Приманка для роззяв - Сторінка 12
- Айзек Азімов -В ньому за довгим столом зібралася вся група.
Приводом була визначна подія, але всі в будиночку мали трохи приголомшений вигляд. Верховодив Вернадський, який у студентські роки завжди готував собі їжу сам. Ось він витяг з високочастотної пічки якесь паруюче вариво і проголосив:
— Кому калорій?
І став щедро розкладати їжу по тарілках.
— Пахне дуже смачно, — невпевнено сказав Нові.
Він підчепив на виделку шматок м'яса. Воно було якогось лілового кольору, і, незважаючи на тривалу дію високої температури, дуже тверде. Дрібно покришена зелень круг нього здавалося м'якшого, але й менш їстівною.
— Ну, то що? — спитав Вернадський. — Їжте. Уминайте за обидві щоки. Не бійтесь, я вже пробував — смакує.
Він напхав рот м'ясом і жував довго-довго.
— Трошки тверде, зате смачно.
— А може, це нас і вб'є, — замогильним голосом проказав Фоукс.
— Пусте, — озвався Вернадський. — Пацюки живилися цим два тижні.
— Два тижні — не так уже й багато, — заперечив Нові.
— Нічого, від одного шматка не помреш, — підкинув Родрігес. — Скажу чесно, таки смачно!
Так воно й було. Кінець кінцем з цим погодилися всі. До цих пір усі живі організми Братуся, які можна було їсти, виявлялися смачними. Зерно майже неможливо було змолоти на борошно, та коли це вдавалося зробити, з нього виходив гарний хліб, з великим вмістом білка. Кілька таких хлібин і зараз лежало на столі. Вони були темного кольору, важкуваті, але приємні на смак.
Фоукс, вивчивши рослинність Братуся, дійшов висновку, що при продуманих зрошенні й сівбі один акр поверхні планети зможе давати їжі для травоядних тварин у десять разів більше, ніж акр найпоживнішої люцерни на Землі.
На Шеффілда це справило велике враження, і він одразу назвав Братуся житницею сотні планет. Але Фоукс всупереч своїм власним твердженням знизав плечима:
— Приманка для роззяв.
Тиждень тому вся група була дуже схвильована: хом'яки та білі миші несподівано відмовились їсти деякі з нових видів трав, принесених Фоуксом. Коли невелику кількість цих трав підмішали до звичайного їхнього раціону, тварини стали гинути.
Розгадка таємниці?
Не зовсім. Через кілька годин прийшов Вернадський і спокійно сказав:
— Мідь, свинець і ртуть.
— Що? — перепитав Саймон.
— У цих рослинах. Вони містять багато важких металів. Можливо, це еволюційний захисний засіб — щоб їх не їли.
— Виходить, перші поселенці... — почав Саймон.
— Ні, цього не може бути. Більшість рослин цілком їстівні. Лише ці, але їх ніхто їсти й не стане.
— Звідки ви знаєте?
— Не стали ж їх їсти пацюки.
— Так то пацюки...
Вернадський тільки цього й чекав. Він патетично проголосив:
— Ви бачите перед собою мученика науки. Я їх покуштував.
— Що?! — скрикнув Нові.
— Тільки лизнув, не хвилюйтесь. Я — мученик обережний. Взагалі вони гіркі, як стрихнін. Але хіба може бути інакше? Якщо рослина набирається свинцю лише для того, щоб її не з'їла тварина, і якщо тварина дізнається про те лише тоді, коли здохне, то яка від цього рослині користь? Гіркота вказує тварині на небезпеку. Чергування попереджень й покарань — ось у чому фокус.
— Більше того, — сказав Нові, — перші поселенці загинули не від важких металів. Симптоми були зовсім інші.
Ті симптоми були чудово відомі всім. Дехто почув їх у популярному викладі, решта вичитали у спеціальних довідках. Утруднене, болюче дихання, яке поступово далі погіршується. Оце, власне, все.
Фоукс відклав виделку.
— Послухайте, а ну як у цій їжі є якийсь алкалоїд, що паралізує нерви легеневих м'язів?
— У пацюків також є легені, — відповів Вернадський. — І їх ця їжа не вбила.
— А може, він накопичується у тканинах?
— Добре, добре. Якщо у вас виникнуть болі при диханні, перейдіть на звичайний корабельний раціон і подивіться, чи вам не покращає. Але остерігайтеся самонавіювання.
— Це вже з моєї парафії, — пробурчав Шеффілд. — Щодо цього — не хвилюйтеся.
Фоукс важко зітхнув, потім ще раз. Тоді з похмурим виглядом поклав собі в рот новий шмат м'яса.
На дальньому кінці стола сидів Марк Аннунчіо. Він їв повільніше, ніж решта членів експедиції, і пригадував монографію Норріса Вайнограда "Смак і запах". Вайноград розробив класифікацію смаків і запахів, що базується на опису затримування ферментних реакцій усередині смакових сосочків. Аннунчіо не знав достеменно, що це означає, але пам'ятав усі символи, характеристики й визначення.
І ось тепер, доїдаючи свою порцію, Марк визначив смак м'яса, розклавши його одночасно на три підкласи. Хлопцеві щелепи трохи нили від напруженого жування.
21
Наближався вечір. Лагранж-І уже висів низько над обрієм. День видався ясний, теплий, і Борис Вернадський відчував насолоду. Він зробив деякі цікаві виміри, а його строкатий светр поволі змінював кольори з кожною годиною, в міру того як сонця переміщувались на небосхилі.
Тепер від Вернадського тяглася довга червона тінь, і лише нижня її третина, на яку накладалася тінь від Лагранжа-ІІ, була сірого кольору. Він простяг руку, і від неї впали дві тіні — розмита оранжева, футів на 15 від нього, і густіша голуба — з того ж боку, але завдовжки футів із п'ять. Якби він мав час, він із задоволенням створив би прекрасну гаму кольорових тіньограм.
Він так захопився приємними думками, що навіть не обурився, побачивши Марка Аннунчіо, який обходив його дальньою стежкою. Вернадський відклав убік нуклеометр і помахав рукою:
— Йди сюди!
Юнак несміливо наблизився до нього.
— Здрастуйте.
— Ти щось хотів?
— Я просто... просто дивлюсь.
— Он як? Гаразд, підходь, дивися. Знаєш, що це я роблю?
Марк заперечливо похитав головою.
— Це нуклеометр, — сказав Вернадський. — Його встромляють у грунт. Ось так. Отут зверху в нього генератор силового поля, тому його можна ввігнати в будь-яку породу.
Не припиняючи розмови, він наліг на нуклеометр, і той на два фути угруз у голову кам'яного пласта.
— Бачиш?
У Марка засвітилися очі, і це сподобалось Вернадському. Геохімік сказав:
— По боках стрижня тут є мініатюрні атомні пічечки. Кожна з них випаровує близько мільйона молекул навколишньої породи і розкладає їх на атоми. Потім атоми розподіляються за масою та зарядом ядер, і результати можна безпосередньо зчитувати зі шкал ось тут, зверху. Метикуєш?
— Не зовсім. Але це непогано знати.
Вернадський, усміхнувшись, промовив:
— Ми закінчуємо вимірювання — одержуємо чисельні дані про вміст різних елементів у корі. На всіх киснево-водних планетах ці цифри майже однакові.
Марк зауважив серйозно:
— З тих планет, що я знаю, найбільше кремнію має Лепта — 32,765%. У Землі — лише 24,862%. Стосовно до маси.
Усмішка спливла з обличчя Вернадського. Він сухо спитав:
— Слухай, хлопче, ти знаєш такі цифри для всіх планет?
— Ні, це неможливо. По-моєму, ще не всі планети й досліджені. У "Довіднику з кори планет" Бішуна і Спенглоу є дані тільки для 21 854 планет. Їх я, звичайно, знаю всі.
Вернадський відчув себе так, ніби з нього випустили повітря. Все ж він провадив:
— На Братусі елементи розподілені ще рівномірніше, ніж звичайно. Кисню мало — за моїми даними, в середньому якихось 42,113%. Кремнію також мало — 22,722%. Важких металів у 10-100 разів більше, ніж на Землі, і це не локальне явище: загальна густина Братуся на 5% вища за земну.
Вернадський і сам не відав, навіщо все це говорить хлопчині. Якоюсь мірою, мабуть, тому, що завжди приємно мати уважного слухача. Коли нема з ким поговорити про свою професію, часом стає самотньо й смутно. І він продовжив свою лекцію, дедалі більше входячи у смак:
— З другого боку, легкі елементи розподіляються тут також рівномірніше. В океанах головними сполуками є не хлористий натрій, як на Землі, а магнієві солі. А літій, берилій і бор? Вони легші від вуглецю, але на Землі й на всіх інших планетах зустрічаються дуже рідко. А на Братусі їх багато. Всі ці три елементи становлять близько 0,4% кори, а на Землі — тільки 0,004%.
Марк доторкнувся до рукава геохіміка.
— А ви маєте список усіх елементів з їх вмістом у корі? Можна його подивитись?
Вернадський витяг із задньої кишені штанів складеного папірця, простягнув його Маркові й, усміхаючись, сказав:
— Тільки не надрукуй ці цифри раніш за мене.
Марк пробіг очима папірець і повернув його Вернадському.
— Що, вже? — здивовано запитав той.
— Ну, так, — замислено відповів Марк. — Я все запам'ятав.
Він повернувся й пішов геть, навіть не попрощавшись.
Останній відблиск Лагранжа-І згас за обрієм.
Вернадський подивився услід Марку, знизав плечима, витяг із грунту нуклеометр і рушив до наметів.
22
Шеффілд загалом був задоволений. Марк поводив себе навіть краще, ніж він сподівався. Щоправда, він майже зовсім не вступав у розмови, але це, власне, не мало значення. Хай там як, а Марк виявляв інтерес до всього, що його оточувало, і не нудив світом. І не зчиняв ніяких скандалів.
Вернадський розповів Шеффілдові, що останнього вечора Марк цілком нормально поговорив із ним щодо аналізів складу Братусевої кори і навіть ні разу не підвищив голосу. Вернадський трохи посміявся з того, що Марк знає склад кори двадцяти тисяч планет, і пообіцяв, що коли-небудь примусить хлопця проказати напам'ять усі цифри — просто щоб подивитись, скільки часу це займе.
Сам Марк про розмову з Вернадським нічого Шеффілдові не сказав. Цілий ранок він просидів у своєму наметі. Шеффілд зазирнув туди й побачив, що хлопець сидить на ліжку, втупившись у свої ноги, і не став його займати.
Шеффілд відчув, що йому самому потрібна якась оригінальна ідея. Справді оригінальна, незвичайна ідея.
Досі вони ще нічого не досягли. За цілий місяць — нічого. Родрігес і чути не хотів про якусь інфекцію. Вернадський геть-чисто відкидав можливість харчового отруєння. Нові шалено мотав головою, коли хтось згадував про порушення обміну речовин. "Де докази?" — питав він.
Усе зводилось до того, що, на тверду думку спеціалістів, будь-яка фізична причина смерті виключалась. Але ж чоловіки, жінки й діти все-таки померли. Значить, була якась причина. Може, психологічна?
Ще на кораблі Шеффілд скористався цим, щоб висміяти Саймона. Але тепер настав час, навіть не час — нагальна потреба серйозно замислитись. Може, щось примусило поселенців самим заподіяти собі смерть? Але що? Людство колонізувало вже десятки тисяч планет, і це аж ніяк не вплинуло на його психічну стійкість.