Привіт, смутку ("Здрастуй, печаль!") - Сторінка 3

- Франсуаза Саган -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

То був чудовий розрахунок. Єдина його помилка полягала в тому, що я на певний час пройнялася тверезим цинізмом у справах кохання, хоч той цинізм при моєму віці та життєвому досвіді виглядав скоріш кумедним, ніж страшним. Я залюбки повторювала лаконічні формули, як, скажімо, фразу Оскара Уайльда: "Гріх — це єдиний барвистий штрих, який ще зберігся в сучасному світі". Я повірила в це з абсолютною певністю, повірила, мабуть, твердіше, ніж коли б застосувала це правило в житті. Я вважала, що моє життя має рівнятись по цих словах, надихатися ними, повнитися і народжуватися з них, наче якийсь порочний відбиток. Я забувала про нестримну плинність життя, його непостійність, щоденні благородні почуття. В уяві я малювала собі життя повним підлоти та паскудств.

Розділ III

На другий день зранку мене розбудив теплий скісний промінь сонця, який залив моє ліжко і поклав край дивним і трохи плутаним снам. Ще в напівсні я намагалася зігнати з мого обличчя цю невідчепну теплінь рукою, тоді перестала. Була десята година ранку. Я зійшла в піжамі на терасу і побачила там Анну; вона переглядала газети. Я помітила, що вона дуже делікатно підмалювалася. Очевидно, вона ніколи не дозволяла собі повного відпочинку. Вона не звернула на мене уваги, а я тихо сіла на східці з чашкою кави і помаранчею в руці, насолоджуючись цими вранішніми втіхами. Я кусала помаранчу, солодкий сік прискав мені в рот; а потім — ковток гарячої чорної кави, і знову свіжість помаранчі. Ранішнє сонце гріло моє волосся, розгладжувало відбитки простирадла на шкірі. Через п'ять хвилин — купанка. Враз я здригнулася від голосу Анни:

— Сесіль, чому ви не снідаєте?

— Я вранці тільки п'ю каву, бо…

— Вам треба набрати три кілограми, щоб гарно виглядати. У вас позападали щоки і видно ребра. Ідіть візьміть бутерброди.

Я вмовляла її не силувати мене їсти бутерброди, а вона переконувала мене, що так потрібно, коли з'явився мій батько в своєму розкішному домашньому халаті в горошок.

— Яка приємна сцена, — мовив він, — дві дівчинки-смаглявки на осонні розмовляють про бутерброди.

— На жаль, тут лише одна дівчинка, — сміючись, відповіла Анна. — Я ваша ровесниця, мій бідолашний Реймоне.

Батько нахилився, взяв її за руку.

— Така сама злючка… — ніжно мовив він, і я побачила, як в Анни затремтіли повіки, немовби від несподіваної ласки.

Я скористалася з цього, щоб зникнути. На сходах зустріла Ельзу. Вона, явно, тільки-но встала з ліжка — повіки розпухли; на червоному спаленому обличчі бліді вуста. Я хотіла була її зупинити, сказати, що там Анна, в неї чисте виплекане обличчя і що вона засмагатиме без шкоди для свого здоров'я, поступово, до міри. Хотіла була її попередити. Однак вона могла б це хибно зрозуміти: Ельза мала двадцять дев'ять років, тобто на тринадцять років менше, ніж Анна, і їй здавалося, що вона тримає в руках головний козир.

Я взяла купальник і побігла до затоки. На мій подив, Сіріл був уже там, сидів на човні. Він рушив мені назустріч з поважним виглядом, узяв мене за руки.

— Я хотів би перепросити вас за вчорашнє, — сказав він.

— Я сама винна, — відповіла я.

Я зовсім не почувала збентеження, і його врочистий вигляд здивував мене.

— Я лихий сам на себе, — сказав він, спускаючи човен на воду.

— І даремно, — жваво відповіла я.

— Зовсім не даремно!

Я вже була в човні, а він стояв по коліна у воді, спершись руками на планшир, немовби на бар'єр у залі суду. Я зрозуміла, що він не зайде в човен, поки всього не скаже, і вдала, ніби уважно його слухаю. Я добре вивчила його обличчя й уміла все на ньому читати. Я подумала, що йому двадцять п'ять років, він, мабуть, вважає себе за спокусника, і на цю думку мене взяв сміх.

— Не смійтесь, — сказав він. — Розумієте, я вчора дуже злився на себе. Ви беззахисна проти мене — ваш батько, ця жінка, такий приклад… Якби навіть я був найпослідущим негідником, ви б так само мені довірилися.

Він навіть не був смішний. Я відчувала, що він добрий і готовий покохати мене і що я могла б його кохати… Я обняла його за шию, притулилася щокою до його щоки. В нього були широкі плечі, і я відчувала тілом його міцне тіло.

— Ви дуже добрий, Сіріле, — прошепотіла йому, — Ви будете мені за брата.

З різким гнівним вигуком він обійняв мене руками і лагідно підніс із човна. Тримав мене, ледь піднявши на руках, моя голова лежала на його плечі. В цю хвилину я кохала його. В ранковому промінні він був такий самий золотавий, такий самий ласкавий, такий самий ніжний, як я, і він охороняв мене. Коли його вуста знайшли мої, я так само, як і він, затремтіла з утіхи, і наш поцілунок не будив ні жалю, ні сорому, ми тільки шукали в ньому чогось, вряди-годи перериваючи ті пошуки шепотінням. Я вислизнула з його обіймів і попливла до човна, якого вже відносило відпливом. Я занурила обличчя в воду, щоб омити його, щоб його освіжити… Вода була зелена. Мене охопило незмірне безхмарне щастя.

О пів на дванадцяту Сіріл поплив додому, а на стрімкій стежині з'явився мій батько з обома жінками. Він ішов посередині, підтримуючи їх, простягаючи руку то одній, то другій, так гречно, невимушено, як умів робити тільки він. Анна була в халаті — вона спокійно скинула його під нашими уважними поглядами і лягла на нього. Вона мала тонкий стан, бездоганні ноги, лише де-не-де шкіра вже морщилася. Звичайно, щоб так зберегтися, треба було все життя ревно дбати про свою вроду. Звівши догори брови, я несамохіть кинула на батька схвальний погляд. На мій превеликий подив, він не відповів мені, а заплющив очі. Бідолашна Ельза була в жахливому стані: вона мастилася олією. Гадаю, що ще тиждень, і мій батько… Анна повернула до мене голову:

— Сесіль, чому тут ви так рано встаєте? В Парижі ви спали до полудня.

— Там я мала багато роботи, — відповіла я їй. — Мені аж ноги підтиналися.

Вона не всміхнулася; вона сміялася лише тоді, коли їй цього бажалось, але ніколи цього не робила з чемності, як інші люди.

— А ваш екзамен?

— Провалила! — весело мовила я. — 3 тріском провалила!

— Ви повинні неодмінно скласти його в жовтні.

— Навіщо? — втрутився батько. — Я ніколи не мав диплома, а живу заможно.

— Ви з самого початку мали певний капітал, — нагадала Анна.

— Моя донька завжди знайде чоловіків, які забезпечать їй життя, — гідно відповів мій батько.

Ельза розсміялася, та відразу ж замовкла під нашими трьома поглядами.

— Треба, щоб вона попрацювала на канікулах, — мовила Анна і заплющила очі, щоб скінчити цю розмову.

Я розпачливо глянула на батька. Він усміхнувся до мене ледь збентежено. Я уявила себе над сторінками Бергсопа, чорні літери скачуть у мене перед очима, а знизу чути сміх Сіріла… Ця думка злякала мене. Я підійшла до Анни, стиха назвала її ім'я. Вона розплющила очі. Я схилила над нею стурбоване і жалісне обличчя, ще більше втягла щоки, щоб скидатись на людину, виснажену розумовою працею.

— Анно, — мовила я, — ви не будете силувати мене працювати в таку спекоту… Ці канікули могли б так багато дати мені…

А вона на мить уважно глянула на мене, потім таємничо всміхнулась і відвернула голову.

— Я мала б силувати до "цього"… навіть у таку спекоту, як ви кажете. Ви гніватиметесь на мене два дні, я вас знаю, а потім складете екзамен.

— Є речі, до яких не можна себе присилувати, — без усміху відповіла я.

Вона кинула на мене насмішкуватий погляд, і я знову простяглася на піску, охоплена неспокоєм.

Ельза щось торохтіла про тутешні розваги. Батько її не слухав, перебуваючи у вершині трикутника, утвореного тілами двох жінок, він кидав знайомі мені повільні безстрашні погляди на здійнятий до неба профіль Анни, на її плечі. Його рука ритмічним, невтомним рухом то брала, то випускала пісок. Я побігла до моря, занурилась у воду, оплакуючи канікули, які ми могли б мати, але яких більше не буде, тоді як маємо всі складники драми: спокусник, жінка легкої поведінки і розсудлива жінка. На дні я помітила чудову мушлю — наче рожево-блакитний камінчик. Я пірнула по неї і тримала її в руці аж до обіду, таку ніжну й вигладжену. Сказала собі, що це буде мій талісман, я до кінця літа з ним не розлучуся. Не знаю чому, але я її не загубила, хоч гублю все. Вона й сьогодні в моїй руці, рожева і тепла, і мені від цього хочеться плакати.

Розділ IV

У наступні дні мене особливо дивувало те, як надзвичайно гарно Анна ставилася до Ельзи. Вона ніколи не відповідала на недотепні слова Ельзи однією зі своїх коротких реплік, якими могла б її виставити в кумедному світлі. А я подумки хвалила її витримку та благородство, не розуміючи, що тут замішані також і певні хитрощі. Батькові швидко набридла б ця жорстока гра. А так він був Анні вдячний і не знав, як свою вдячність їй висловити. Однак вдячність тут була лише приводом. Він, звичайно, говорив з нею, як із жінкою шанованою, другою матір'ю своєї доньки; батько навіть часто з цього користав, підкреслюючи своїм виглядом, що віддає мене під опіку Анни, покладає на неї певну відповідальність за мою поведінку, немов наближаючи її до себе, тісніше зв'язуючи її з нами. І воднораз він дивився на неї, поводився з нею так, як поводяться з жінкою, якої не знають, однак хочуть пізнати — в жазі. Такі самі погляди я перехоплювала в Сіріла, і тоді мені кортіло і втікати від нього, і зваблювати його. Щодо цього я, певно, була вразливіша за Анну; вона виказувала до батька спокійну, байдужу привітність, яка мене заспокоювала. Я навіть уже вирішила, що помилилася в той перший день; я не бачила, що така безпосередня звичайність вкрай дратує мого батька. А особливо її мовчання… таке природне, таке чемне. Воно разюче контрастувало з безугавним щебетанням Ельзи, немов сонце з тінню. Бідолашна Ельза… Вона навіть нічого не підозрювала, залишалася такою ж говіркою, збудженою і такою ж помарнілою від сонця. Однак урешті вона, певно, щось зрозуміла, перехопивши батьків погляд; перед обідом Ельза щось прошепотіла батькові на вухо, він на хвилину насупився, здивувався, а потім кивнув їй з усмішкою. За кавою Ельза встала і, дійшовши до дверей, озирнулася на нас своїм млосним поглядом, позиченим, мабуть, з голлівудських кінофільмів, і вкладаючи в свій тон нотки десяти років французької любовної науки, спитала:

— Ви йдете, Реймоне?

Батько встав, трохи почервонів і пішов за нею, щось говорячи про благодійний вплив післяобіднього відпочинку.