Приватна Венера - Сторінка 3

Зрештою, я його змусив би до цього й так, без обіцянки.

О, звичайно, чи, як він каже, "авжеж"! А що лишається робити? Для безробітного, для маленької людини, річ нормальна, бо ота фармакологічна фірма, якщо подумати, не бозна-що... Ні, краще заспокоїтись, опанувати свої нерви.

— Відучити вашого сина пити не так-то й важко. За місяць він стане у вас непитущим — я про це подбаю. Куди важче, якщо взагалі можливо, втримати потім його від дурману. Пияцтво — це лише симптом: якщо не докопаємося до причини, ми приречені на поразку.

— Хай він перестане пити, а там побачимо...

— Гаразд. Я готовий. — Настав час познайомитися з жертвою Бахуса.

— Дякую. — Проте Аузері не підвівся, чогось порпався в кишенях. — Аби ви знали, як мені хочеться передати вам його з рук у руки і перехреститися. Місяць безперервного нагляду за ним мене доконав. Бачити, як він з ранку до вечора не викисає, це просто жахливо. Я приготував чек і гроші, необхідні на перші видатки. Тепер мій син під вашою опікою. Сам я одразу вирушаю до Мілана, завтра вранці маю бути в Римі. Я й так уже страшенно занедбав свою роботу. Ви маєте всі повноваження, аби діяти на власний розсуд.

У темряві, де чек, а де гроші, не зразу розбереш, але пачка папірців була грубенька, і, поки Дука Ламберті ховав її до кишені, інженер Аузері зрозумів, що у вчорашніх в'язнів хронічне безгрошів'я.

— Ходімте.

Вони піднялися до вілли й увійшли. Пг)и їхній появі з крісла підвівся молодик, при цьому хитнувшись, але потім стояв рівно. Кімната була для нього така маленька, та й сама вілла здавалася маленькою — не вілла, а іграшка.

— Мій син Давіде. А це — доктор Дука Ламберті.

2

Все відбулося так стрімко, маленький імператор у штанях-дудочках знову спохмурнів, подав репліку-другу, як актор на репетиції, мовляв, на господарстві залишається син, а йому треба йти. Синові, не озираючись, кинув через плече:

"Чао!", Дуці простяг руку й сказав: "Дзвоніть у разі чого, якщо тільки зможете додзвонитися",— чим просто ввічливо попросив не турбувати його. "Велике вам спасибі, докторе Ламберті". Перш ніж зникнути в темряві, він востаннє озирнувся на молодого велетня, сина, і стільки всього було в його погляді — не погляд, а універсальна крамниця: жаль, зненависть, палка любов, іронія, зневага, гірка батьківська ніжність.

Скрегіт кроків по жорстві, потім тиша, потім приглушений рокіт мотору, тихий звук шин на доріжці — і більш нічого.

Вони помовчали, стоячи посеред кімнати й тільки придивляючись один до одного. Давіде Аузері за цей час двічі хитнувсь, але якось зграбно, в його сп'янінні не було вульгарності, принаймні на вигляд. З чим же його можна порівняти?.. Гість думав і знайшов порівняння: такими здаються учні на іспитах, коли не знають відповіді на білет; вираз сум'яття та хвилювання і жалюгідні спроби триматися природно.

Хлопчаче, хоч і вольове, обличчя було лагідне, ще не зіпсуте пияцтвом. Тішили око бічний проділ у русявому волоссі, охайна борідка, біла сорочка з довгими рукавами, підкасаними на двох ручиськах, укритих світлим пушком, темні штани й чорні матові черевики: чим вам не міланський денді, щось від "Прав, Британіє, морями", так ніби ломбардська столиця духом належала до Співдружності.

— Ми можемо сісти,— сказав Дука, й Давіде, заточившись востаннє, гепнув у крісло. Дука промовив це суворо, бо раптом згадав, як ще у в'язниці його вразило одне серце, серце не у вигляді м'яза, а одне з тих, що їх зображують на поштівках, таких популярних і дешевеньких. Ця вдавана суворість приховувала його власне збентеження, слабкість. Душевні хвороби можуть потрясти навіть лікаря, а цей хлопець був душевнохворий.

— Хто ще є у віллі, крім нас? — спитав Дука Ламберті з тією ж удаваною суворістю.

— Ну, у віллі... — Екзаменаційний білет трапився легкий, але сама розмова з незнайомцем давалася хлопцеві нелегко. — В цій віллі, оскільки вона є жилим будинком... ну, тут є покоївка, що доводиться дружиною садівникові, є служник, а потім ще куховарка, щоб готувати обіди. Яка вона майстриня, навіть тато не може сказати, але поки що доводиться вдовольнятись... — Давіде говорив з усмішкою, не дуже впевнено граючи роль завсідника світських салонів.

— А ще хто є? — шорстко урвав його Дука. Очі юного велета вирячились від страху.

— Більше нікого,— кинув він.

Завдання в Дуки Ламберті було важке: не схибити в налагодженні взаєморозуміння,— у п'яного хлопця голова лишалася цілком ясною.

— Не треба мене боятися, інакше ми не знайдемо спільної мови,— заспокоїв його Дука.

— Я не боюся,— відповів хлопець, аж давлячись від страху.

— Ваш страх цілком виправданий: ви ніколи не бачили мене, але знаєте, що повинні виконувати все, що я вам скажу. Умова неприємна і принизлива, поставлена вашим батьком. Так ось, свою роботу я почну з того, що зроблю йому докір, з вашого дозволу. — Хлопець недарма посміхався, жалюгідними дотепами його не візьмеш. — Батько пригнічував вас своєю волею, тримав у шорах, не давав стати дорослим. Я тут для того, щоб допомогти вам позбутися звички пити. Зробити це неважко, та й не в цьому ваша справжня недуга. Йдеться не про навчання малої дитини сидіти пристойно за столом. Якщо ваш батько цієї помилки припустився, то виправляти її я не збираюсь, та й не бажаю. Тільки-но ви кинете пити, ми відразу ж розпрощаємося, на нашу обопільну радість. Спробуйте загнуздати свій страх. Бачити, що тебе хтось боїться, для мене нестерпно.

— Я не боюся, докторе. — Але страх його, здавалося, тільки збільшився.

— Забудьте, забудьте, що я лікар. Я не люблю лізти в чужу душу, але без цього нам не обійтися. Будемо на "ви", хоч можна звати один одного на ім'я.

Називатися другом, підсипатися до нього було б нерозумно. Хлопець удавсь інтелігентний, вразливий і ніколи не повірив би такій раптовій дружбі.

Краще правда, хоч хай у вухах і досі чується шепіт адвоката: ні, ні, тільки не правда, краще смерть.

До кімнати ввійшла стара покоївка, схожа на селючку, яка випадково заблукала сюди й чимось дуже невдоволена. Вона сердито спитала, що готувати і скільки.

— Уже пів на дев'яту,— додала майже ущипливо.

Обличчя зажуреного хлопця оповила ще більше зажура — зайвий клопіт на його голову.

— Ходімо попоїмо десь поза домом,— мовив Дука. — Прислугу можна відпустити.

— Ми попоїмо поза домом,— сказав Давіде сердитій жінці, від чого та розлютилася ще дужче й зникла з кімнати так само раптово, як і прийшла.

Але перш ніж забрати з собою на прогулянку цю дорослу дитину, Дука Ламберті вирішив оглянути її, отож попросив піднятися поверхом вище, до хлопцевої кімнати, і звелів йому роздягтися. Давіде Аузері розібрався до трусів, але лікар кивнув зняти і їх. Голим хлопець мав ще показніший вигляд. Дуці здалося, ніби він нараз опинивсь у Флоренції перед мікеланджелівським Давідом, дещо розповнілим, але в міру.

— Знаю, що я вам несимпатичний, але так треба.

Давіде слухався наказів мов дитина, мов пахолок, мов кібернетичне мишеня, яке рухалося за одержаними імпульсами, тільки що не могло крутитися довкола себе рівно і ледь заточувалось.

— Годі. Тепер ляжте на ліжко й розслабтеся.

За винятком певного розладу, спричиненого алкоголем, рушійно-опорний апарат виявився у нормі.

Дука Ламберті обмацав печінку — вона належала ще здоровій людині. Він оглянув язика — чистий; дюйм за дюймом обдивився шкіру — чиста й пружна, мов шкіра гарної жінки, виказували тільки чоловічі м'язи. Такого здоров'яка навіть горілка не змогла зразу зруйнувати.

Ушкодження могли бути в інших місцях.

— Ви поки що не вставайте, скажіть тільки, де взяти ножиці,— сказав лікар.

— Ножиці у ванній, перші двері по коридору.

Принісши з ванної ножиці, Дука заходився то одним, то двома кінчиками ножиць колоти в підошви ніг, у кісточки, в литки. Сумніву не було: юний Давіде був пияком, чий організм ще не, постраждав від горілки.

— Можете вдягатися, підемо повечеряємо. Здається, під Інверіго є одна затишна місцинка.

Поки Давіде вдягався, Дука Ламберті підійшов до вікна, потім, радше стверджуючи, ніж запитуючи, мовив:

— Ваш батько, можливо, сказав вам, що я кілька днів тому вийшов з в'язниці.

— Так.

— Тоді ви повинні все зрозуміти. Курс лікування почнемо завтра. А цього вечора мені захотілось розважитися. Тюремне харчування, як і обстановка, залишає бажати кращого. Цього вечора ви мені складете компанію.

Виходячи, він зупинив хлопця під лампочкою й двома пальцями провів йому по лівій щоці з чорною подряпиною.

— Болить?

— Так. — Хлопець нібито вже не так боявся. — Але не дуже, тільки от уночі доводиться спати лише на правому боці.

— Удар кочергою виявився засильним. Давіде вперше щиро всміхнувся:

— Того вечора я трохи перебрав.

Виправдуючи батька, він уважав покару заслуженою й дав себе вдарити по другій щоці.

їздив цей дивакуватий хлопець на "джульєтті", звісно, темно-синього кольору, звісно, всередині сірій, звісно, без радіоприймача та інших вигод: класом не вийшла. Від підніжжя пагорба, на якому стояла вілла, до Інверіго відстань була невелика, і, тільки-но Давіде сів за кермо, вілла мовби злинула в небо, нижня дорога мало не скочила їм в обличчя, потім пішов каскад стрибків, розчерки якихось вогнів, мабуть, фар зустрічних машин, і "джульєтта" спинилася: приїхали.

— Ваш батько казав, що ви їздите швидко,— промовив Дука,— але не сказав, що ви ще й чудовий водій.

Дорога була вузенька й звивиста, і за великого о цю пору року рухові ганяти нею так швидко міг тільки справжній ас.

Працювати з таким важким пацієнтом було все одно що мати справу з меблями, говорити до стіни чи кривлятися в безлюдному полі. Давіде сам розмови не починав, лише відповідав на запитання, та й то односкладово. Дука повів його просто до бару.

— Пийте собі що хочете, курс лікування почнемо завтра. Розважальний заклад, приліплений так само, як і вілла, до пагорба,

претендував на звання country-night1. Веранда, де публіка танцювала, була майже порожня, низько підвішені лампіони освітлювали скромних гріховодників, які розважалися в будній день. Танцювали під піанолу, але о десятій годині мав початися виступ великого бркестру, і ті, що чули це оголошення, могли сподіватись на добрих півсотні музикантів, хоча на оркестровому подіумі лежало тільки чотири інструменти.

На терасі стояли накриті столики, й за півгодини Дука та Давіде зуміли з'їсти шинку, що відгонила холодильником, курячий холодець, приготовлений за всіма правилами кухарського мистецтва, і поганенький салат "капрічоза".