залізши під шафу, вона жалібно занявчала, кличучи на допомогу свою хазяйку. Після цього випадку Мурці довелося поступитися соболю своїми володіннями й тулитися віднині на кухні, куди Жучка пускали рідко.

Якщо перша зустріч соболя з кішкою сталася випадково, то знайомство з Бураном відбулося в присутності хазяїна. Унюхавши соболя, Буран, як і належить мисливському собаці, кинувся на звірка, але грізний окрик хазяїна утримав його на місці. До того ж Буран був добре видресирований, мав м'яку і делікатну вдачу.

Розглядаючи здалеку свого ворога, Жучок не виказав щонайменшого переляку, просто він поки що не довіряв цьому спокійному на вигляд собаці. Так відбулася ця перша зустріч, під час якої і соболь, і пес поводили себе мирно, з великим почуттям власної гідності.

Настало літо. Жучок ставав усе ручніший, охоче позував господареві під час фотозйомок. Особлива дружба зав'язалась у нього з хазяйкою. Пристосовуючись до людини, Жучок помалу почав змінювати свої звички, перейшовши на денний спосіб життя. Спав він тепер не в своєму гнізді, а на м'якому дивані або в ліжку, залазячи при цьому з головою під ковдру. До столу з'являвся своєчасно і без запрошень. Якщо бачив на столі сметану, то залазив на коліна до хазяйки, і та годувала його з рук, подаючи улюблену страву в баночці. Жучок настільки звик до Бурана, що вони іноді їли з однієї тарілки, дивуючи гостей своєю взаємною симпатією.

Тепер Жучок ходив у літньому вбранні, в якому він здавався худим і довгов'язим, а його хвіст і вуха ніби стали довші.

Якось, обстежуючи туалетний столик хазяйки, куди його завжди вабив запах парфумів, Жучок побачив у дзеркалі своє відображення. Вирішивши, що це інший соболь, Жучок зашипів, вигнув спину із здибленою сторч шерстю і кинувся на незнайомця, але, переконавшись, що на столі нікого, крім нього, немає, заспокоївся.

Не був байдужий Жучок і до радіоприймача: йому подобалася мелодійна музика, яка нагадувала йому звуки рідного лісу. От тільки з Муркою він так і не примирився: кішка майже не з'являлася в домі. Бачачи, що бранець нудьгує за волею і щосили прагне її повернути, директор вживав заходів, щоб не допустити втечі. У вікна була вставлена сітка, двері щільно зачинялись. І все ж Жучку вдалось одного разу вибратися з квартири на волю. Як зрадів і змінився він! Ні, не можна проміняти волю на сите, безпечне життя, м'яку теплу постіль. Поклик лісу виявився сильніший за дружбу з людиною.

Виявивши зникнення соболя, директор викликав двох мисливців із сіткою-обметом, і вони втрьох вирушили на пошуки втікача. Невідомо, чи знайшовся б Жучок, коли б не Буран.