Призначена година - Сторінка 3

- Рей Бредбері -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Генрі Уїльям Філд чекав у кабінеті – скуйовджений, неголений, незвичайно схвильований, сповнений якоїсь гарячкової веселості. У висхлих руках він стискав грубезний том, а в відповідь на вітання лише сміявся.

– Дивіться, – нарешті проказав він, – ось книжка, її написав велет, який народився в Ешвілі, штат Північна Кароліна, тисяча дев'ятсотого року. Він давно вже обернувся на порох, а колись видав чотири величезних романи. Він був наче ураган. Він здиблював гори і всотував у себе вітри. П'ятнадцятого вересня тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року він помер у Балтиморі, в лікарні Джопа Гопкінса, від [328] стародавньої страшної хвороби – пневмонії, а після нього залишилася валіза, напхом напхана паперами, списаними олівцем.

Присутні подивилися на книжку.

"Озирнися на дім, ангеле".

Старий Філд поклав на стіл ще три книжки. "Про час і про річку", "Павутиння й бескид", "Тобі вже не повернутися додому".

– їх написав Томас Вулф, – сказав він.— Триста років лежить він у землі Північної Кароліни.

– Та невже ви запросили нас лише для того, щоб показати книжки якогось мерця? — здивувалися друзі.

– Ні! Я скликав вас, бо зрозумів: нам потрібний саме Том Вулф! Це людина, створена для того, щоб писати про велике, про Час і Простір, про галактики й космічну війну, про метеори й планети. Він любив і змальовував усе величне й грізне. Тільки народився зарано. Йому потрібний був матеріал справді грандіозний, а на Землі він нічого подібного не знайшов. Йому б народитися не сто тисяч днів назад, а сьогодні.

– А ви, либонь, трохи запізнилися, – зауважив професор Боултоп.

– Е ні! – відрубав старий. – Я не дозволю дійсності обкрасти мене. Ви, професоре, досліджуєте подорожування в часі. Сподіваюся, вже цього місяця ви доробите свою машину. Ось вам чек, суму напишіть самі. Коли ще будуть потрібні гроші, скажіть. Адже ви подорожували вже в минуле, чи не так?

– Так, на кілька років, але ж не на століття...

– А ми доможемося століть! І ви всі, – він окинув присутніх шаленим, палаючим поглядом, – [329] допомагатимете Боултонові. Мені потрібен Томас Вулф.

Усі вклякли з подиву.

– Еге ж, – підтвердив старий. – Отаке я надумав. Ви приставите мені Вулфа. Ми разом здійснимо велике завдання, політ з Землі до Марса буде змальований так, як це може лише Томас Вулф!

Усі пішли, Філд залишився на самоті з книжками, він гортав ветхі сторінки і, хитаючи головою, бурмотів сам до себе:

– Авжеж, авжеж! Том – от хто нам потрібен. Саме він підходящий хлопець для цього діла.

Повільно сотався місяць. Дні ніяк не хотіли розставатися з календарем, нескінченно тяглися тижні, й Генрі Уїльям Філд ладен був завити з відчаю.

Одного разу, наприкінці місяця, він прокинувся опівночі – торохтів телефон. Філд простяг руку в пітьмі.

– Слухаю.

– Це професор Боултон.

– Так, професоре.

– Я залишаю вас через годину.

– Залишаєте? Як це? Ви що, кидаєте роботу? Це неможливо!

– Перепрошую, пане Філд. Залишаю – значить, залишаю.

– То ви насправді вирушаєте?

– Через годину.

– В тисяча дев'ятсот тридцять восьмий? У п'ятнадцяте вересня?

– Так.

– Ви точно записали дату? А раптом ви з'явитесь, коли він уже помре? Зважайте, аби це запізнилися! Спробуйте дістатися туди [330] трохи раніше, скажімо, за годину до його смерті.

– Добре.

– Я так хвилююся, ледь тримаю трубку. Хай вам щастить, Боултоне!

– Дякую, сер. До побачення. У трубці клацнуло.

Генрі Уїльям Філд не спав. Ніч відлічувала хвилини. Він думав про Тома Вулфа наче про давно втраченого брата, якого треба підняти живого з-під холодного надгробка, повернути йому плоть і кров, горіння й слово. І щоразу він здригався, думаючи про Боултона, якого вітер Часу несе назад, до інших календарів, до інших облич.

"Томе, – думав він у півсні з безсилою ніжністю, мов батько, що кличе улюбленого, давно втраченого сина, – Томе, де ти зараз? Приходь, ми тобі допоможемо, ти обов'язково мусиш прийти, ти нам украй потрібен! Мені це не до снаги, Томе, і жодному з нас, нинішніх, не до снаги. Коли я вже сам не можу дати цьому раду, то хоч допоможу тобі. У нас ти зможеш жартома гратися ракетами, Томе, ось тобі зірки – пригорщі кольорових скляночок. Бери, що тобі до вподоби, у нас усе є. Тобі сподобається наше горіння, сподобаються наші мандри – вони створені для тебе. Ми, нинішні, жалюгідні графомани, Томе, я читав усіх, і жодного не порівняти з тобою. Я осилив цілу купу їхніх творів, Томе, і ніде й на мить не відчув Простору – для цього нам потрібний ти! То дай старому те, чого він прагнув усе життя, адже – свідок бог! – я завжди сподівався, що чи я сам, чи хтось інший напише нарешті велику книжку про зірки, – марно сподівався. Хоч би який ти був сьогоднішньої [331] ночі, Томо, покажи, па що ти здатний. Ти збирався створити цю книжку. Критики кажуть – ця чудова книжка вже склалася в твоїй голові, та нараз твоє життя обірвалося. 1 тепер, коли ти масні нагоду, Томе, невже не скористаєшся з неї? Адже ти послухаєш і прийдеш до пас сьогодні вночі, будеш тут уранці, коли я прокинусь, чи не так, Томе?"

Філд склепив повіки; замовк його язик, що гарячково повторював те саме прохання; заснули вуста.

Годинник пробив чотири рази.

Філд прокинувся погожого спокійного ранку й відчув, як у грудях зринає хвиля бентеги. Він боявся навіть змигнути; а раптом те, що чекає його десь у домі, кинеться навтіки, грюкне дверима й щезне назавжди. Він притис руки до худих старечих грудей.

Вдалині... кроки...

Одні за одними відчинялися й причинялися двері. До спальні ввійшли двоє.

Філд чув їх подих. Він уже розрізняв їхню ходу. В одного – дрібненькі акуратні кроки, ніби в павука, – це Боултои. Хода другого промовляє про чоловіка високого, статурного, дебелого.

– Том? – вигукнув старий. Він ще не розплющував очей.

– Так, – почув він нарешті.

Ледь Філд побачив Тома Вулфа, як образ, створений його уявою, тріснув, наче замала одіж па великій для свого віку дитині.

– Даії-по я погляну па тебе, Томе Вулф! — повторював старий, незграбно вилізаючи з ліжка. Його трусило. – Та підніміть штори, дайте па нього подивитися! Томе Вулф, невже це ти?

Величезний, товстий Том Вулф поглянув на [332] нього згори, розчепіривши великі руки, аби не втратити рівноваги в цьому незнайомому світі. Він дивився на старого, вуста його тремтіли.

– Ти й справді такий, як тебе описували, Томе, хіба що більший.

Томас Вулф засміявся, зареготав на все горло, – подумав, либонь, що з'їхав з глузду чи бачить якийсь дурний соп; ступнув до старого, торкнувся до нього, озирнувся па професора Боултона, обмацав свої плечі, ноги, обережно кашлянув, приклав долоню до чола.

– Жару вже немає, – мовив, – я здоровий.

– Звісно, здоровий, Томе!

– Оце так нічка! – проказав Том Вулф.— Важкувато мені довелося. Мабуть, жодному недужому в світі не було так погано. Аж чую — пливу – й подумав: кінець, умираю. Підходить до мене чоловік. Подумав – посланець божий. Узяв мене за руки. Чую – електрикою пахне. Здійнявся кудись угору, бачу – мідне місто. Ну, думаю, приїхав. Ось воно, царство небесне, а ось і брама! Закляк я з голови до п'ят, ніби мене вкинули в сніг. Сміх розбирає, треба мені щось робити, бо я вже подумав був, що з глузду зсунувся. Ви ж не господь бог, га? З вигляду щось не те.

Старий засміявся.

– Та ні, Томе, я не бог, я тільки прикидаюсь. Я Філд. – Він знову засміявся. – Подумати лише! Я кажу так, ніби вій знає, хто такий Філд. Томе, я Філд, фінансовий туз, – кланяйся нижче, цілуй ручку. Я Генрі Філд, мені подобаються твої книжки. Я переніс тебе сюди. Підійди-но.

І старий потяг Вулфа до широчезного дзеркального вікна.

– Бачиш у небі вогні, Томе? [333]

– Так, сер.

– Бачиш фейєрверк?

– Бачу.

– Це зовсім не те, що ти думаєш, сішку. Сьогодні не Четверте липня *. Не так, як за твоїх часів. Нині у нас кожен день – свято незалежності. Людина оголосила, що вона незалежна від Землі. Владу земного тяжіння давним-давно повалено. Людство перемогло. Ген та зелена "римська свічка" летить до Марса. А той червоний вогник – ракета з Венери. І ще – бачиш, скільки їх? – жовті, блакитні. Це міжзоряні кораблі.

* Четверте липня – День незалежності, національне свято США.

Том Вулф пильно дивився, наче велетенське дитя, зачароване різнобарвними вогненними дивами, що блискотять і кружляють в липневому присмерку, а далі спалахують і вибухають з оглушливим тріскотом.

– Який зараз рік?

– Рік ракети. Дивись! – Старий торкнувся до якихось рослин, і вони раптом розквітли в нього під рукою. Квіти нагадували біло-голубе полум'я. Вони пломеніли, іскрилися прохолодними видовженими пелюстками. Чашечки були два фути завширшки й холодно голубіли, наче осінній місяць. – Це місячні квіти, – мовив Філд. – Із зворотного боку Місяця. – Він злегенька доторкнувся до квітів, вони обсипалися срібним дощем і розтали в повітрі. – Рік ракети. Це найвлучніша назва, Томе. Ось чому ми перенесли тебе сюди: ти нам потрібен. Ти єдина людина, здатна впоратися з Сонцем, пе перетворившись на жалюгідну пригорщу золи. Ми хочемо, щоб ти грався Сонцем, як м'ячем,— [334] Сонцем і зорями, І всім, що ти побачиш дорогою до Марса.

– До Марса? – Томас Вулф озирнувся, схопив старого за плече, нахилився, недовірливо вдивляючись йому в обличчя.

– Так. Ти летиш сьогодні о шостій. Старий підніс рожевий квиток, що тріпотів у повітрі, й чекав, коли Том здогадається взяти його.

Була п'ята година.

– Авжеж, авжеж, я дуже ціную все, що ви зробили! – вигукнув Томас Вулф.

– Сядь, Томе. Перестань бігати з кутка в куток.

– Дозвольте договорити, пане Філд, дозвольте мені закінчити, я мушу висловитися до кінця...

– Ми вже стільки годин сперечалися,— заблагав знеможений Філд.

Вони пробалакали з раннього сніданку до полуденка і з полуденка до вечірнього чаю, переходячії з кімнати до кімнати (а їх було з десяток) і від доказу до доказу (а їх було десять десятків); обох кидало то в жар, то в холод і знов у жар.

– Річ ось у чому, – мовив нарешті Томас Вулф.— Я не можу тут залишатися, пане Філд. Я мушу повернутися. Це не мій час. Ви не мали права втручатися...

– Але...

– Моя робота була в самому розпалі, а найкращу свою книжку я ще й не починав — раптом ви хапаєте мене й переносите на триста років уперед. Покличте професора Боултона, пане Філд.