Приватна Венера - Сторінка 8

Зате розлогі кладовища великих міст — просто жахливі. Дука ще не бачив могили свого батька, не був присутній на його похороні, в кишені лежала тільки цидулочка, яку дала йому Лоренца: номери ділянки та могили. Разом з Давіде вони заглибились у це широке німотне поле, яке вдень, під сонцем, здавалося ще похмурішим. Звичайно, могила була в далекому кінці, отож іти пішки їм довелося чимало. ІЦука ніс у руці гвоздики, куплені при вході на кладовище.

Аж ось і потрібна ділянка, добрі гони, ось і могила, подібна до всіх інших у цьому ряді, в темній посудині обпливла воскова свічка, грядочка зів'ялих квітів, скупий напис — П'єтро Ламберті, дати народження і смерті, ото і все. Дука поклав на могилу незв'язані гвоздики, навіть не пробуючи надати їм мальовничого вигляду. З фотографії нерухомо дивився на світ батько, а син нерухомо дивився на фотографію.

— Це мій батько,— сказав Дука так, ніби рекомендував його,— поліцай, уродженець Романы, як і я, але він був дивний романьйонець, не любив революцій і революціонерів, зате любив закон і порядок. У поліції служив з холодним розумом і гарячим серцем, ставив на місце кожного, хто переступав закон чи йшов проти порядку. Це був тип такого собі Жавера. Домігся, щоб його послали на С і цілі ю, бо був настроєний рішуче боротися з мафією. Спершу мафія не звернула на нього уваги, якийсь там нишпорка її не цікавив, але батько перевершив самого себе: змусив заговорити двох-трьох селян, які все бачили і все знають, але завжди кажуть, ніби нічого не знають. Невідомо як, але, мабуть, не зовсім у рамках правил, йому пощастило при своїх скромних можливостях пробити мур мовчання та кругової поруки. Начальство підвищило його по службі, мафія послала проти нього молодого смертника, але батько, добрий стрілець, зумів одбитися зі свого револьвера, хоча пропустив удар ножакою в плече, відтоді ліва рука лишилася в нього майже паралізована, а його перевели сюди, в Мілан, на канцелярську роботу.

На Давіде Дука не дивився, йому було байдуже, слухає той його чи не слухає, розповідь скидалася на молитву. А хіба підбити підсумок життю людини — не те саме, що висповідатися? Але він відчував, що Давіде його слухає, навіть більше — що той ще ніколи не слухав так, як тепер.

— Може, саме з цієї причини, зі страху, щоб і мене не шпортонули колись ножем, він не хотів, щоб я служив у поліції, а щоб вивчав медицину, й таки домігся свого. Одному Богу відомо, як це йому пощастило зробити на писарську платню у квестурі, та ще й лишившись удівцем, бо матір я втратив уже давно. Але того дня, коли я одержав диплом, він лежав хворий, перші серцеві напади почалися в нього під час моїх іспитів. Потім я служив в армії, а він тим часом, засідаючи в своєму кабінетику на вулиці Фатебенефрателлі, підшукав мені місце в клініці професора Аркуате. Можливо, моя кар'єра вдалася б і він прожив би щасливо до дев'яноста років, коли б не пригода з синьйорою Мальдрігаті. Це та стара синьйора, яку я приспав уколом іркодину. Батько навіть не чув такого слова, як "ейтаназія", для нього це було гірше, ніж якби я збожеволів, та, власне, він, мабуть, так і подумав, що я збожеволів, і може, й простив би мій учинок, коли б не усвідомлював його згубних наслідків: я вже не лікар, мене викинуто з "вовчим паспортом",— і це його вбило.

Батько й далі незворушна дивився з фотографії, і тоді, коли син мовчав, і тоді, коли говорив. Батько, звичайно, не розумів, чому син убив людину, та й ніколи не зміг би зрозуміти, за цілу вічність,— про це виразно говорив його погляд з фотографії.

Голос Давіде залунав зненацька в цій страшенній спекоті й тиші, коли Дука найменше сподівався його почути:

— Я теж хотів би побачити одну могилу.

Не відводячи погляду від батька, Дука кивнув головою.

— Тільки я не знаю, де вона. Має бути десь тут, але я не знаю, де саме.

— Тут десь є контора,— відповів Дука, глянув на хлопця й помітив, що його обличчя блищить від поту.— Назвете прізвище небіжчика і вам укажуть ділянку та номер могили. *

Голос Давіде лунав так само рівно, як і перше:

— Це жінка, яку я вбив торік. її звали. Альберта Раделлі.

5

На цьому відтинку дороги, від Арко-дель-Семпіоне до Кастелло Сфорцеско, вже після десятої ранку, як звичайно літніми місяцями, "голосували" на узбіччі вичепурені жінки; вони промишляли у більших містах, де не існувало провінційних обмежень і формального поділу часу на ніч і день, і де будь-коли, протягом цілої доби, городянин міг зупинити машину й домовитися.

Отож того ранку на правій смузі руху від Арко пригальмувала блакитна "джульєтта", і тут-таки сорокарічна дівуля, вбрана як малолітня шанувальниця бітлів, метнулася на дорогу, майже заступаючи шлях. Але "джульєтта" вивернула вбік і наддала швидкості — не тому, що Давіде Аузері роздивився "пані-будь-ласка" і визнав її за непридатну, а лише через те, що у вирішальний момент майже завжди якась незбагненна внутрішня сила змушувала його тікати. Трохи далі з-за дерева висунулась чи не така сама "малолітка",— але цій принаймні могло бути не надто далеко за двадцять,— і замахала йому рукою, ніби вони домовилися їхати подати документи про реєстрацію шлюбу. Це була блондинка, схожа на подружку гангстера з якогось голлівудського фільму. Але Давіде Аузері поминув її, дарма що його поривало зупинитися,— він діяв так неначе з переляку. Він майже завжди в таких випадках спершу лякався, і тільки тоді, коли дівчині вдавалося сісти в машину, страх його минав.

Проте цього ранку жодна з блудяжок, які "голосували" на дорозі, не зуміла зупинити "джульєтту" — страх був сильніший за бажання, і Давіде рушив до центру, а тоді, накинувши великого гаку, з єдиною думкою про свою невдачу, доїхав до майдану Кавур і звернув на вулицю Мандзоні до "Алеманьї", щоб трохи підживитися. Треба бодай попоїсти, коли немає змоги вдовольнити своє плотське бажання.

Діставшись туди, він легко припаркував "джульєтту", оскільки в ці спекотні серпневі дні більшість міланців вважає своє місто непридатним для життя. Хоча, не знати вже й чому, залюбки живе там у зимові місяці, з їх туманами, смогом та снігом. От і в "Алеманьї", де була десятиметрова стойка з напоями, дванадцяти-метрова — з різними бутербродами та ще дві стойки, заставлені кондитерськими виробами та морозивом, лише два клієнти, крім нього самого, тішилися свіжим і прохолодним кондиційованим повітрям.

Давіде з'їв три поживні бутерброди й випив кухоль пива, намагаючись не витріщатися на п'ятьох продавщиць і двох касирок. Він дивився не на людей, а на неживі предмети, якщо тільки це не були ляльки та ганчір'яні собачки, чиї очі справляли таке саме враження, як людські. І все ж він мимохіть лупав очима на продавщицю за кондитерською стойкою. Вона витворила на голові явно відсталий від моди начіс, хоча сьогодні він був не такий, як тиждень тому. Власне, саме цей начіс і змусив Давіде приїхати сюди. Але це була тільки слабенька спроба; різні підсвідомі табу, які зачаїлися всередині нього, перешкоджали цьому чуттєвому поверненню і підсовували розумніший шлях: майнути до Флоренції й повернутись автострадою дель Соле назад, поліпшивши власний рекорд, установлений попереднього місяця. У Флоренції він підобідає й на аперитив повернеться до Мілана. Рішення було прийнято, і він одразу рушив надвір.

На вулиці "джульєтта", хоч як це дивно, стояла сама-одна на двадцятимет-ровому відтинку поблизу автобусної зупинки. Давіде заплатив за стоянку добродієві в уніформі, який одразу ж відступив у затінок, і відчинив дверцята машини, коли почув іззаду голос.

— Даруйте...

Він обернувся. До нього всміхалася дівчина в небесному англійському костюмі та великих ідеально круглих темних окулярах, але всміхалася лише одною гіркою складкою біля вуст і другою — на маленькому носику, єдиній видимій частині її личка, бо все інше затуляли окуляри й каштанове волосся, яке спадало на щоки двома крилами.

— Даруйте, синьйоре, я вже півгодини чекаю на автобус, а в мене спішна справа, і я спізнююся. Чи не могли б ви відвезти мене до Римської брами?

Давіде Аузері лише кивнув головою і відчинив їй дверцята. Дівчина залізла в машину, скромно сіла, поклавши на коліна свою велику квадратну сумку із світло-коричневої шкіри, більше схожу на чоловічий портфель, і вони рушили.

— А на яку саме вулицю?— спитав Давіде.

— О, це трохи в глибині, якщо ви будете такі люб'язні й доправите мене на місце.

— А чого ж, мені самому туди треба.

— Я дуже рада, що не заберу багато вашого часу.

Коліна пасажирки були прикриті, але не зовсім, і Давіде міг дивитися на них, кермуючи.

— Я можу здатися нахабою, але ці таксі... Коли треба, їх, як на те, немає. Може, саме її голос і навів його на істину, а може, й не тільки голос. Давіде

був відлюдьком, а відлюдьки люблять розмірковувати. Насамперед, хоч він був і простак, але не міг не відзначити, що автобус, який ходить вулицею Джардіні, не звертає до Римської брами. А потім, саме неподалік від автобусної зупинки, була стоянка таксі, і машин там вишикувалася ціла валка. Виплутавшись з мережі світлофорів центру, Давіде швидко доїхав до площі Міссорі. Близькість дівчини та її коліна, разом зі спекою, зробили своє діло.

— Ви любите кататися машиною?— спитав він.

— Дуже, а надто коли добрий водій.— Голос її змінювався, в ньому з'явилася теплота, зазивна теплота.

— Я їду до Флоренції, автострадою. Ввечері повернемося назад —

0 шостій, найпізніш — о сьомій.

— Флоренція — це трохи далеко... — Теплоти в голосі поменшало, але дівчина не стала посилатися на спішну справу, яка нібито в неї була.

— Ми будемо тут ще до вечері,— повторив він. Тепер, КОЛИ ЗНИКЛИ ВСІ комплекси, на волю вирвався справжній Давіде Аузері.

В голосі дівчини почулися жорсткі нотки.

— Я не хотіла стовбичити посеред дороги...

— Не переймайтеся цим.— У його голосі теж зазвучали жорсткі нотки, схожі на батькові.

Дівчина зняла окуляри і відкинула назад волосся, очі в неї виявились трохи стомлені чи, може, перелякані, але вираз був лагідний, майже простодушний,

1 вона сказала просто:

— Мені завжди хотілося поїхати до Флоренції, але я боюся...

Дівчина, яка вдає, ніби чекає на автобус біля автостоянки й терпляче жде, щоб якийсь молодий чи літній синьйор підібрав її машиною, дівчина, яка стоїть сама-одна і всім своїм виглядом показує, що їй нема куди поспішати, не повинна особливо боятись, але ця здавалася щирою.

— Це вперше мені кажуть, що бояться мене.

Вони дісталися вже майже до Корсо Л оді, і тепер треба було зважуватися.