Привіт, смутку ("Здрастуй, печаль!") - Сторінка 13

Щоб приємно проводити вечори з такими людьми, треба чи трохи напитися і охоче встрявати з ними в суперечки, чи бути в інтимних стосунках з кимось із них. Для батька з Уеббом це було простіше: немов азартна гра. "Вгадай, хто сьогодні вечеряє і спить зі мною? Крихітка Марс, що знімалася в Сореля. Завітав до Дюпюї, а там…" Батько сміявся і плескав його по плечу: "Щасливець! Вона майже така гарна, як Ельза". Дитяче хизування! Однак мені подобалося, що вони вкладають у свої розповіді запал, вогник. І навіть під час нескінченно довгих вечорів на терасі кав'ярні, коли Ломбар тужливо звірявся батькові: "Я любив лише її, Реймоне! Пам'ятаєш ту весну, коли вона покинула мене… Як безглуздо, коли чоловік присвячує все життя лише одній жінці!" — це виглядало негарно, принизливо, але й зворушливо: два чоловіки звіряють один одному свої жалі за чаркою спиртного.

Друзі Анни, певно, ніколи не розповідали про самих себе. Вони, безперечно, і не знали таких пригод. А навіть якщо й говорили про це, то, певно, сміялись із почуття цнотливості. Я відчувала, що готова розділити з Анною поблажливе ставлення до наших знайомих — приємну поблажливість, заразливу… Однак я бачила себе в тридцятирічному віці, бачила більш схожою на наших друзів, ніж на Анну. Я задихатимусь від її мовчазності, байдужості, стриманості. Навпаки, десь за п'ятнадцять років, трохи пересичена життям, я схилюся до якогось звабливого чоловіка, також ледь утомленого життям, і скажу йому: "Моїм першим коханцем був Сіріл. Тоді я не мала ще й вісімнадцяти років, а на морі було так гаряче…"

Я залюбки уявляла собі обличчя цього чоловіка. Він матиме такі самі дрібні зморшки, як і мій батько. Хтось постукав у двері. Я швидко натягла піжамну куртку і крикнула: "Увійдіть!" Це була Анна, вона обережно несла чашку кави.

— Я подумала, що вам, певно, хочеться трохи кави… Ну як, добре себе почуваєте?

— Дуже добре, — відповіла їй. — Здається, вчора ввечері трохи перебрала.

— Як і щоразу, коли буваєте на людях. — І засміялася. — Але мушу зізнатися, що ви мене розважили… Той вечір дуже довго тягся.

Я не звертала більше уваги ні на сонце, ні на смак кави. Розмовляючи з Анною, я завжди захоплювалася розмовою, себе самої вже не помічала, проте вона завжди примушувала мене задуматися над собою, судити про свої звички. Вона примушувала мене жити серйозно, напружено.

— Сесіль, вам подобаються такі люди, як Уебби чи Дюпюї?

— Взагалі їхня поведінка нестерпна, але самі вони доволі кумедні.

Анна також дивилася на муху, що повзала по підлозі. Муха, певно, скалічена, подумала я. Маючи такі довгі вії, легко прикидатися поблажливою.

— А ви ніколи не відчували, наскільки їхні розмови монотонні і… так би мовити… важкі. Чи вам ніколи не надокучали їхні історії з контрактами, дівчатами та вечірками?

— Розумієте, — відповіла я, — десять років я прожила в монастирі, й ці люди трохи захоплюють мене своїм життям, позбавленим будь-якої моральності.

Я не наважувалась додати, що це мені подобалося.

— Але вже два роки… — мовила Анна, — та взагалі тут не варто ні роздумувати, ні моралізувати багато, це радше питання внутрішнього відчуття, шостого чуття…

Я, безперечно, його не мала. Я добре відчувала, що мені чогось такого бракує.

— Анно, — враз спитала я, — чи ви вважаєте мене розумною?

Вона засміялася, здивувавшись моєму несподіваному запитанню.

— Звичайно, аякже! Чому ви мене про це питаєте?

— Якби я була справжньою дурепою, ви так само відповіли б мені, — зітхнула я. — Я так часто відчуваю вашу перевагу над собою.

— Це приходить з літами, — відповіла Анна. — Було б дуже погано, якби я не мала трохи більше впевненості в собі, ніж ви. Тоді б ви на мене впливали!

Вона засміялася. Я відчула образу.

— Це не було б дуже кепсько.

— Це була б катастрофа, — відповіла Анна.

Вона несподівано втратила жартівливий настрій і глянула мені просто в вічі. Я ледь ворухнулася, мені стало ніяково. Я й досі не можу звикнути до манери деяких людей під час розмови гостро дивитися вам в очі або ж дуже близько підступати до вас, немов щоб переконатися, що ви їх слухаєте. Взагалі це марні зусилля, бо в таких випадках я думаю лише про те, щоб звільнитись від них, відступити, я кажу "так", переступаючи з ноги на ногу, і як тільки стає можливо, втікаю в інший кут кімнати. Мене охоплює лють від їхньої настирливості й нескромності, претензій на якусь винятковість. На щастя, Анна не вважала за потрібне таким чином підтримувати в мені постійну увагу — вона обмежувалася тим, що дивилась мені просто в вічі, а мені було важко зберігати під час розмови невимушений, легковажний тон, якого я навмисне прибирала.

— Чи знаєте ви, як звичайно кінчають люди, подібні до Уебба?

"І мого батька", — сказала я собі подумки.

— На смітнику, — пожартувала я.

— Приходить час, коли вони втрачають свою привабливість, чи, як то кажуть, "форму". Вони не можуть пити, як колись, але ще мріють про жінок; проте вони змушені тепер їх оплачувати, згоджуватись на всякі поступки, щоб уникнути самотності. Вони окрадені, нещасні. І саме тоді вони стають сентиментальними і вимогливими. Не один на моїх очах пустився берега.

— Бідолаха Уебб, — мовила я.

Я відчувала розгубленість. Справді, такий кінець чекав і мого батька. Принаймні загрожував би, коли б Анна не взяла його під свою опіку.

— Ви над цим не замислювалися, — сказала Анна, всміхаючись ледь співчутливо. — Ви мало думаєте про майбутнє, чи не так? У цьому перевага юності.

— Прошу вас, — попрохала я, — не дорікайте мені, що я молода. Я ніколи не зловживаю цим і не вважаю, що воно дає мені право на якісь привілеї чи все в мені виправдовує. Я не надаю цьому якоїсь особливої ваги.

— А чому ви надаєте ваги? Своєму спокою, своїй незалежності?

Я боялася таких розмов, особливо з Анною.

— Нічому! — сказала я. — Ви ж знаєте, що я ні про що не думаю.

— Ви з батьком мене трохи дратуєте! Ніколи ні про що не думаєте. Ні на що велике не здатні. Нічого не знаєте! Вам подобається бути такою?

— Мені це не подобається. Я не люблю себе і не намагаюся себе полюбити. Але трапляються хвилини, коли ви змушуєте мене ускладнювати собі життя, і за це я майже серджуся на вас.

А вона, задумавшись, стала щось наспівувати; я впізнала мелодію, та не пам'ятала, про що були слова.

— Що це за пісня, Анно? Вона мене дратує…

— Не знаю. — Вона знов усміхнулася, тепер вже трохи збентежено. — Лежіть, відпочивайте, а я вивчатиму далі інтелектуальний рівень сім'ї десь-інде.

"Звичайно, — подумала я, — моєму батькові легше". Аж сюди до мене долинало: "Я ні про що не думаю, бо кохаю вас, Анно". Яка б не була Анна розумна, така відповідь мала б її переконати. Я поволі потяглася і знов устромилась обличчям у подушку. Незважаючи на те, що я сказала Анні, я думала багато. Вона, безперечно, драматизувала факти: через двадцять п'ять років мій батько буде поважним сивоголовим шістдесятирічним чоловіком, трохи схильним до віскі та барвистих спогадів. Ми разом виходитимемо в світ. Тепер я розповідатиму йому про свої пригоди, а він даватиме мені поради. Я усвідомила, що виключаю Анну з цього майбутнього, я не могла, мені ніяк не щастило помістити її в ньому. Я не могла собі уявити, як у нашому хаотичному помешканні, то порожньому, то заваленому квітами, в якому сновигають чужі люди, лунають чужі голоси, де постійно скрізь валяються валізи, запанує лад, тиша, гармонія, яку всюди приносить Анна, немов якийсь найдорожчий скарб. Мене дуже лякала смертельна нудьга: правда, відколи я по-справжньому, фізично покохала Сіріла, я стала менше боятися Анниного впливу. Я позбулася багатьох страхів. Однак найбільше я боялася нудьги, спокою. Для душевної рівновага ми з батьком потребували зовнішньої метушні. А з цим Анна ніколи б не погодилась.

Розділ IX

Я багато розповідаю про Анну і про себе саму, а мало говорю про батька. Не тому, що його роль у цій історії може видатися найменш важливою, не тому, що він менше цікавить мене. Ніколи я не любила когось дужче, ніж його, і серед усіх тих почуттів, які мене в той час хвилювали, почуття до батька були найстійкіші, найглибші, найважливіші для мене. Я надто добре його знаю, щоб говорити про нього легковажно, та й надто ми з ним подібні. Однак я мушу сказати саме про нього, щоб його поведінка була зрозуміла. Він не був людина марнославна чи себелюбець. Але був легковажний, навдивовиж легковажний. Я не можу навіть твердити, що він був неспроможний на глибокі почуття, він був людина безвідповідальна. Його любов до мене не можна сприймати як легковажну забаву чи звичайну батьківську прихильність. Через мене він міг страждати більше, ніж через будь-кого іншого; а я сама впала у відчай того незабутнього дня хіба ж не тому, що батько немовби залишив мене, уникав мого погляду? Він ніколи не жертвував мною задля своїх любовних історій. Інколи ввечері, щоб відпровадити мене додому, він мусив відмовлятися від того, що Уебб називав "чудовими нагодами". Та поза тим усім — цього я не можу заперечити — він перебував у полоні своїх захоплень, нетривких почуттів, легковажного життя. Він не роздумував особливо. Усе пояснював фізіологічними причинами, які вважав найістотнішими: "Відчуваєш до себе огиду? Більше спи, менше пий". Так само було з ним, коли вряди-годи він проймався сильним почуттям до якоїсь жінки — він не думав це почуття ні приборкати, ні піднести до якогось більш складного рівня. Він був матеріаліст, але водночас і делікатна, чуйна і, врешті, дуже добра людина.

Жадання, яке він відчував до Ельзи, його мучило, однак не так, як би можна гадати. Він говорив не: "Я думаю зрадити Анну, а це означає, що я менше її кохаю", але: "Який жаль, що мене так тягне до Ельзи! Треба, щоб це скоріше скінчилось, інакше я матиму прикрощі від Анни". Крім того, він любив Анну, нею захоплювався, вона змінювала його життя, звільнивши від тих легковажних, нерозумних жінок, з якими він стикався останні роки. І водночас вона задовольняла його марнославство, чутливість і чуттєвість, бо розуміла його, допомагала йому своїм розумом і досвідом. Однак тепер, коли він усвідомив поважність її почуттів до себе, я цього менш певна! Вона видавалася йому ідеальною коханкою, ідеальною матір'ю для мене.